Сьогодні близько 25% ВВП України перерозподіляється для фінансування різних соціальних допомог і послуг. Якщо врахувати витрати на освіту та цінові субсидії, то ця величина досягне 30% ВВП - більше 60% всіх державних витрат. Це може вважатися нормальним рівнем фінансування соціального захисту у відносно благополучній європейській економіці. Однак за нинішніх умов в Україні ключовим завданням є вирішення питання про вироблення ефективнішої системи соціального захисту як з точки зору викорінення бідності, так і з точки зору державного фінансування, враховуючи фактичну суму наданих допомог, їх низьку ефективність у боротьбі з бідністю, а також те, що є багато інших нагальних потреб для використання державних ресурсів.

Сьогодні менше половини соціальних витрат фінансується або за рахунок внесків соціального страхування, або інших податків із заробітку. Решта фінансується з загальних доходів державного бюджету: або у формі державних допомог і послуг, або ж у формі державних субсидій. Через фінансову скруту в державному фінансуванні багато допомог повністю не виплачується, або виплачується з великою затримкою. Тому через брак наявних ресурсів допомоги неофіційно урізаються, як і загальний рівень соціального захисту.

Серед субєктивних причин складної ситуації, яка виникла у соціальній сфері, слід вважати відсутність сучасних, ефективних інструментів соціально-економічного планування та прогнозування, які б дозволили приймати виважені рішення, обґрунтовані напрями політики, супроводжувати реалізацію цільових програм, аналізувати вплив соціальних витрат на економічні процеси.

Основною причиною, що обумовлює появу різних систем соціального захисту людини, була і залишається ризикова природа його існування. В умовах ринкової економіки соціальний ризик, як правило, приймає форму утрати трудового прибутку, при соціально зорієнтованій економіці - форму відповідності індивідуальних параметрів рівня життя людини громадським нормам і стандартам.

Громадська практика виробила декілька різних способів управління соціальними ризиками в рамках єдиної системи соціального захисту населення. Кожен з них має свої традиції та національні особливості, що визначається специфікою тих чи інших соціальних ризиків в суспільстві, відмінністю в потребах захисту різних соціально-демографічних груп населення, державними соціальними та економічними пріоритетами. Проте економічним змістом будь-якого метода соціального захисту виступає перерозподіл національного прибутку з метою забезпечення відтворення населення під час наступу соціальних ризиків.

Розглядаючи соціальний захист як систему управління соціальними ризиками, необхідно визначити ті суспільні механізми, які покликані перерозподілити національний прибуток для запобігання або компенсації дій цих ризиків. На сьогодні таких механізмів “громадського управління соціальним ризиком” вироблено всього три:

розподіл ризику - страхування, що забезпечує компенсацію ризику пропорційно внеску кожного в загальну систему;

поглинання ризику - пряме фінансування громадської компенсації наслідків ризику в залежності від скрутності і установлених розмірів громадських гарантій;

попередження ризику - зниження або ліквідація дії ризику за рахунок збереження і підтримки первинного трудового прибутку як основного сукупного прибутку.

Основним критерієм виділення цих методів управління соціальним ризиком є характер їх впливу на перерозподіл прибутків. Пряме фінансування перерозподіляє прибутки тільки у відповідності з ризиком незалежно від індивідуальної участі в створенні національного прибутку. Страхування перерозподіляє прибутки відповідно і з ризиком, і з індивідуальним прибутком. Захист первинного трудового прибутку обмежує участь в перерозподілі з метою його значного зниження у випадку настання страхового ризику.

В кожній підсистемі треба виділити три рівня захисту. Перший - державний, на якому відбувається перерозподіл на рівні всього суспільства в цілому. В кожній підсистемі він поданий відповідно: державним соціальним забезпеченням; соціальним страхуванням; підтримкою мінімального розміру заробітної плати та пільговим оподаткуванням для населення, яке вже має соціальні ризики. Другий рівень - колективний, в рамках якого відбувається перерозподіл прибутку у середині певних груп населення: трудових колективів, професійних організацій. Він поданий корпоративним соціальним забезпеченням (соціальні фонди підприємств, профспілок) і благодійністю (благодійні фонди, громадські організації); особистим страхуванням з участю роботодавця; пільговим оподаткуванням прибутків підприємців і робітників, що використовуються на соціальні цілі. Третій рівень - індивідуальний, де перерозподіл здійснюється в індивідуальному порядку тільки у відповідності з потребами і можливостями окремих субєктів, як фізичних, так і юридичних осіб. Йому відповідають особисті заощадження; особисте страхування в індивідуальній формі та пільгове оподаткування прибутків громадян, яке використовується на соціальні цілі.

Використані в цілях соціального захисту методи відрізняються ступенем захисту. Держава надає мінімально необхідні гарантії життя, колективна взаємодопомога забезпечує збереження рівня життя у відповідності з соціально-трудовим статусом людини, а індивідуальний захист підтримує досягнутий рівень добробуту і навіть його зростання. Ступінь захисту прямо пропорціональна ступеню індивідуальної фінансової участі і обернено пропорціональна рівню перерозподілу прибутків.

