Складаючи заповіт, особа має право охопити заповітом як права та обов'язки, які їй належать на момент складання заповіту, так і ті права та обов'язки, які можуть належити цій особі в майбутньому. Невипадково у п. 159 Інструкції [25] визначено, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Крім того, заповідач має право скласти заповіт як щодо всієї спадщини, так і її частини.

Проте, незважаючи на притаманність заповіту всіх ознак одностороннього правочину, він має і специфічні ознаки. Так, заповіт не породжує правовідношення, оскільки починає регулювати поведінку сторін тільки після виявлення спадкоємцем згоди на прийняття спадщини, а також те, що воля спадкодавця, яка була направлена на регулювання поведінки учасників, в повному обсязі відтворилась в заповіті, залишаючись надалі без змін. Крім того, заповіт не враховує і не може враховувати тих змін у положенні сторін, які могли б мати місце до того часу, коли виникає створене спадкодавцем правовідношення.

Однак ці дві обставини є певною мірою спірними. По - перше, якщо мати на увазі, що правова мета заповіту полягає у виникненні у вказаній в ньому особі права прийняти спадкове майно, то, очевидно, це право виникає у спадкоємця до цього незалежно від вираження ним волі, спрямованої на прийняття спадщини. Останній являє собою лише акт реалізації спадкоємцем вже належного йому з моменту смерті спадкодавця права. По - друге, оскільки заповідач має право змінити або скасувати свій заповіт в будь-який час, він може враховувати всі зміни, які сталися після складення ним заповіту.

Кожен раз, коли говорять про заповіт та його різновиди, завжди мають на увазі два формуючих даний правочин елемента: волю та волевиявлення. Одна з основних проблем при цьому пов'язана із визначенням відносної значимості кожного із вказаних елементів. Зазначена проблема набуває великого значення не тільки при тлумаченні змісту заповіту, а перш за все пов'язана із положенням про визнання заповіту недійсним.

Відносна значимість волі та волевиявлення як для заповіту, так і для правочинів взагалі, становила певну дискусію як в українському, так і в російському цивільному законодавстві.

Якщо спробувати встановити, що є важливішим, воля чи волевиявлення, то з логічної точки зору можливі чітко визначені варіанти вирішення. Наприклад, Н.В. Рабинович класифікувала точки зору щодо цього питання на три групи. Першу складають ті, хто, опираючись на теорію «волі», вважали, що принципове значення має саме воля, а тому саме волею не обхідно керуватися при виникненні спору.

Друга група об'єднала авторів, які навпаки вважали необхідним керуватися «вираженням волі», маючи на увазі, що у разі, коли воля належним чином не виявлена, то не можна судити про її зміст.

Третя група вчених обмежувалася вказівкою на необхідність відповідності волевиявлення волі, і не пропонуючи вирішення питання, зводили все лише до загальних суджень.

Сама ж Н.В. Рабинович дійшла висновку, що при розбіжностях між волею та волевиявленням, якщо все ж таки воля розпізнана і правочин взагалі може вважатися вчиненим, то перевага повинна надаватися волі, а не волевиявленню.

Як цілком слушно відзначають М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський, якщо вбачати теорію волі в ідеї «що я хотів», то теорію волевиявлення можна виразити в формулі «що я зробив», маючи на увазі, що причиною останнього повинно визнаватися, як правило, своє бажання. Цим пояснюється існування загальної презумпції на користь того, що волевиявлення відповідає волі і правочин на цій підставі буде визнаний недійсним за умови, якщо сторонам вдасться довести, що воля була відсутня або була порочна, чи їй не відповідало те, як вона була виражена [2, с. 167 - 171].

Заповіт, як прояв волі заповідача містить в собі:

по - перше, мету, тобто намір особи для досягнення правового результату;

по - друге, правовий результат, тобто юридичні наслідки, які виникають у особи, як у суб'єкта правочину;

по - третє, мотив - це психологічна підстава виникнення правочину.

Більшість вчених погоджуються зі способами волевиявлення, які згруповані за трьома групами:

1) волевиявлення може прийняти форму мовчання;

2) непряме волевиявлення, в якому особа, бажає скласти заповіт, вчиняє такі дії, зі змісту яких виразно вбачається намір укласти заповіт;

3) безпосереднє волевиявлення здійснюється в письмовій формі.

Звичайно угоди можуть укладатися через представника. Проте це не стосується такої угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках може бути укладений лише особисто заповідачем, при цьому заповідач обов'язково має бути дієздатною особою.

Особистий характер заповіту виключає можливість укладання одного заповіту двома громадянами навіть в тому випадку, якщо заповідалося спільне майно. Наприклад, не може бути посвідчений заповіт, укладений подружжям з приводу їх спільного майна.

Ознаками заповіту є:

1. Особистий характер заповіту. Заповіт на стільки пов'язаний із особою заповідача, що виключає можливість його складення через представника в порядку ч. 2 ст. 1234 ЦК України.

2. Заповіт є розпорядженням фізичної особи на випадок смерті.

