Гіпотезою дослідження - є впровадження інноваційних перетворень у державному управлінні щодо соціального захисту дітей та підлітків, які сприятимуть трансформації системи соціального захисту, спроможної ефективно діяти в ринкових умовах.

Безумовно, як і всі соціальні аспекти життя суспільства, обєкт дослідження повязаний з усіма гранями економічного, політичного та культурного життя країни. Трансформація системи соціального захисту є цілком закономірною і повязана значною мірою зі зміною соціальної ролі та функцій держави. За будь-яких умов держава не повинна допустити послаблення своєї соціальної функції, яка реалізується через систему соціального захисту і в ринковій економіці базується на принципі партнерства держави, роботодавців та працівників.

Україна перебуває поки що на початку процесу створення такої системи. Скорочення державних витрат на соціальні потреби, обмеження числа пільг, відмова від принципів “всеохопності” підтримки - ось основні ознаки новостворюваної системи соціального захисту України. В умовах дефіциту фінансових і матеріальних ресурсів потрібно застосовувати вибірковий підхід щодо надання соціальної допомоги сімї. Оптимізація правових, фінансових, економічних, освітньо-культурологічних механізмів соціального захисту дітей можлива лише за умов вибору Україною інноваційного шляху розвитку, як єдино можливого; це єдиний шлях виходу країни з кризи. Соціальна сфера не виключення.

Соціальна політика поки що не стала метою економічної реформи. Ратифікація міжнародних угод, прийняття відповідних законодавчих актів (Конвенція про права дитини, Закон України “Про охорону дитинства” та інші) залишаються більшою мірою формальними, декларативними, недієвими, такими, що не вирішують проблему по суті. Перед урядом України сьогодні стоїть нелегке завдання щодо пошуку найефективніших шляхів використання обмежених бюджетних коштів, які призначаються на соціальну допомогу, з тим, аби забезпечити громадянам їх конституційні гарантії.

Вирішення згаданої проблеми лежить у площині впровадження ефективних механізмів державного управління соціальним захистом взагалі та дітей і підлітків, як його найважливішої складової, шляхом вдосконалення системи законодавчого, ресурсного та інституційного забезпечення соціальної сфери.

Низький рівень правового забезпечення приводить до наявності механізмів переважно “пожежегасіння”, слабкого рівня попереджувальних дій; низької мобільності територіальних систем, їх організаційно-правових та фінансових можливостей. Наслідками вузького розуміння соціального захисту є недостатня увага до рівня життєзабезпечення всього населення у кризовий період; неналежне зосередження уваги на опікуванні вразливих верств (материнства та дитинства, інвалідів та пенсіонерів); відсутність надійних діючих систем щодо забезпечення соціальних гарантій; дуже повільне створення нових, необхідних в умовах ринку, структурних елементів (приватного страхування, соціального партнерства на рівні підприємства, регіону, сприяння бізнесу та інше)

Для того, щоб існуюча система соціального захисту населення була спроможна виконувати нові, властиві ринку завдання, функціонально-управлінська структура має бути такою, яка б забезпечувала можливості виконання не тільки державних розподільчих функцій, а й власного економічного розвитку за рахунок підвищення ролі самоуправління або самозабезпечення на рівні регіонів. У звязку з цим дана система потребує кардинальних змін. Структурно-функціональний аналіз системи соціального захисту свідчить, що подальші структурні зміни мають відбуватися в напрямку посилення “внутрішніх” взаємозвязків між окремими управліннями, підтримки соціальної активності населення та більш широкого впровадження механізмів соціальної взаємодопомоги “знизу”, на рівні районів, органів місцевого самоврядування, де безпосередньо виникають гострі соціальні проблеми.

Неефективне адміністрування системи соціального захисту потребує приведення системи фінансування соціальної допомоги у відповідність з конституційними нормами - передачі фінансування й видатків з місцевих бюджетів до Державного бюджету України.

Вдосконалюючи систему фінансування соціальної сфери, необхідно комплексно використовувати усі джерела і оптимізувати їх структуру (бюджетні асигнування, фінанси підприємств, благодійність, страхування, кредитування), що сприятиме зменшенню навантаження на бюджет, забезпечить нормальне функціонування системи соціального захисту, створення якої на основі гарантованого мінімального доходу - головне завдання держави. Глобальним політичним завданням держава повинна поставити перед собою повну зайнятість населення з достатнім рівнем доходу.

Ефективність будь-якого суспільства визначається в кінцевому результаті величиною і характером людського потенціалу, можливістю його оновлення і реалізації. Українське суспільство характеризується зміною моделей розвитку людського потенціалу: від розкрадання і експлуатації до його цілеспрямованого нарощування, розумного використання з максимальною реалізацією індивідів. Головним орієнтиром соціальної політики є людина й умови її життєдіяльності, все те, що супроводжує людину протягом усього життя. У цьому напрямку перед Україною стоїть масштабне і складне завдання: реформувати універсальну за своїм характером і патерналістську за змістом соціальну сферу, перетворивши її в ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул прискорення економічного прогресу.

Дослідження має практичне спрямування і може бути використане органами влади у своїй практичній діяльності.

