· За характером. Функції державного управління відображають об'єктивні взаємозв'язку держави і керованої суспільної системи, а управлінські функції державних органів - встановлені і мають правовий статус і є консультантом керуючого впливу даного органу.

Перелік спеціальних функцій державного управління встановити надзвичайно важко, так як державний орган має безліч напрямків діяльності, які забезпечують виконання його основних завдань [2, с.544].

До спеціальних функцій державного управління можна віднести:

* розробку і введення нормативів чисельності, матеріальних, фінансових і трудових витрат державних органів;

* обґрунтування фінансових та інших матеріальних витрат на утримання персоналу державного органу;

* вироблення критеріїв оцінки ефективності діяльності державних службовців;

* проведення досліджень в різних державних органах;

* розробку нормативних правових актів, що встановлюють державно-службові відносини або інші правовідносини в спеціальних державних органах.

В силу своєї специфіки, функції державного управління поділяються на два види залежно від спрямованості і місця впливу:

Внутрішні функції - управління всередині державної управляючої системи. Існування обумовлено: багаторівневим побудовою самої держави; активізацією дії підсистем. Цільова орієнтація даної функції - всередині - додає динамічність і законність управління кожному державному органу, а також удосконалювати і розвивати відповідності суспільних потреб державного управління.

Зовнішні функції характеризують процес впливу державних органів на суспільні процеси. У них основний зміст державного управління. Система зовнішніх функцій управління визначається з одного боку вертикальних і горизонтальних побудовою організаційної структури держави; з іншого - відокремлення цілей і характерними рисами цілей і змісту діяльності різних керованих об'єктів. Кожен з функціонуючих в країні федеральних органів виконавчої влади виконує ряд закріплених за ним функцій державного управління, які представляють собою функції спеціальних органів держави, органів виконавчої влади.

Функції державного управління є основною для формування організаційної структури і процесів державного управління відповідним територіальним утворенням, - це комплекс однорідних робіт, або щодо здійснення управління відповідним територіальним утворенням в цілому (загальна функція), або по забезпеченню діяльності галуззю господарства (приватна), або по забезпеченню діяльності органів управління.

1.3 Форми і методи державного управління

У загальноприйнятому розумінні термін «метод» означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь. Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності. Використовуючи цю теоретичну конструкцію, можна сформулювати визначення методів державного управління:

Методи державного управління -- це різні способи, прийоми та засоби цілеспрямованого, організуючого впливу суб'єктів управління на об'єкти, які віднесені до їх ведення. Саме методи управління виражають змістовий бік управлінського впливу. Вони й є волею держави, конкретизованою відповідним управлінським органом у межах наданих йому юридично-владних повноважень. Тому методи державного управління, як правило, фіксуються в адміністративно-правових актах.

Державне управління як наука і як навчальна дисципліна має свої особ­ливості. Як галузь науки - охоплює теоретичні дослідження проблем організації, становлення й розвитку державного управління, зокрема побудови й оптимального функціонування системи органів виконавчої влади.

Науковий метод - це спосіб, підхід, інструмент, прийом, яким корис­тується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет.

В управлінській науці вирізняють три групи найважливіших методів дослідження: (рис. 2).

Рис.2 Найважливіші методи дослідження [1, с.584].

До загальних методів належать:

Традиційний метод - дає можливість класифікувати функції державного управління;

Інституційний підхід - дає можливість дослідити взаємозалежність і взаємозв'язок між змінами інституційних структур апарату державного управління і змістом державної політики;

Соціологічний підхід - дає можливість досліджувати апарат державно­го управління з точки зору його ефективності і продуктивності;

Комплексний підхід - дає можливість вийти за межі суто адміністративно-управлінської сфери і застосувати методи інших суспільно-гуманітарних наук та наукових знань - політології, юри­дичної науки, менеджменту, історії, соціології, філософії, психології тощо;

Історичний підхід - дає можливість установити переваги та недоліки існуючої сьогодні в Україні структурно-функціональної моделі виконавчої влади, стан її спів­відношення та взаємодії з іншими гілками державної влади та окреслити підходи щодо її вдосконалення та оптимізації;

Культурологічний підхід - дає можливість установити залежність управлінської поведінки суб'єктів державного управління від рівня культу­ри суспільства;

Біхевіористський підхід - фокусує увагу на людському факторі, взаємозв'язках та співпраці державних службовців.

Другу групу становлять логічні методи пізнання:

Системний підхід - дає можливість розгляду державно-управлінських явищ у сукупності соціальних зв'язків, виявлення цілого та його частин, вивчити окремі складові апарату державного управління у загальній сис­темі організації державної влади; [11, с.228].

Функціональний підхід - фіксуючи увагу на специфіці змісту управлін­ської діяльності, є підставою виявлення об'єктивно необхідних на відповід­ному етапі державотворення функцій державного управління, пошуку оптимальних варіантів їх розподілу в апараті державного управління;

Метод структурного аналізу - зважаючи на те, що виконавча влада реалізується через відповідну структуру - систему органів, сприяє розробці науково обґрунтованої методології визначення функцій апарату державного управління;

Структурно-функціональний - дає можливість запропонувати практичні заходи щодо оптимізації відповідності між структурою і функціями кожного окремого суб'єкта державного управління (органу виконавчої влади);

Метод аналізу і синтезу - сприяє узагальненню основних понять, принципів, категорій науки, дає можливість побудувати об'ємну модель системи органів виконавчої влади; [14, с.820].

