Виходячи з наведених характерних рис, підсумуємо, що заповіт - це акт, який не породжує юридичні наслідки за життя заповідача, містить у собі одностороннє розпорядження фізичної особи, вчинене у встановленій законом формі, проте, що має бути виконане після її смерті, і, головним чином, «щодо переходу її майна на користь визначених осіб».

Закон надає формі заповіту особливого значення, адже від її дотримання залежить дійсність заповіту.

Важливими для дійсності заповіту є місце і час його вчинення. Наприклад, заповідач склав два заповіти, отже, виникає питання про юридичну чинність кожного з них. Оскільки заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, яка йому суперечить, то вказівка на час складання заповіту має важливе значення. Кожен новий заповіт скасовує попередній.

Варто мати на увазі, що якщо новий заповіт, складений заповідачем, було визнано недійсним, то дія попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, коли заповідач на момент вчинення заповіту не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними або якщо заповіт вчинено під впливом насильства (1254 ЦК України).

Заповідач повинен власноруч підписати заповіт, але якщо в силу фізичних вад чи хвороби він не може це зробити, то за його дорученням і в його присутності заповіт підписує інша особа. Нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка має право здійснювати нотаріальні дії, засвідчує заповіт із зазначенням причин, з яких заповідач не зміг підписати заповіт власноручно.

Згідно ст. 44 Закону України «Про нотаріат» [23], під час посвідчення правочинів визначається обсяг дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь. Визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії. У разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її дієздатність усвідомлювати свої дії та (або) керуватись ними (п. 14 Інструкції).

У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов'язаний звернутися до органів опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою.

Нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства.

1.2 ЧИННІСТЬ ЗПОВІТУ

Заповіт залишається найпоширенішим юридичним фактом приватного права, підставою виникнення прав та обов'язків.

Необхідно зазначити загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності заповіту:

1. Зміст заповіту не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка складає заповіт, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення заповідача має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Заповіт має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Заповіт має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

По-перше, заповіт - є дією особи і це завжди вольовий акт. За цією ознакою заповіт є видом правочину і відрізняється від юридичних фактів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення правочину, проходить три стадії: виникнення потреби та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволення потреби; прийняття рішення про вчинення правочину [70]. Але воля - це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Судити про волю можна тальки за зовнішнім проявом волі, який іменується в науці волевиявленням, завдяки чому воля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати один одному.

Отже, виходячи з вищевикладеного, законодавець віддає більшу перевагу волевиявленню, але при цьому враховує і волю.

Втім, в односторонніх правочинах (заповітах) питання про пріоритет волі над волевиявленням є дискусійним і вимагає детального роз'яснення. Так, в чинному ЦК до дносторонніх правочинів відноситься заповіт, складений по волі заповідача, зміст якого стане відомий спадкоємцям після його смерті. Слід зазначити, що воля заповідача могла змінитися в останню мить його життя, а волевиявлення вже виражене в заповіті. Тобто в деяких випадках справжня воля в односторонніх правочинах може і не бути встановлена, але на дійсність правочину цей факт не впливає і впливати не може. Так, якщо заповідач міг, наприклад, не втишнути змінити заповіт, він залишається дійсним і при цьому не має підстав сумніватися в справжності тієї волі, яка втілена в заповіті, адже на момент його вчинення воля заповідача дійсно була спаравжньою - такою, що її втілено в заповіті. Тому його оспорення як правочину не має під собою підстав. Оскільки воля відноситься до внутрішнього психологічного світу людини і може бути рухливою й мінливою, то до позитивного результату подібне заперечення приведе лише в окремих випадках.

У науці цивільного права України проблема формування волі залишається однією з найважливіших для вирішення питання про визнання правочину не дійсним, в основі чого лежить порок волі. Вчені розходяться в думках стосовно того, що слід брати до уваги при тлумаченні заповіту - волю (внутрішнє вираження) чи волевиявлення (зовнішнє вираження).