Сьогодні відбувається переосмислення традиційних підходів до державного регулювання соціальної сфери. Прямий обовязковий перерозподіл прибутків за рахунок оподаткування або виплати обовязкових страхових внесків багато країн світу намагаються доповнити непрямим регулюванням через превентивні та мотиваційні механізми. Держава ні в якій мірі не відмовляється від покладених на неї обовязків по забезпеченню необхідних соціальних гарантій, але разом з тим якісне поліпшення і зростання цих гарантій переводить у сферу добровільного індивідуального або колективного самозабезпечення. В більшості країн превалюють обовязкові види соціального захисту, основу якого складає соціальне страхування - 17,4% до ВВП в рамках Європейського Союзу. Проте очевидно, що вже три європейські держави вийшли за рамки традиційних моделей організації соціального захисту, це Великобританія, Нідерланди і Франція. У Великобританії соціальне забезпечення, соціальне страхування та додаткове особисте страхування мають приблизно однакове значення. В Нідерландах кошти, що поступають на особисте страхування, вже перевищили розміри державного соціального забезпечення в 2 рази, а у Франції майже зрівнялися 53.

Зазвичай моделі соціального захисту будували виходячи з розміру тієї частини коштів, яку забезпечувала для соціального захисту або універсальна система (що фінансується з державного бюджету), або страхова. Включення в систему соціального захисту нових елементів, які являють собою додаткові колективні чи індивідуальні форми захисту, змінює стереотипи що вже склалися. В першу чергу це стосується США і Японії. Незважаючи на організацію національних систем соціального страхування в цих країнах, частка витрат на обовязковий соціальний захист в середині 90-х років так і не перевищила 20%. В середньому по Європейському Союзу в 1997р. витрати на обовязковий соціальний захист склали 28,2% до ВВП. Низький рівень і обмежене поширення обовязкових соціальних виплат були компенсовані посиленим розвитком добровільних форм соціального захисту. В галузі медичного обслуговування соціальне страхування США покриває лише 1/5 всіх медичних витрат населення, решта припадає на корпоративне, індивідуальне страхування або платні послуги. Реальна ситуація така, що соціальне страхування залишається на сьогодні найбільш поширеним і вагомим елементом системи соціального захисту більшості держав. В європейській економічній зоні обєм коштів, які щорічно проходять через механізм соціального страхування, у 2 рази перевищує асигнування державного бюджету і в 3 рази - надходження на додатковий захист 53,с.11.

Сучасна концепція соціально-економічної політики України характеризується посиленням регіонального спрямування. Це зумовлено не стільки бідністю державного бюджету, скільки низькою ефективністю управління всього соціально-економічного життя суспільства з єдиного центру. Регіональну соціальну політику можна визначити як сукупність таких економічних, правових та адміністративно-організаційних засобів та методів, що органічно поєднують загальнодержавні і місцеві інтереси, будучи зрештою спрямованими на повнокровний, рівноцінний та рівномірний розвиток регіонів і країни в цілому. До недоліків чинної системи соціального захисту регіону слід віднести те, що основи її побудови, найважливіші елементи і механізми функціонування орієнтовані здебільшого на централізовані заходи щодо підвищення рівня життя населення, застарілі способи формування і використання суспільних фондів споживання, недостатню правову базу.

Основними тенденціями розвитку державно-регіональних систем соціального захисту має бути:

подальше поступове перенесення механізмів вирішення гострих соціальних проблем на регіональний рівень;

скорочення обсягів забезпечення соціальних потреб із суспільних фондів споживання, бюджетних витрат;

регіоналізація соціальної політики, яка потребує більш чіткого функціонального розподілу прав та обовязків між державою та місцевими органами управління щодо соціального захисту населення, розширення правових можливостей місцевих органів влади щодо підтримки належного рівня життя людини, вдосконалення соціальних нормативів з урахуванням регіональних особливостей;

проведення активної політики зайнятості;

поступове впровадження нового механізму оцінки вартості робочої сили, що створюватиме умови для реалізації нормального механізму самозабезпечення, зростання купівельної спроможності, скорочення поля соціальних ризиків;

створення адекватного ринковим умовам механізму прийняття рішень, що потребує наукового обґрунтованого підходу в організації інформаційного забезпечення, підвищення ролі якісних показників;

поступове скорочення численних пільг, що забезпечить спрощення та прозорість всієї системи соціального захисту, впорядкування механізму адресності та підвищення його ефективності;

функціонування ефективного механізму адресності на рівні регіону потребує розвитку інституту місцевого самоврядування в радіусі життєдіяльності людини;

подальший розвиток системи соціального забезпечення до необхідної в умовах ринку системи соціального захисту, що сприятиме розвитку нових організаційних форм у державно-регіональній системі соціальної допомоги;

вивчення зарубіжного досвіду щодо залучення бізнесу в соціальну сферу, розвиток багатоканальності фінансування соціального захисту (цього вимагає недостатність фінансових ресурсів).