ВСТУП

Загалом спадкування за заповітом - це інститут спадкового права, що визначає порядок правонаступництва на підставі заповіту, складеного в порядку та формі, встановлених законом України.

Книга шоста Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає два види спадкування - за заповітом і за законом, - законодавець надає певний пріоритет першому з наведених видів. Це зумовлене не тільки розташуванням глав 85 і 86, а й технічним розташуванням правових норм, але останнє ще не свідчить про принципову позицію законодавця віддати перевагу одному виду спадкування щодо іншого. Слід вказати ще й на збільшення уваги до заповіту як підстави спадкування, розширення переліку видів заповіту, надання можливості тлумачити заповіт як самим спадкоємцям, так і суду тощо.

Спадкування за заповітом виникає за наявності заповіту.

Актуальність теми. Актуальність роботи обумовлюється регулюванням правової концепції відмінності форми заповіту від виду заповіту, його загально-теоретичного тлумачення, яке визначається цивільним законодавством.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що знаходить своє продовження в праві кожної фізичної особи заповідати своє майно та немайнові права. Дана конституційна гарантія може бути повною мірою реалізована за умови впливу відповідних економічних, правових та інших чинників. Серед таких чинників центральне місце посідає цивільне законодавство, норми якого регулюють відносини спадкування за заповітом.

Вид заповіту, характеризується конкретним майновим або суб'єктивним складом. Форма заповіту вирізняється порядком його посвідчення. Актуальність теми дослідження правових питань спадкування за заповітом обумовлена зростаючим значенням права приватної власності громадян, порядку її спадкування в умовах ринкової економіки, необхідністю розробки правового механізму, який належним чином міг би захистити права й інтереси громадян.

Нових змін зазнав інститут спадкового права взагалі, а також спадкування за заповітом зокрема, шляхом прийняття в 2004 році нового ЦК України, який по різному розглядає доволі велику кількість понять та категорій. Такі корінні зміни в спадковому праві викликані перш за все визнанням на законодавчому рівні приватної власності громадян та її охорона, стрімким переходом до ринкових відносин. Призначення інститут спадкового права в умовах ринку - у стимулюванні розвитку приватної власності й створенні умов, які необхідні для її використання з метою забезпечення матеріальних та інших потреб громадян-власників, а після їх смерті - спадкоємців. Більш того, економічна ситуація в Україні потребує комплексного вивчення відносин, які виникають при спадкуванні за заповітом, а також законодавства, що регулює ці відносини.

Інститут спадкового права є одним із основних та найдавніших інститутів цивільного права, який покликаний врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті. Спадковому праву присвячували свої праці видатні російські, радянські й українські науковці. Але революційна зміна відносин приватної власності в роки незалежності Української держави зумовила новий виток розвитку норм спадкового права. Така тенденція розвитку права власності обумовлена перш за все тим, що в радянський період ігнорувався приватний інтерес особи, не існувало навіть поняття «приватна власність». В перші роки радянської влади була здійснена спроба взагалі скасувати інститут спадкового права прийняттям відповідних Декретів. Але незважаючи навіть на вилучення із складу спадкової маси найбільш вагомих та цінних речей, інститут спадкового права зберігся.

Разом з тим доводиться констатувати, що законодавство недостатньою мірою відповідає потребам регулювання відносин, що досліджуються. ЦК України містить тільки норми загального порядку, а Закон України «Про нотаріат» [23] та Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [25] (далі - Інструкція), мають спеціальний характер щодо виду та форми заповіту, взагалі оминає досліджувані питання.

Практика спадкування за заповітом набирає поширення, все більш входе в традицію серед людей похилого віку, які складають половину населення України.

Таким чином, у зв'язку з реформою спадкового права актуальність теми магістерської роботи не викликає сумнівів і має важливе теоретичне та практичне значення.

Мета і завдання роботи.

Мета:

Визначити форми та види заповітів, надати класифікацію заповітів за різними критеріями, з'ясувати співвідношення правових категорій «форма» та «вид». Беручі до уваги те, що в цивільному законодавстві України заповіти характеризуються відповідним суб'єктивним складом, на них поширюються загальні правила щодо порядку прийняття спадщини, відмови спадкоємця від спадщини, обов'язкової частки у спадщини тощо. Законом імперативно визначаються вимоги щодо форми заповіту.

Завдання:

Визначити правову природу заповіту, з'ясувати склад осіб, визначити осіб, які мають право посвідчувати заповіти, зменшити непорозуміння при посвідченні заповітів, висвітлити особливості отримання права на спадщину, зменшити позови про визнання заповітів не дійсними.

Також завдання даної роботи обумовлюється практичним застосуванням нормативних положень цивільних законів і вирішення питань щодо відокремлення вищезазначених понять. Їх вирішення має велике наукове та практичне значення, адже це дозволить віднайти норми, що можуть бути застосовані за аналогією з метою офіційного тлумачення відповідних норм права, яке витікає з компетенції державних органів і посадових осіб роз'яснення ними змісту норм права, які стосуються форми та видів заповітів і є юридично обов'язковим для застосування їх на практиці. Внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює речові правовідносини взагалі та з нерухомістю, зокрема; щодо застосування відповідних норм; а також дати теоретичний аналіз зазначених правовідносин.