Метод порівняльного аналізу - дозволяє вести пошук оптимальної системи виконавчої влади та пробовувати зарубіжні механізми, що успішно застосовувалися, для вирішення тих чи інших управлінських проблем у вітчизняному державотворенні;

Ситуаційний метод - сприяє розробленню науково обґрунто­ваної методології оптимізації державного управління.

До логічних методів також віднесені інші теоретичні прийоми - індукція і дедукція, моделювання, експеримент, абстрагування, узагальнення і обмеження, сходження від абстрактного до конкретного та інші.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень:

Аналіз наукових праць з проблематики публічної адміністрації українських, зарубіжних і радянських учених;

Аналіз документальної бази (законів, нормативно-правових актів, управлінських документів, статистичних даних тощо);

Аналіз та узагальнення практичної діяльності публічної адміністрації у контексті переходу до нової парадигми місії публічної влади.

Закони державного управління - відображають найбільш істотні, загальні та стійкі відносини залежності в суспільстві через констатацію об'єктивних, необхідних, повторюваних зв'язків між процесами і явищами, які випливають з їх сутності та зумовлюють їхній розвиток.

Закон єдності системи державного управління (закон синергії) - полягає у виникненні в системі нових інтегративних якостей, не властивих складовим, що утворюють цю систему [15, с.748].

Закон пропорційності - проявляється у необхідності забезпечення співвідношення між керуючою та керованою підсистемами усередині їх, а також між ними з метою забезпечення найефективнішого їх функціонування.

Закон необхідної різноманітності - стверджує, що для створення управлінської системи, спроможної на розв'язання проблеми з певним рівнем різноманітності, необхідно забезпечити цю систему ще більшим рівнем різноманітності.

Закон спеціалізації - передбачає, що управління сучасними суспільними справами призводить до розмежування його функцій, до специфічного їх виявлення в конкретних умовах, на різних рівнях, різних напрямах [16, с.692].

Закон ієрархічності - логічна модель розвитку організації набуває такого вигляду: місія - цілі - управлінські функції - структура.

Закон інтеграції - інтегруючими факторами виступають цілі, завдання та інтереси суспільства, що вимагають підтримки нормальної життєдіяльності і розвитку складної соціальної системи у відповідності з перманентними змінами і викликами внутрішнього та зовнішнього середовища.

Закон домінування глобальної мети - суттю якого є підтримка цілісності підсистем державного управління (економічної, політичної, органі­заційної, соціальної, технічної, гуманітарної) через наявність мети (місії) системи, що має домінувати над цілями кожної з підсистем.

Закон доктрина лояльності - полягає у розробці та реалізації доктрини - теоретичної основи загальних вихідних положень державної політики, що у процесі державного управління дає можливість здійснювати системний характер управлінського впливу.

Закон економності - характеризує ефективність управління, зокре­ма досягнення поставленої цілі з урахуванням найменших часових втрат, а також матеріальних, людських і фінансових ресурсів.

Закон пріоритету соціальних цілей - означає, що ні виробництво, ні політика, ні економіка не є метою розвитку суспільства та умовою підтримки рівнова­ги і розвитку, а постійне підвищення якості життя його членів, їх благополуч­чя, безперервне вдосконалення умов життя.

Закон суб'єктивності - маючи об'єктивно-суб'єктивну природу, державне управління значною мірою є суб'єктивною діяльністю різних суб'єктів (органу виконавчої влади, керівника цього ор­гану, державного службовця), котра виражається через управлінську культуру, специфіку традицій та історичного досвіду, інтересів, потреб, позицій тієї чи іншої посадової особи [17, с.524].

Закон історичності - полягає у не­обхідності врахування історичних особливостей розвитку системи вико­навчої влади в умовах реформування публічної адміністрації.

Узагальнення та наукове осмислення усього масиву відомих практиці методів державного управління дає можливість визначити їх конкретне призначення, а саме:

Встановлення правил поведінки у сфері державного управління, тобто встановлення обов'язкових для учасників управлінських відносин нормативів. Наприклад, вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами в діяльності правоохоронних органів.

Видання індивідуальних приписів на адресу конкретних учасників управлінських відносин. Наприклад: Міністерству внутрішніх справ України терміново проводити спеціальні операції з затримання і перевірки підозрюваних осіб.

Вирішення в односторонньому порядку питань, які виникають з ініціативи керованих об'єктів. У цьому разі йдеться про вирішення, припустимо, питань, для розв'язання яких МВС звертається до Кабінету Міністрів України, наприклад, підтримати ініціативу МВС України щодо вдосконалення контролю за пересуванням автотранспортних засобів.

Нагляд і контроль за поведінкою учасників управлінських відносин, тобто брати під особливий контроль розвиток певних ситуацій.