Оскільки чинний ЦК містить окремі норми (правила) щодо тлумачення змісту правочину (ст. 213 ЦК), умов договору (ст. 637 ЦК) та заповіту (1256 ЦК), слід встановити співвідношення між ними. З урахуванням поділу норм права на загальні та спеціальні в залежності від обсягу (сфери) їх дій, безперечно, норми (правила), що містяться в ст. 213 ЦК, є загальними, оскільки вони стосуються усіх правочинів, як односторонніх так багатосторонніх (договорів). Ці загальні норми (правила) вирішують два принципових питання, а саме: хто може бути суб'єктом тлумачення змісту правочину; за якими правилами має здійснюватися тлумачення.

Суб'єктом тлумачення правочинів згідно зі ст. 213 ЦК є сторона (сторони правочину). На вимогу однією або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту заповіту.

Правила, за якими має здійснюватися тлумачення правочину міститься в ч. 3, 4 ст. 213 ЦК і зводяться до наступного. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів та понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати, зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо й у такий спосіб неможливо визначити справжню волю осіб, що вчинили правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Сутність цих правил, які у своїй сукупності складають, так би мовити, «технологію тлумачення» полягає поєднанні вихідних положень двох теорій «теорії волі» та «теорії волевиявлення», які протягом тривалого часу розглядалися як протилежні.

Суть розбіжностей між ними полягала у визначенні того, чому при тлумаченні правочину слід віддавати перевагу: тому, що написано в ньому (теорія волевиявлення), чи тому, що сторони дійсно мали на увазі складаючи правочин (теорія волі). Визначальним є те значення, яке могла б надати волевиявленню уявлювана розумна людина, яка знаходиться в становищі адресата цього волевиявлення і яка приймає рішення про його зміст на підставі зафіксованого тексту договору чи заповіту та з урахуванням усіх інших важливих і відомих йому обставин, що мають до цього відношення.

Оскільки відносини щодо тлумачення правочинів, як рід, охоплюють два види відносини, а саме: відносини, щодо тлумачення договорів (двосторонніх чи багатосторонніх правочинів) та відносини, щодо тлумачення заповіту, як одностороннього правочину, зазначені спеціальні норми спрямовані на врахування особливостей кожного з двох видів відносин. Оскільки спеціальні норми є виключенням з загального правила, вони унеможливлюють застосування загальних норм в тій частині, які врегульовані спеціальною нормою.

Відповідно до ст. 1256 ЦК тлумачення заповіту може бути здійснено лише після відкриття спадщини, тобто за відсутності заповідача через його смерть або оголошення його померлим (ст. 1220 ЦК). Саме тому при тлумаченні заповіту не діє загальне правило про тлумачення правочину його стороною (сторонами), закріплене в ст. 213 ЦК , а діє спеціальне правило, закріплене в ст. 1256 ЦК, згідно з яким тлумачення заповіту здійснюється спадкоємцями, а у разі спору між ними - судом.

Перелік осіб, які здійснюють тлумачення заповіту, закріплений в ст. 1256 ЦК, вірно відзначають В.В. Васильченко та Ю.О. Заіка [18], носить вичерпний характер. Ось чому здається помилковою думка С.Я. Фурси про те, що право тлумачити заповіт мають не тільки спадкоємці, а й усі зацікавлені й уповноважені особи, до яких необхідно віднести відказоодержувачів та виконавців заповіту [38].

Щодо технології тлумачення заповіту, то воно має здійснюватися відповідно до загальних правил, закріплених в ст. 213 ЦК . Разом з цим слід вказати й на наступне. Оскільки заповіт є одностороннім правочином, тобто дією однією сторони, він має певні особливості порівняно з двосторонніми чи багатосторонніми право чинами (договорами). Так, односторонній правочин може створювати права для інших осіб, що ж стосується обов'язків, то за загальним правилом, закріпленим в ст. 202 ЦК, такий правочин може створювати їх лише осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно з ч. 5 ст. 202 ЦК до правовідносин, які з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актами цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Ці особливості одностороннього правочину впливають і на тлумачення заповіту. При тлумаченні заповіту не можуть використовуватися окремі правила ч. 4 ст. 213 ЦК, які суперечать суті одностороннього правочину. Йдеться про врахування змісту попередніх переговорів, установленої практики відносин між сторонами, звичаїв ділового обороту, подальшої поведінки сторін правочину, тексту типових договорів. Дані положення в узагальненій формі повинні бути закріплені в ст. 1256 ЦК .

Редакція ст. 1256 ЦК потребує уточнень, і з урахуванням того, що посилання в ній на те, що тлумачення заповіту здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК міститься лише в ч. 2 ст. 1256 ЦК, яка стосується випадків тлумачення його судом.

Відсутність такого посилання в ч. 1 ст. 1256 ЦК, де йдеться про тлумачення заповіту спадкоємцями, дала привід С.Я. Фурсі для кваліфікації тлумачення заповіту судом у якості офіційного тлумачення. Виходить так, що тлумачення заповіту спадкоємцями носить неофіційний характер.

Підстав для виокремлення таких видів тлумачення заповіту, в залежності від суб'єктів тлумачення немає, хоча б тому, що «технологія» тлумачення, яка закріплена в ст. 213 ЦК , є як вже підкреслювалося вище єдиною.

