За час діяльності цієї Верховної Ради відбулося кілька складних політичних процесів: розкол Народного руху на НРУ (керівник Г. Удовенко) і УНР на чолі з Ю. Костенком, розкол в НДП. Особливо важким був розвал фракції «Громада», викликаний підозрами в аферах і привласненні великих сум державних коштів її лідером прем?єр-міністром П. Назаренком. Переважна більшість «громадівців» перейшла до інших фракцій. Все це посилювало недовіру до владних структур.
   Та попри всі труднощі і негаразди, значна частина її депутатів поступово набувала досвіду та професіоналізму. Зокрема, цьому сприяло те, що понад 33% депутатів працювали у Верховній Раді попереднього скликання, тобто вже мали певний досвід законотворення.
   З кінця 1998 р. і до листопада 1999 р. в Україні проходила кампанія виборів Президента України. Характерним для неї була низка нових явищ:
   1. Значне зростання кількості претендентів на найвищу посаду в країні. Якщо на виборах 1994 р їх було сім, то у 1999 р. зареєструвалося 15, і це при тому, що законом передбачалася реєстрація претендентів лише за умови подання мільйона підписів громадян на їх підтримку.
   2. Відсутність згуртованості в крайніх лівому і правому таборах, що виявилося в неспроможності кожного висунути єдиного кандидата в президенти.
   3. Невдалі спроби створити коаліції («канівська четвірка») через неспроможність приймати компромісні рішення.
   4. Орієнтація виборців не на програми кандидатів, а на їх особисті якості.
   5. Досить висока активність всього електорату, але особливо людей старшого покоління.
   6. Зростання впливу на виборців владних структур, особливо на місцях (використання так званого «адмінресурсу»), а також «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама та ін.).
   У другому турі голосування, де змагалися діючий Президент Л. Кучма (правоцентристська орієнтація) та лідер Компартії України П. Симоненко (ліворадикальна позиція), переміг Л. Кучма — 56,3% (понад 15 млн) голосів. За П. Симоненка віддали свої голоси майже 38% (понад 10 мли) виборців.
   І після цих виборів боротьба між Верховною Радою та президентською владою продовжувалась, як відбувалася вона і в стінах самої Верховної Ради між провладними, пропрезидентськими силами та опозицією. Намагаючись загасити гостру боротьбу, подолати протистояння з Президентом, більшість депутатів вирішила піти на компроміс і об?єднатись у єдиний блок. Частина з них дещо поступилася окремими позиціями і принципами. Інші під впливом пропрезидентських сил переходили з однієї фракції до іншої. В результаті була сформована парламентська більшість, до якої увійшло 237 депутатів з 11 фракцій: «Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», «Партія зелених», «Реформи-конгрес», СДПУ(о), «Трудова Україна». Журналісти називали членів «більшості» — «більшовиками». Це пропрезидентське об?єднання проголосило підтримку курсу реформ та діяльності реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став Віктор Ющенко.
   Однак, опинившись у меншості, «ліві» в парламенті та його керівних органах не погодилися з таким розвитком подій і розгорнули непримиренну боротьбу проти «більшості». Український парламент переживав гостру кризу і виявився практично паралізованим, втративши авторитет і довіру народу.
   Щоб вийти з кризового становища, 21 січня 2000 р. «більшість» прийняла рішення про відкликання голови Верховної Ради та його першого заступника. Незабаром головою Верховної Ради обирається І. Плющ, а першим його заступником — В. Медведчук. Це на деякий час приглушило суперечності та протиріччя, пов?язані з боротьбою різних політичних сил за владу і сфери впливу, але не зняло її з порядку денного. Восени 2000 р. ситуація в суспільстві і парламенті загострюється у зв?язку з таємничим і жорстоким убивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. «Масла у вогонь» підлив «касетний» скандал, пов?язаний з магнітофонними записами розмов високих посадовців у кабінеті Президента України. Вони викликали підозри і недовіру в суспільстві щодо керівництва держави. А в країні все ще панувала важка соціально-економічна криза, яка викликала невдоволення широких мас населення.
   З 15 по 26 грудня 2000 р. у Києві функціонувало наметове містечко опозиціонерів, відбувалися бурхливі демонстрації і мітинги. В середовищі опозиції сформувалися три осередки: «Форум національного порятунку» (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду». І хоча між ними існували деякі відмінності, в основному вони хотіли одного: зміни влади, її оновлення та проведення нової політики. 9 березня 2001 р. опозиційні сили, переважно радикальні молодіжні групи, перейшли до вуличної боротьби з силами правопорядку, що закінчилися численними сутичками та арештами демонстрантів.
   В цих умовах влада і опозиція мали провести переговори за «круглим столом» і знайти компромісні рішення, однак це не вдалося через відсутність достатньої волі і гнучкості влади та радикалізму окремих опозиційних груп. Спроби опозиції ініціювати референдум про дострокові перевибори владних структур були визнані незаконними. Поступово масовий рух спадає.
   До того ж «ліва» опозиція під керівництвом Компартії ініціювала боротьбу за відставку уряду Ющенка, і 26 квітня 2001 р. ця урядова «команда» розпалася. До влади прийшов уряд А.Кінаха, який перед тим очолював «Спілку промисловців і підприємців України». Цей уряд декларував активізацію реформ, поглиблення соціально спрямованої діяльності для підвищення життєвого рівня населення. В Україні настало коротке затишшя. Але соціально-економічна ситуація майже не покращувалася, що таїло в собі нове загострення боротьби.
   Нова хвиля активізації політичного протистояння розгорнулася у 2002 р. у зв?язку з черговими парламентськими виборами, які проводилися за мажоритарно-пропорційним принципом.
