Відповідно до Конституції України держава повинна забезпечити відповідний соціальний стандарт життєдіяльності людей. Проте, як свідчить життя, наша держава про це дбає явно недостатньо. Результатом цього стало зниження показників, що характеризують соціальну ситуацію в Україні. Бідність в сучасній Україні - це глобальна реальна проблема, що потребує нагального вирішення. Соціальна стратифікація створила ситуацію, коли 3-5% населення належить чи не 90% національного багатства, а мільйони пересічних українців не можуть витратити на себе більше 20-50 грн. на місяць 50. За диференціацією у грошових доходах населення, Україна вже кілька років перебуває в зоні підвищеного соціального ризику. Україна не може називати себе соціально орієнтованою державою, бо маючи таку кількість мешканців за рівнем бідності, позбавляє їх можливості реалізувати своє основне право - на гідне людини життя.

Зниження рівня індивідуальних доходів - це недоспоживання всього: недоїдання, що неминуче веде до зростання захворюваності, смертність, що сягнула в Україні критичної межі (Україна входить в першу десятку країн за рівнем смертності), це обмеження доступу до освіти, культурних благ, медичного обслуговування, це вимушена міграція, професійне жебрацтво, криміналізація суспільства. Рівень народжуваності в Україні не забезпечує простого відтворення населення.

В нинішній Україні офіційно 1,5 млн. безробітних, реальне безробіття складає 7-8 млн 50. Це зумовлює стан суспільної анемії, коли у людей втрачається відчуття солідарності, прагнення до звязку із суспільством, їм не до суспільних проблем та інтересів. Бідні не довіряють владі. В Україні спостерігається криза влади на всіх рівнях. Майже 70% українців відчувають нині свою соціальну непотрібність. Нинішня Україна - це країна, де маргінальне населення складає більшість, а це небезпечно в усіх відношеннях. Маргінал - це людина “на перепутті”, вона не належить до якогось народу, вона “сама по собі”, вона не має нічого усталеного, нічим не дорожить. Ці люди - соціальна база всілякої нестабільності - політичної, правової, економічної, культурної. Українці нині - це суспільство, де відсутнє повноцінне громадянське суспільство, тобто спільноти приватних власників, що мають на меті реалізацію прав та свобод кожного, безпеку кожного. Соціальна анемія, розєднаність, розпорошеність суспільства внаслідок масового зубожіння зумовлюють відсутність контролю громади над державним апаратом, державною владою у сфері розподілу благ. За наявного стану речей влада приймає рішення в економічній, політичній, правовій сферах, не беручи до уваги інтереси зубожілих громадян. В такій державі законодавчі акти, спрямовані на підтримку найуразливіших верств населення, не виконуються внаслідок нерозвиненості механізмів втілення законів на рівні виконавчої влади та нецільового розподілу фінансів. Соціальна політика має бути спрямована на ствердження соціальної справедливості. В умовах ринку, коли нерівність у доходах стає неминучою, сама держава має взяти на себе відповідальність за забезпечення соціальної справедливості, яка стає одним із головних критеріїв прогресивності суспільного ладу, необхідним чинником забезпечення економічного зростання держави. Через механізм перерозподілу доходів держава повинна гарантувати своїм громадянам достатній рівень соціального захисту. Враховуючи рівень доходів більшості соціальних груп, постає термінова необхідність за допомогою соціальних важелів сприяти нівелюванню різкої диференціації доходів у суспільстві.

Реалізація соціальної політики держави здійснюється із врахуванням історичних, політичних, соціальних реалій конкретної країни. Але існують і спільні риси її проведення в різних державах, що зумовлено обєктивними особливостями певного механізму впровадження соціальних заходів. На його реалізацію впливають численні фактори: економічні, організаційні, соціальні. Соціальна політика передбачає виконання триєдиної задачі - досягнення в суспільстві соціальної справедливості та злагоди і достатнього рівня соціального захисту.

Поряд з комплексною розробкою різноманітних напрямів соціальної роботи, створення соціальних програм повинно вестися у двох “масштабах”: нам треба мати стратегічну програму, і нам потрібні тактики ведення цієї стратегії.

Президентом України запропоновані першочергові пріоритети основних напрямків соціальної політики на період до 2004 року. Одним із її головних стратегічних завдань на середньострокову перспективу є реалізація програми боротьби з бідністю. Нині ця проблема є найактуальнішою. Соціальна політика держави, орієнтована на подолання бідності, має бути ступеневою і послідовною. Найголовніше - перебороти причини поширення бідності.

Першочерговими заходами щодо формування тактики соціальної роботи є реформування систем оплати праці, оподаткування та соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сімї, жінок, дітей і молоді, людей похилого віку; соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення інвалідів рівними з іншими громадянами можливостями для участі у всіх сферах життя суспільства; підвищення рівня зайнятості населення. Проте сподіватися на вирішення соціальних проблем тільки шляхом матеріальних дотацій також не раціонально. При формуванні соціальної політики не повинна відбуватися переоцінка матеріального чинника.