державне управління соціальний захист

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ЯК СКЛАДОВА ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

1.1. Соціальна політика в контексті формування соціального захисту населення України

Україна знаходиться в стані перманентної системної кризи. Все частіше відчувається порожнеча там, де поколіннями зберігалися усталені теорії та уявлення. Для виведення її з цього стану необхідний комплекс невідкладних заходів, в ряді яких знаходиться розробка програм ефективного управління всіма сферами життя суспільства. Демократичне і ефективне управління суспільними процесами потребує уміння вірно оцінювати багатогранність інтересів, знаходити межу співпадання особистих інтересів із загальними, визначати ступінь їх підпорядкування, накреслювати шляхи переборювання можливих неспівпадань між ними.

Ефективна реалізація соціальної політики, що насамперед має бути спрямована на подолання сформованих у соціальній сфері аномалій, не може бути забезпечена, якщо вона не ґрунтується на засадах системного і комплексного підходу. Щодо змісту соціальної політики, то він полягає в політичній координації й регулюванні широкого спектра соціальних процесів.

Сучасний суспільний розвиток посилено гуманізується. Ця риса простежується по всіх сферах суспільного життя: персоналістичний вибір виразно проступає в економіці через підприємництво, в політиці - через інститути безпосередньої чи опосередкованої демократії, в правовій сфері через рух до персоналістичного права та правової держави, що має за мету реалізацію індивідуальних прав і свобод громадян.

Соціальна держава - це держава, яка виражає і захищає інтереси всіх верств населення і здатна забезпечити основні життєві потреби всього суспільства. Лише в другій половині двадцятого століття ситуація почала змінюватися таким чином, що виразно стали простежуватися риси, які не були властивими державним механізмам попередніх епох.

По-перше, в основу діяльності новітніх держав було покладено принцип особистості, тобто сама людина, її життя, гідність, здоровя, права і свободи були оголошені найважливішими соціальними цінностями; по-друге, ці держави урівняли всіх громадян у правах; по-третє, всі форми власності визнано рівноцінними, а отже, однаково захищеними державою; по-четверте, ці державні машини почали стверджувати плюралізм світоглядів і, що дуже важливо, ці держави взяли на себе функцію соціально-економічну по відношенню до всіх соціальних верств і найперше - до найменш забезпечених та нежиттєздатних. Їх діяльність, спрямована на задоволення основних потреб всіх громадян, всього суспільства - це і є соціальна політика. Соціальна держава, гарантуючи мінімум добробуту, будучи державою соціальних виплат, соціального розподілу, несучи відповідальність за створення гідних умов життя всіх, є водночас і правовою демократичною державою. Громадянське суспільство стало силою, з якою державі доводиться рахуватися. Саме воно і спрямувало державну діяльність в соціальне русло. Саме громадянське суспільство вимагає у держави створювати належні умови для життєдіяльності всіх верств, соціальних груп населення, а найнезахищенішим безпосередньо видавати мінімум необхідних благ. Таким чином, держава із держави як цінності для себе перетворюється у “цінність для всіх”, тобто стає соціально-демократичною.

Соціальна політика спрямована насамперед на забезпечення соціально-економічних прав громадян. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права стверджує, що ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути досягнутий лише тоді, коли будуть створені такі умови, при яких кожний зможе користуватися своїми соціально-економічними та культурними правами так, як і своїми громадянськими й політичними правами. Соціальна політика будь-якої держави - це її “людське” або “нелюдське” обличчя. В нинішньому світі шанованими державами є держави з “людським обличчям”, тобто гуманістичні, пронизані турботою про своїх громадян. Потрапити в товариство таких держав не просто. Для цього потрібна дуже велика праця всього суспільства загалом, а держави - перш за все 50.

Соціальна політика часто зводиться до соціального захисту та адресної допомоги основній частині населення країни, яка потерпає від політики відмивання брудних грошей і укриття доходів. Соціальна політика в умовах не тільки вульгарного, а й цивілізованого ринку зводиться до купівлі-продажу та збагачення і жебрацтва. Ідеологія ринку розглядає соціальну політику як одну із складових процесу, який спрямовується на олігархізацію суспільства. Такі суспільства проводять не власне “соціальну політику”, а політику забезпечення економічних інтересів окремих кіл. Ринкове середовище виключає умови, коли поняття “соціальної політики” визначатиме інтереси усього суспільства, а не лише його окремих часток. Неприпустимість ігнорування інтересів суспільства, як єдиного цілого у межах держави зазнає з боку тієї ж держави суттєвих випробувань на дієздатність засобів, які лежать в основі здійснюваної соціальної політики. Суть державної соціальної політики, власне, і визначають закладені в її основу засоби, які відображають якість та ефективність діяльності самої держави. Щодо засобів реалізації соціальної політики у межах української держави, то можна зазначити, що вони не тільки обмежені за кількістю можливих форм, а й суттєво деформовані за змістом. Вони засвідчують неспроможність соціальної політики подолати демографічну катастрофу, надмірну соціальну поляризацію суспільства, зниження соціального рівня і тривалості життя населення. Державну соціальну політику необхідно розглядати як систему управління процесами гармонізації життя громадян 42.