   Характерні особливості нового виборчого «марафону»:
   1. Більш чітка структуризація політичних сил у країні. Центристи об?єдналися в блок «За єдину Україну», праві сили — «Наша Україна», яким керував В. Ющенко. Самостійно виступило об?єднання «Блок Юлії Тимошенко», але воно повсякчасно демонструвало свою солідарність і підтримку об?єднанню В. Ющенка. Ліві партії вели виборчу кампанію кожна окремо.
   2. Значне зростання впливу і ролі правих сил під керівництвом досить популярного В. Ющенка.
3. На відміну від попередніх виборів, коли основне протиборство йшло між «лівими», з одного боку, і рештою сил — з другого, тепер боротьба велася між «правими» і центристами.
   4. Подальше посилення тиску місцевої влади на виборців, використання різних виборчих технологій, «адмінресурсу». Це викликало звинувачення опозицією владних структур у фальсифікації виборів.
   5. Активізація боротьби підприємців, бізнесменів за депутатські місця в мажоритарних округах. Після виборів понад 100 мажоритарників, які пройшли до Верховної Ради, підкреслювали, що вся виборча кампанія кожному з них обійшлася по кілька мільйонів гривень.
   На виборах найбільше голосів зібрала «Наша Україна». На другому і третьому місцях відповідно були «За єдину Україну» і Компартія.
   Але більшість депутатів підтримали об?єднання «За єдину Україну», що в кінцевому підсумку визначило перемогу цього центристського блоку, який мав чіткий пропрезидентський характер.
   Всього до Верховної Ради пройшло шість об?єднань і партій. Крім вищеназваних, це СПУ, БЮТ і СДПУ(о).
   Знову, як і у Верховній Раді попереднього скликання, центристами створюється «більшість» (9 партій та груп). Вона й взяла на себе місію формування уряду, ініціювала прийняття ряду законів. їй протистоїть опозиція, в якій об?єдналися як «праві», так і «ліві». У ній постійно беруть участь «Наша Україна», СПУ, БЮТ. До неї входить Компартія, яка діє в залежності від ситуації. Головою Верховної Ради був обраний В. Литвин («За єдину Україну»). Внутрішньополітичне життя України у 2003 р. характеризувалося загостренням боротьби між Президентом, «більшістю» Верховної Ради і опозицією, особливо з питань реформування Конституції, перетворення України з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську, а також питань соціально-економічного життя (мінімальна зарплата, пенсійне забезпечення та ін.).
   Помаранчева революція 2004 р.
   На початку XXI ст. Україна все ще перебувала в умовах економічної і політичної кризи, яка все більше поглиблювалася у зв?язку з президентськими виборами осені-зими 2004 р.
   Кінець 2004 р, означився грандіозним революційним виступом широких мас українського народу проти порушень у президентських виборах. Більшістью революційно настроєних мас була студентська молодь та інтелігенція. Центром виступів стала столиця України. Рух охопив також все Правобережжя, Західну Україну, частину Лівобережжя. Лідером народного виступу став Віктор Андрійович Ющенко і його команда, які органічно відображали сподівання українців, їх прагнення і потреби, гасла і вимоги: чесні вибори, чесна влада, турбота про народ (формування соціального суспільства, громадянської держави), безкомпромісна боротьба проти корупції, зрощення влади і кримінальних структур. Команда Ющенка виступила також за проведення патріотичної, проукраїнської зовнішньої політики та її європейської орієнтації.
   Наростала боротьба народних мас проти крайнього зубожіння: населення перебувало на межі виживання, в той час як в руках кількох сімей зосередилися всі багатства країни . Україна за кількістю мільярдерів, чи тих, хто наближався до цього рівня, випередила більшість країн Європи і світу. Це були виступи проти розгулу злочинності, недемократичності внутрішньополітичного життя, незаконного збагачення владних структур. Та група Леоніда Кучми вистояла в цих кризових умовах, щоправда, за рахунок відсутності єдності в рядах опозиції. Однак невдоволення мас посилювалося, назрівала революційна ситуація. Настрої і вимоги невдоволених мас відображали опозиційні політичні партії і блоки.
   До середини 2004 року опозиційні сили, до яких входили блок Віктора Ющенка і блок Юлії Тимошенко, Комуністична і Соціалістична партії України, виявилися роз?єднаними. Тому коли 22 листопада 2004 р. сотні тисяч людей вийшли з протестом проти фальсифікації виборів провладним кандидатом в президенти Віктором Федоровичем Януковичем та державним апаратом України, що підпорядковувався чинному тоді президенту Л. Кучмі, на чолі революції виявилася лише команда лідерів блоків Ющенка і Тимошенко. Згодом до них приєдналася Соціалістична партія України, очолювана О. Морозом.
   Які ж суперечності в суспільстві призвели до революції? Відповідаючи на це запитання, слід зазначити, що головні завдання, які постали перед Україною у 1991 р. — створення могутньої української держави, демократичної політичної системи, конкурентоспроможної ринкової економіки, високого рівня життя всього народу — не виконувалися. Українська держава виявилася слабкою: демократія обмежувалася і переслідувалася, ринкова економіка робила лише перші несміливі кроки, а рівень життя переважної більшості народу був найнижчим у Європі. І це на фоні багатства невеликої кучки олігархів, тісно зв?язаних з криміналізованою владою. Поряд з цим країну накрила хвиля безробіття та найбільша за всю історію України еміграція. Відбувалося винищення виробничих сил і трудових ресурсів села — цієї багатовікової опори України, грабіжницька приватизація та інші негативні явища. Вони підірвали довіру до влади. Мізерний авторитет правлячих кіл, огидні методи боротьби проти опозиції, підкупи, фальсифікації масово виявилися під час виборів, що й переповнило чашу терпіння народу.