Також необхідно розглянути питання щодо закріплення результату тлумачення заповіту; та якими є межі його дії.

Питання щодо порядку та способу закріплення результатів тлумачення заповіту, здійсненого самими спадкоємцями, чинний ЦК не вирішує. Окремі правила містяться в пунктах 163, 164 Інструкції [25], які стосуються тлумачення спадкоємцями секретного заповіту. В розвиток правила ч. 3 ст. 1250 ЦК відносно складання протоколу про оголошення нотаріусом секретного заповіту та запису в ньому всього його змісту, п. 163 Інструкції вирішує питання про те, які інші відомості мають бути відтворені в зазначеному протоколі. Так, зокрема, якщо з оголошеного секретного заповіту неможливо визначити справжню волю заповідача, в протоколі має бути зазначено про це, а також вміщені відомості про досягнення (чи не досягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумачення тексту заповіту. У разі, коли між спадкоємцями була не тільки досягнута згода щодо тлумачення оголошеного секретного заповіту, а й відбулося його тлумачення спадкоємцями, в протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту. В п. 164 Інструкції [25] передбачено право спадкоємця (кожного з них) на отримання за особистою заявою Свідоцтва про оголошення секретного заповіту, в якому відтворюється його текст. Таке Свідоцтво не видається якщо згоди щодо тлумачення змісту секретного заповіту між спадкоємцями не було досягнуто. При цьому нотаріус роз'яснює спадкоємцям їх право на звернення до суду про тлумачення ними секретного заповіту, з тексту якого неможливо визначити справжню волю заповідача.

Хоча ці правила стосуються лише секретного заповіту, але положення про те, що результатом тлумачення заповіту має бути витлумачений текст заповіту, яке випливає з п. 163 Інструкції [25], повинно бути поширене й на усі заповіти, з тексту яких неможливо встановити справжню волю заповідача, незалежно від того хто здійснює тлумачення такого заповіту. Існує думка вчених, що ст. 1256 ЦК доцільно було б доповнити цим правилом.

Слід особливим чином підкреслити, що витлумачений за домовленістю спадкоємців текст заповіту, з метою забезпечення найбільш повного здійснення волі заповідача після відкриття спадщини, за юридичною природою не є договором. Адже договір, відповідно до ст. 626 ЦК - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Тлумачення заповіту не може бути спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків спадкоємців, оскільки вони встановлені заповітом, як одностороннім правочином. Саме тому не можливо погодитися з думкою С.Я. Фурси про те, що у результаті тлумачення змісту заповіту може з'явитися договір про конкретизацію і розподіл прав і обов'язків між усіма спадкоємцями, враховуючи спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, спадкоємців за законом, а також відказоодержувачами.

З урахуванням усього викладеного, вважається за доцільне запропонувати наступну редакцію ст. 1256 ЦК:

«Стаття 1256. Тлумачення заповіту.

1. тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини спадкоємцями.

2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом.

3. Тлумачення заповіту спадкоємцями та судом здійснюється за правилами, викладеними в ст. 213 цього кодексу з урахуванням особливостей заповіту як одностороннього правочину.

4. Витлумачений спадкоємцями текст заповіту має бути підписаний ними з засвідченням справжності їх підписів нотаріусом.

5. Витлумачений судом текст заповіту має міститися в судовому рішенні.»

Витлумачений спадкоємцями заповіт є обов'язковим не тільки для них, а й для суду, відказоодержувачів, виконавця заповіту та кредиторів заповідача.

На судове рішення, що набрало законної сили, якому відтворено витлумачений судом заповіт, поширюються правила щодо обов'язковості судових рішень, закріплені в ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) та правила ч. 2 ст. 233 ЦПК, про неможливість оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Тлумачення заповіту представляє собою інтелектуально-розумовий процес, спрямований на з'ясування змісту заповіту як одностороннього правочину, з тексту якого неможливо встановити справжню волю заповідача. К.П. Побєдоносцев досить влучно визначив тлумачення заповіту як справу розуму та мистецтва, у якій неможливо заздалегідь встановити загальні правила та керівні засади суду [46, с. 604].

С.Я. Фурса відносить до суб'єктів тлумачення заповіту усіх зацікавлених осіб, а саме - відказоодержувачів, вигодонабувачів за сервітутом та виконавців заповіту. Далі автор відзначає, що при тлумаченні умов заповіту можуть вирішуватися й питання про повернення боргу, тому кредитори можуть стати учасниками тлумачення заповіту за запрошенням спадкоємців. Причому С.Я. Фурса кваліфікує тлумачення заповіту судом як офіційне тлумачення [66, с. 77-78].

Немає єдності думок і щодо підстав здійснення тлумачення заповіту. Так, З.В. Ромовська твердить, що тлумачення може стосуватися імені, прізвища спадкоємця, якщо воно записано в заповіті не так, як за паспортом. Якщо ж на спадщину претендують дві чи більше осіб, прізвище, ім'я та по батькові яких збігаються, суд шляхом тлумачення волі спадкодавця може визначити, кому насправді заповідач надав право на спадкування [59, с. 105].

Зазначене вимагає ретельного наукового аналізу підстав, порядку, способу закріплення тлумачення заповіту, відтак уявляється необхідним з'ясувати особливості тлумачення заповіту як одностороннього правочину.