3. Заповіт за життя заповідача не створює для осіб, призначеними спадкоємцями, ніяких прав та обов'язків. Тому, заповіт характеризується властивістю спадкування. При цьому діє правило, закріплене ст. 1254 ЦК України: заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій його частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

4. Формальний характер - заповіт є правочином, який складається з суворим дотриманням форми. Так, заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення, підписується особисто заповідачем та посвідчується нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 - 1252 ЦК України.

5. Посмертний характер заповіту зумовлює ще одну ознаку - таємницю заповіту. Тільки від заповідача залежить, ознайомити чи ні зі змістом заповіту заінтересованих осіб. До відкриття спадщини нотаріус, а також посадові та службові особи, наділені повноваженнями посвідчувати заповіти, не вправі розголошувати відомості як про факт складення заповіту, так і про його зміст.

Крім того, законом визначені певні особливості заповіту як одностороннього правочину. Так, по-перше, тлумачення заповіту здійснюється лише після відкриття спадщини (ст. 1256 ЦК України). Також у порядку п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 [52] право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.

6. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 УК України), тобто мова йде про особу, яка досягла повноліття, а також про особу, яка до повноліття набула повну цивільну дієздатність, чи якій така дієздатність була надана на підставі ст. 35 ЦК України. Вказана стаття містить вичерпний перелік таких підстав - повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Крім цього, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку і бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому випадку фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту її державної реєстрації як підприємця.

Виходячи з наведених характерних рис, підсумуємо, що заповіт - це акт, який не породжує юридичні наслідки за життя заповідача, містить у собі одностороннє розпорядження фізичної особи, вчинене у встановленій законом формі, про те, що має бути виконане після ї смерті, і, головним чином, «щодо переходу її майна на користь визначених осіб.

Заповіт є актом, всякого вираження волі однієї особи, - потенційного спадкодавця, названого заповідачем, тому це односторонній правочин. Про укладення заповіту заповідач має право повідомити зацікавлених осіб і надати їм примірник заповіту.

Закріплення в ЦК право про необмеженість складу, кількості, та вартості майна, яке може бути у приватній власності фізичної особи (ст. 325 ЦК), значно розширило межі спадщини. До її складу можуть входити, зокрема, земля (земельні ділянки), житлові будинки, квартири, садиби, будівлі, транспортні засоби, засоби виробництва, цілісні майнові комплекси, грошові кошти, цінні папери, інше нерухоме і рухоме майно Дійсність заповіту в жодному разі не залежить від згоди спадкоємців з його змістом чи його запереченням [41].

Заповіт - правочин, безпосередньо пов'язаний з особою заповідача. У заповіті повинна знайти точне і повне вираження особиста воля заповідача, тому він має бути зроблений заповідачем особисто. Не допускається складання заповіту від імені заповідача його представником, нехай і прямо уповноваженим на здійснення такого правочину.

Як особисте право воно не може бути обмежене за згодою з іншими особами.

Різного роду інформація про наявність заповіту може бути надана лише після смерті спадкодавця його спадкоємцям, виконавців заповіту, кредиторам спадкодавця, відказоодержувача, а також на запит органів правосуддя у зв'язку з перебуванням у їх провадженні кримінальних, цивільних і господарських справ.

Заповіт є не лише особистим, а й одноосібно вчиненим актом, тому неприпустиме включення до одного документа розпоряджень кількох осіб на випадок смерті, крім випадків спільного заповіту подружжя, що є особливим видом заповіту за ЦК України.

Дія заповіту настає з моменту смерті заповідача чи дня набуття законної сили рішення суду про оголошення його померлим. Ця ознака є специфічною для заповіту. Проте з цього не випливає, що будь-яке розпорядження фізичної особи щодо власного майна на випадок її смерті є заповітом. Так, за договором страхування життя на користь третьої особи страхувальник у письмовій заяві може вказати одну чи кілька осіб, яким страховою установою має бути виплачена страхова сума. Таке розпорядження страхувальника на випадок своєї смерті не є заповітом, а є договором на користь третьої особи, що укладається страхувальником зі страховою організацією як одностороннє розпорядження на випадок смерті.

Заповіт за життя заповідача не створює для осіб, призначених спадкоємцями, ні яких прав та обов'язків. Заповідач завжди має право змінити чи скасувати свій заповіт, якщо навіть це буде комусь невигідно.

Посмертний характер дії заповіту визначає ще одну його властивість - таємність учинення цього правочину. Тільки від заповідача залежить, чи будуть ознайомлені зацікавлені особи зі змістом заповіту. До відкриття спадщини нотаріус, інші посадові та службові особи, які засвідчують заповіт, фізичні особи, які підписують заповіт, якщо заповідач через хворобу або фізичні вади не може зробити цього власноруч, а також свідки не мають права розголошувати відомості про факт складання заповіту, його зміст, скасування чи зміну заповіту.

Заповіт є розпорядженням про долю прав та обов'язків спадкодавця, що можуть переходити за спадкуванням, і про права й обов'язки, які можуть виникнути на підставі заповіту.

Чинне законодавство висуває особливо суворі вимоги до форми заповіту. Визнаючи припустимим тільки письмовий заповіт, законодавець вимагає, щоб вірогідність і правильність його вчинення були підтверджені адміністративним за своєю природою актом засвідчення його відповідними особами, зазначеними в законі.