Поява в науковому та соціальному просторі України нової теоретичної галузі - соціальної роботи - зумовлено логікою розвитку суспільства, наростанням в ньому соціальних проблем та процесом диференціації гуманітарних знань. Соціальна робота є одним з найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу соціалізації як цілеспрямоване керування процесом підтримки розвитку особистості. Вона - частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога у створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як субєкта діяльності, як особистості та індивідуальності й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.

Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робота має здійснити необхідну соціальну корекцію по відхиленню (або підтримці) індивідуального адаптивного механізму індивіда та (при необхідності) полегшити для адаптації саму життєву ситуацію. Обєкт соціальної роботи в самому широкому контексті розуміється як сукупність людей, які потребують допомоги незалежно від її характеру та специфіки. Обєкт соціальної роботи виступає одним з головних її структурних елементів разом з субєктом, - тим, хто цю допомогу організує та надає. Соціальна робота виступає як своєрідна взаємодія між обєктом і субєктом, результатом якої є допомога людям у вирішенні життєвих проблем. Виділяють дві групи обєктів соціальної роботи:

за ознакою їхньої належності до тієї чи іншої соціально-демографічної групи;

за особливостями проблем клієнтів.

Головним субєктом у цій структурі виступає держава, уряд, державні організації та установи, які працюють під юрисдикцією держави (міністерства, комітети, управління, місцеві органи управління). Сюди можна віднести й окремі установи, які діють в різних сферах життя суспільства (лікарні, школи-інтернати, притулки), а також доброчинні фонди, громадські організації та обєднання.

Соціальна робота набуває свого розвитку, якщо вона буде враховувати такі особливості в роботі: добровільність, своєчасність, персоналізацію, повагу, активізацію клієнта, комплексність. Головне завдання соціальної роботи полягає в тому, щоб повернути “клієнту” здатність діяти самостійно в певних соціальних умовах. Основний зміст соціальної роботи має яскраво виражений ціннісно-гуманістичний характер, який визначає сутність і мету всієї соціальної роботи.

Соціальна робота - це вплив професіоналів, громадськості і соціальних інститутів на соціальне суспільство шляхом формування і реалізації соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної людини і її сім'ї 21,с.13. Орієнтація допомоги на здійснення, посилення та відродження соціальних функцій індивіда чи групи виступає сутнісною характеристикою соціальної роботи; в такому контексті соціальна робота перебирає на себе функцію допомоги у здійсненні процесу соціалізації, який саме і націлений на підготовку людини до реалізації нею соціальних функцій у широкому діапазоні різноманітних сфер соціального життя.

Поняття “соціалізація” виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншою людиною, із суспільством в цілому. Соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей починаючи з дитячого віку і закінчуючи глибокою старістю. У випадку, коли створені умови забезпечують успішну соціалізацію, або особистісний потенціал людини відповідає нормі, соціальних проблем із соціалізацією практично не виникає. Вона протікає без особливих відхилень. Проте, коли одна з груп факторів - суспільні умови соціалізації, або стан фізичного, психічного чи духовного здоровя людини - відхиляються від необхідного для успішної соціалізації рівня, то перебіг соціалізації відбувається з ускладненням. Людина і навіть окремі соціальні групи потрапляють при цьому у складні життєві ситуації і потребують соціальної допомоги від держави, її інститутів або інших субєктів діяльності, яка називається соціальною роботою.

У сфері людських взаємин окреслилась своєрідна криза, що має яскраво виражений соціально-психологічний зміст. В цих умовах посилюється роль інститутів соціального захисту, спрямованих у своїй діяльності на підтримку як окремої особистості, так і сімї, зростає потреба суспільства у професійно підготовлених для самостійної роботи фахівцях. Порушення традиційних для України останніх десятиліть механізмів соціального регулювання і взаємодії, потребує перегляду не лише соціальної політики, а й теоретичних засад механізму самозахисту і загальнодержавної підтримки людей. Переосмислення основного змісту і напрямків соціальної політики змушує визначити місце і роль соціальної роботи в реалізації цієї політики. Соціальна робота є надзвичайно важливим інструментом соціальної політики. Соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціальної роботи, водночас є і методологічною, організаційно-практичною основою, яка диктує методи, форми і технології соціальної роботи.

1.2 Організація соціального захисту як системи управління соціальними ризиками на регіональному рівні

У структурі системи соціального захисту виділяють два основні елементи:

соціальне страхування як основний метод соціального захисту населення, залученого до трудової діяльності;

соціальна допомога.

Відповідно до цього, у будь-якому суспільстві соціальний захист виконує дві головні функції:

негативні наслідки бідності шляхом надання короткострокової адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення;

запобігає бідності шляхом створення умов для участі громадян у соціальному страхуванні в працездатний період.

Ці функції перебувають у певному протиріччі, тому перевага надається тій чи іншій, залежно від економічної ситуації в країні. У кризові періоди пріоритет надається першій функції. На сьогодні в нашій країні система соціального захисту має досить складну структуру. У її складі розрізняють такі елементи:

пенсійне забезпечення;

допомога по безробіттю;

допомога сім'ям з дітьми;

житлові субсидії;

адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям.