Особливий вплив на французький процес зробив римський цивільний процес. Інтереси і права третіх осіб точно так само не знаходили собі спеціальних засобів судового захисту, від їх порушення рішенням по іншій цивільній справі. Але вже з ХVI в починається виділення в особливий інститут всіх заходів судової захисту, направлених до розширення прав третіх осіб. Особливо це торкнулося виконавчого провадження, так як саме тут стикалися права та інтереси третіх осіб з правами, які були визнані судовим рішенням, за однією зі сторін процесу. У 1539 році був виданий королівський закон, що мав на меті встановлення правильних способів виконання судових рішень і усунення всіх виникаючих при цьому суперечок і домагань з боку сторонніх осіб. У цьому законі вперше згадується про вступ третіх осіб у процес виконавчого провадження, процес же допуску вирішувалося на попередньому судовому розгляді. Французький цивільний процес встановлював і санкції за незаконне втручання у виконавче виробництво у вигляді "грошової відповідальності". Якщо проаналізувати все вищевказанне, можна задатися наступними питаннями, що спровадило короля розширити можливості третіх осіб, єкономічні інтереси? Можливо король хотів таким чином розширити королівську казну опираючись на часті суперечки у виконавчому провадженні. А Франциск I дуже славився своїми єкстраордінарними джерелами розширення казни, задля компенсації чотирьох війн Нова істория стран Європы та Америки. XVI - XIX віку. В 3 ч. Під ред. Родригеса А. М. , Пономарева М. В. Ч. 3 - 2008, 420с. [41]. Можливо розширення прав є наслідком кланової, дружньої послуги, бо повз всього Франциск І славився ще і рицарською люб'язністю. Комусь з наближеного кола, можливо навіть комусь із родичів. Встає питання, ну а хіба не можна було винести необхідне оточенню короля рішення не змінюючи для цього законодавство. Можливо було, але це б призвело до погіршення авторитету Франциска, це він не міг допустити, так як був людиною честолюбною, як вказують біографічні помітки.

Середньовічний німецький цивільний процесс

Значний крок вперед у визначенні юридичного положення третіх осіб у цивільному процесі представляють вчення канонічного права і середньовічний цивільний процес. У цей період, широкого поширення так званої бенефіціальної практики, особливо рельєфно виділяється поняття про таку участь у справі третіх осіб, при якому вони заявляють незалежно від сторін процесу свої особливі самостійні права на спірне майно. Саме пред'явлення подібних прав отримує в цей час точне юридичне визначення на увазі особливого процесуального інституту під технічною назвою “intervention principal is”.

Середньовічний німецький цивільний процес, як і римський процес, не допускав оскарження судових рішень, що набрали законної сили, третіми особами. Інтереси і права третіх осіб були в достатній мірі огороджені, з одного боку, наданим їм правом участі у справі до його остаточного дозволу, і з другої - повною можливістю пред'явлення самостійного позову в тому випадку, якщо судове рішення, що порушує їх права, набуло законної сили. Дане положення з канонічного права в подальшому визначило зміст відповідних процесуальних норм німецького Статуту цивільного судочинства 1877. Наприклад, Статут цивільного судочинства (УГС) 1877г. вперше поділяв третіх осіб, що не були учасниками процесу. Юридична становище даних осіб було зовсім не равнозначно так як УГС Німеччини не дається права оскарження остаточних судових рішень з боку третіх осіб, що не беруть участь у справі. У той же час на законодавчому рівні було визначено порядок вступу третіх осіб у цивільний процес з самостійними вимогами (параграф 61 УГС). У зв'язку з таким довгим процесом розвинення інституту третіх осіб, постає питання, чому німецький цивільний процес не давав права третім особам, що не брали участь у справі оскаржити рішення, хоч у кодексі вже появився такий термін? Це не було необхідним, у той час життя не було настільки складне, тобто не настільки многоаспектне? Може це було дотримання традицій римського права, чи вираженням відношення до людей у той час, начебто всі повстання селян вже були, вже Мартін Лютер прийшов зі своєю гуманістичною ідіелогією, але все ж таки чогось не догледіли.

Як ми бачимо процес розвинення інституту третіх осіб мало місце у Европі десь у XVI-XIX вв. Це обумовлено переходом від католицизму до протестантизму. На перший погляд це дві речі не зв'язанні між собою, але, на противагу католицькому вченню про протиставлення мирського і духовного, у протестантизмі вважалось, що і в мирському житті на професійній ниві здійснюється Божа благодать. Бог призначає людей до того чи іншого виду діяльності, вкладаючи в них різні таланти чи здібності, і борг людини старанно працювати, виконуючи своє покликання. В очах Бога немає праці благородної або ганебної. Філософія Мартіна Лютера була у тому що кожна людина може бути посередником Божої волі на землі, а не тільки церков як було прийнято вважати у той час, це було товчком у розширенні прав людей та змінення ставлення до них усіх гілок влади , а крок у бок розширення прав третіх осіб є безумовно кроком до більш мінливого та уважливого ставлення до людини судом.

Історія розвитку інститута третіх осіб у цивільному процесі Росії з XVI- XIX вв

Цікаво відмітити, що якщо провести аналогію із сучасними проблемами участі в цивільному судочинстві третіх осіб, то ми можемо виявити деяку схожість. Зокрема, ці проблеми стосувалися процесуального порядку залучення та вступу у справу третіх осіб; можливості розгляду основного регресного позову; границь розповсюдження законої сили судового рішення на третіх осіб.

Само поняття третіх осіб було відомо руському цивільному процесу вже с початку XV в. Завдяки широкому розповсюдження існтитуту сумісної поземельної власності: кожний із співвласників сумісного нерухомого майна мав самостійне право судового захисту, будучи третьою особою відносно судових рішень, що зачіпають інтереси спільної сумісної власності Горелов В. М “Третьи лица в гражданском процессе: из глубины веков. » Максим Владимироваич Горелов

// Арбитражный гражданский процесс*. Научно-практи. и информ. Издание 2012 №2 2 -- С. 41-43. [23].

Наприклад, у Новогородскьої та Псковської судових грамотах мають місце спеціальні постанови, що стосуються процесуального положення, так званих “шабров” (Нов. Суд. Грамота, ст. 124Новгородская Судная грамота //Российское законодательствоX-XXвеков. Т. 1. М. , 1984. С. 304-308. [42]) або “сябров” (Псков. Суд. Грамота ст. 106Псковская судная грамота. Язык оригинала: древнерусский. -- Опубл. : 1467. Источник: // Исторические записки. -- Том 6. -- 1940 . [43]) - співвласників спільної поземельної власності котрі могли з являтися на суд у якості співвласників тяжби, по виклику сторін процесу або з власної ініциативи або у якості правопередатчиків, от котрих спірне право перейшло к той або другій стороні процесу.

У зв'язку з цим, являється справедливим висновок професора Л. В Туманової “. . . участь третіх осіб у процесі по російському цивільному цивільному процесуальному праву було встановлено як доповнення та корректива первісної співучасті. ”

В Новогородскій судній грамоті ставиться розмежування між понятіями формальної та матеріальної сторони процесу. Вказується на те, що особа, яка подавала позовні вимоги, далеко не завжди являється у дійсності матеріальнім суб' єктом спірного правовідношення. Як і в римському праві, ставилися принцип обов'язковості судового рішення для осіб, приймавших участь у справі. Проте на відміну від римського цивільного процесу в древньоруському цивільному процесі допускалося вступ третіх осіб до кінцевого вирішення його судом з метою запобігання винесення рішення яке б порушувало права та законні інтереси третіх осіб. Це право «вступу третіх осіб у процес» розповсюджувалося і на апеляційне провадження. Тому треті особи, не прибігаючи до самостійного позову, могли нарівні із сторонами процесу, оскаржувати судове рішення, яке порушувало їх права.

Виділення засобів судового захисту, наданих третім особам, у особливий процесуальній інститут явилось результатом Судової реформи 1864 році. Особливе вплив на розвиток інституту третіх осіб у цивільному судочинстві Росії здійснило французьке законодавство. Але все ж таки юридичне положення третіх осіб сформувалось у 1863 році, у так званий період “дискусій” по прийняттю Статуту цивільного судочинства у Россії 1864 році. Наприклад, у 1863 році в проект УГС вносились пропозиції оскарження всіх судових рішень третіми особами, але це положення залежало від можливості оскарження судового рішення в апеляційному порядку. Якщо судове рішення ще не було остаточним, передбачалось надати третім особам право апеляції нарівні із сторонами процесу.

Як ми бачимо із вищевказаного, інститут третіх осіб має свою історію виникнення і розвитку, та ця історія обчислюється навіть не століттями а тисячоліттями. Тому поширена думка авторів про те що інститут третіх осіб являється зайвим, не підтверджується часом.

Треті особи у цивільному процесі у СРСР

У розгляді цивільно-правових спора можуть бути зацікавленні, наряду зі сторонами, інші особи, котрих називають третіми. Характер зацікавленності третіх осіб у процесі по спору між іншими особами може буди неоднаковий, з чим зв'язана відмінність в їх процесуальному положенні. Згідно з цим закон розділяє два самостійних інституту : а) треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору. б) треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору (так звані треті особи з побічною участю).

Кожний із цих інститутів передбачений у ЦПК союзних республік самостійною нормою. У якості третіх осіб можуть вступати в процес як громадяни так і організації.

Третя особа, що заявляє самостійні вимоги вступає у вже розпочатий між позивачем та відповідачем цивільний процес для захисту своїх своїх самостійних прав на предмет спору.

Третя особа, що заявляє самостійні вимоги, вступає в процес тому що вважає, що спірне право належить йому, а не позивачу або відповідачу. Третя особа вступає у справу завдяки подачі позову на сумісних підставах, тобто із дотриманням спільного порядку пред'явлення позову. Третя особа пред'являє позов, як правило до обох сторін; можливо пред'явлення позову тільки до позивача.

Стаття 107 ЦПК УСРР передбачає можливість пред'явлення позову як до однієї так і до обох сторін.

Третя особа, що заявляє самостійні вимоги, користується усіма правами та несе всі обов' язки позивача в процесі.

Як правило, тертя особа, що заявляє самостійні вимоги, вступає в процес з власної ініціативи, зокрема і в тому разі, якщо суд повідомить його о справі, в результаті якого воно може бути зацікавлене.

Треті особи, що заявляють самостійні вимоги, може вступити у процес під час усього провадження в суді перших інстанції до постановлення рішення по справі, практично -- до видалення суду у радчу кімнату. Вирішуя питання про допущення у справу тертю особу, суддя або суд виносить ухвалу. ЦПК союзних республік, крім Такджиського ССР, не вирішую питання про можливість оскарження такої ухвали. По смислу ст. 315 ЦПК ухвала о допущенні третьої особи до участі у справі не може бути оскаржене чи опротестовано. Ухвала судді або суду о відмові в допущенні до участі у справі третьої особи, може бути їм оскаржене або опротестовано прокурором, тому що така відмова равнозначна відмові в прийняті позовної заяви. Таке правило прямо передбачено ч ІІ. ст. 104 ЦПК Такджиської ССР.

Не вступивши у процес третя особа, яка має самостійні вимоги, не позбавлено права пред'явити позов окремо.