У ході написання роботи використовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи.

Основним загальнонауковим (філософським) методом, є метод діалектичного матеріалізму, відповідно до якого об'єкт та предмет розглядаються виключно у контексті реальних суспільних відносин, що існують на даний момент, та у їх взаємозв'язку із закономірностями і тенденціями суспільного розвитку.

Спеціальними (приватно науковими) методами дослідження виступають: історико-правовий метод, метод порівняльного правознавства, метод комплексного аналізу, метод моделювання.

Метод порівняльного правознавства дозволив виявити схожі та відмінні підходи у вирішенні аналогічних правових проблем (в межах предмета магістерської роботи) у Російській Федерації, Німеччині, Франції та деяких інших країнах.

Це дозволило встановити межі приватноправового регулювання відносин, які виникають при врегулюванні загальної правової концепції форми та виду заповіту, оскільки досліджувані відносини розглядаються певною мірою і нормами публічного права (зазначене стосується, зокрема, діяльності нотаріуса як суб'єкта публічного права, оскільки він є представником держави, а також голів селищних, сільських, міських рад).

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАПОВІТУ ЯК ОДНОСТОРОННЬОГО ПРАВОЧИНУ

1.1 Поняття та ознаки заповіту

Аналізуючи норми сучасного цивільного законодавства, що регулюють відносини між спадкодавцем і спадкоємцями, доходимо висновку, що законодавцем були внесені зміни щодо правового регулювання видів спадкування. Саме спадкуванню за заповітом надає перевагу сучасне цивільне законодавство. Тому, враховуючи результати досліджень і висновки науковців та юристів-практиків, які займалися чи займаються проблемами спадкового права, - Т. Чепіги, А. Сторожука, В. Серебровського, Є. Фурси, М. Проніної, А. Нємкова, М. Гордона, М. Барщевського, П. Нікітюка, З. Ромовської та інших, - спробуємо проаналізувати деякі аспекти сучасного регулювання спадкових відносин, що виникають на підставі заповіту.

Цивільне законодавство про спадкування надає фізичній особі можливість за життя на власний розсуд вирішити долю належного їй майна на випадок смерті. Свою волю особа виражає шляхом складання заповіту, а після смерті заповідача спадкоємці набувають спадкових прав тільки в тому обсязі та вигляді, як це зазначено в заповіті.

Під спадкуванням за заповітом розуміють перехід прав і обов'язків померлого до осіб, зазначених ним у зробленому за життя розпорядженні на випадок смерті.

За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином.

У цій угоді виражається волевиявлення лише однієї особи -- заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. Правове значення заповіту полягає в тому, що це є єдиним для фізичної особи способом розпорядитися своїм майном на випадок смерті.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи, зроблене у встановленій законом формі, про передання після своєї смерті належних їй майнових і немайнових прав та обов'язків іншим особам.

Фізична особа має право заповідати права й обов'язки, які належать їй на момент складання заповіту, а також ті права й обов'язки, що можуть належати їй у майбутньому. Дійсність заповіту щодо складу майна визначається на день відкриття спадщини.

Право на здійснення заповіту є одним із проявів загальної цивільної правоздатності фізичної особи, елементом її правового статусу, її суб'єктивним правом. У праві заповідати знаходить своє відображення принцип диспозитивності суб'єктивних прав фізичних осіб, у першу чергу правомочність розпоряджатися речами, що належать їм за правом приватної власності.

Заповідальна правоздатність формально визнається за кожною фізичною особою, однак, на відміну від інших елементів правоздатності фізичної особи, вона фактично звужена суто особистим характером заповіту як правочину, який не можна вчинити через представника. У зв'язку з цим можна говорити, що право заповідати з'являється у фізичної особи з виникненням у неї права ухвалення рішення про здійснення заповіту чи виникненням у неї заповідальної дієздатності, яка виникає на момент повноліття. Отже, заповіт може скласти тільки цілком дієздатна особа, що передбачено цивільним законодавством (ст. 1234 ЦК України). Заповідач повинен усвідомлювати свої дії та керувати ними. Дієздатність визначається на момент складання заповіту. Якщо буде встановлено, що спадкодавець на цей момент був недієздатний, такий заповіт не має юридичних наслідків і є нікчемним. Нікчемність документа може бути встановлена пізніше, навіть після смерті спадкодавця.

У юридичній літературі термін «заповіт» застосовують у двох значеннях: заповітом називають як документ, у якому виражена воля заповідача, так і сам акт висловлення волі заповідача. В останньому значенні заповіт - це односторонній правочин (тобто дія фізичної особи, яка має правові наслідки) і не припускає зустрічного волевиявлення іншої особи.

Заповіт -- це особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов'язують із фактом смерті особи. Одночасно заповіт виступає юридичним фактом, який поряд з іншими елементами юридичного складу породжує виникнення спадкового правовідношення. До того ж заповіт не може бути підставою виникнення обов'язків спадкоємців перед спадкодавцем за життя останнього.