При постановці питання про пріоритет волі або волевиявлення в правочині, необхідно виходити з позиції кожного конкретного випадку вчинення правочину [63, с. 190].

Заповіт - не буд-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набуття, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею заповідача.

По-друге, заповіт повинен бути вчинений у відповідній письмовій формі. Недостримання даної форми тягне за собою недійсність заповіту.

По-третє, заповіт повинен бути вчинений правомірно відповідно до законодавства України, тобто повинна вчинятися правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Правомірність заповіту означає, що за для виникнення відповідних прав та обов'язків повинна передувати черга юридичних фактів, які вже породжують ті чи інші правові наслідки, настання яких бажає заповідач [73].

Усі три обставини, з однієї сторони, сприяють розширенню диспозитивних засад в регулюванні спадкових відносин, надають заповідачеві реальні можливості визначати на свій розсуд (за власною волею) долю спадщини, а з іншої, - удосконалюють адекватне відтворення в особистому розпорядженні (заповіті) власної волі щодо долі спадщини.

Неадекватність відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлена, перш за все, неоднаковим використанням в ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов'язальних, спадкових відносин. Цьому може сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту та змісту заповіту в цілому, що удосконалюють розуміння останньої волі заповідача щодо долі спадщини.

Заповіт є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Коли громадянин залишив заповіт, то після його смерті майно переходить до особи чи до осіб, вказаних у заповіті, тобто настає спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт буде дійсним, спадкоємці не будуть усунені від спадщини і спадкоємці за заповітом висловлять згоду прийняти спадщину.

Заповіт складається у двох примірниках. Один з них зберігається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачеві [69].

У заповіті обов'язково зазначається місце та час його укладення (ч. 1 ст. 1247 ЦК України).

Заповіт має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно до ч. 2 ст. 1247 ЦК України посвідчувати цей документ. Громадянин не може надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо громадянин за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріальної контори, він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач тією особою, від імені якої складено заповіт, перевіряє правомірність заповітних розпоряджень та дієздатність заповідача.

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому містяться незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатною особою. Нотаріус має право відмовити в посвідченні заповіту, якщо заповідач тимчасово перебуває в такому стані, що не може розуміти значення своїх дій (наприклад, заповідач перебуває у нетверезому стані).

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

1.3 ТЛУМАЧЕННЯ ЗАПОВІТУ

Сучасне вітчизняне спадкове законодавство надає можливість кожному громадянину вільно виявити свою волю щодо майбутньої долі належного йому майна. Об'єктивна зацікавленість суб'єктів у самостійному розпорядженні належними їм правами та майном законодавчо закріплена ст. 12 ЦК України.

Заповідальна свобода одночасно має і певні недоліки. Так, у спадкодавця можуть бути близькі родичі, для яких він був єдиним годувальником і які за життя мали права вимагати від нього утримання. Після смерті спадкодавця такі особи можуть бути позбавлені засобів до існування. Виникає питання доцільного надання спадкодавцю необмеженої свободи у складанні заповіту.

Як вже відзначалося раніше, за своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, оскільки дії однієї особи (заповідача) породжують певні правові наслідки у майбутньому і не передбачають будь-якого зустрічного волевиявлення іншої особи. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Водночас, односторонній характер заповіту не спростовується встановленим ст. 1243 ЦК України заповітом подружжя, оскільки у разі складення спільного заповіту подружжя виступає як одна сторона у правочині.

З огляду на те, що заповіт є правочином, він має відповідати загальним умовам дійсності правочину, встановленим ст. 203 ЦК України, а саме: зміст заповіту не повинен суперечити закону; заповідач має бути дієздатним на момент вчинення заповіту; волевиявлення заповідача має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; заповіт має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним [64].

Отже в дійсному заповіті, посвідченому нотаріусом або іншою посадовою особою, можуть міститися положення, які ускладнюють розуміння останньої волі заповідача щодо долі спадщини.