7.6. Петро Дорошенко та Іван Самойлович. Їхні успіхи і невдачі   Після цих подій була скликана козацька рада, яка обрала Петра Дорошенка гетьманом возз?єднаної Української держави. На той час всі стани і соціальні групи підтримували політику Дорошенка, спрямовану на об?єднання під його булавою всіх земель. Це був великий та, на жаль, короткий тріумф політики, спрямованої на відновлення єдиної Української держави. Дорошенко походив з старовинного козацького роду: його дід, Михайло Дорошенко, був гетьманом у 20-х роках XVII ст. Петро Дорошенко з гордістю не раз підкреслював, що він «з козака козак». Розпочав військову службу за гетьманування Богдана Хмельницького, співпрацював з Виговським та Юрієм Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині в часи активного формування української державності, виробив широкі погляди на розв?язання цієї проблеми. Історики справедливо підкреслюють, що це був гетьман «з духом Богдана Хмельницького». Царизм не хотів визнавати його гетьманом України і направив армію. Дорошенко почав готуватися до битви.
   Однак у цей час польські війська уже вкотре вторглися на Правобережну Україну. Гетьман виїхав туди, щоб організувати оборону, а на Лівобережжя вторглися московські війська, і під тиском цих переважаючих сил наказний гетьман Лівобережжя Д. Многогрішний перейшов на їх бік, а пізніше був обраний гетьманом Лівобережної України. Таким чином, намагання балансувати між Польщею і Московською державою, боротися одночасно проти цих двох держав для Петра Дорошенка скінчилися невдачею.
   Він пробував вийти з цього становища, писав Многогрішному листи і умовляв не розділяти Україну, а відтворити єдину гетьманську владу для всієї Української держави. Писав аналогічні послання і до царського уряду, до воєвод, які стояли з військами в Україні, але позитивної відповіді не отримав. У 1669 р. у Слухові в присутності уповноважених царя відбулася козацька рада, яка підтвердила обрання Многогрішного гетьманом і затвердила договір України з Московською державою, в основі якого були статті Богдана Хмельницького 1654 p., хоча й з певними обмеженнями: московські воєводи із залогами перебувають лише у п?яти містах; збір податків проводить українська адміністрація; встановлюється козацький реєстр у 30 тис. чоловік, забороняється самостійна зовнішня політика гетьманського уряду та ін. Глухівський договір був кроком вперед порівняно з московським 1665 p., підписаним Іваном Брюховецьким, але й він істотно обмежував суверенні права Української держави.
   Становище Петра Дорошенка ускладнювалося: з претензіями на гетьманську булаву Правобережної України виступив генеральний писар Запорозької Січі П.Суховій, якого підтримували кримський хан, Юрій Хмельницький і більша частина козаків кількох правобережних полків. Дорошенко намагається порозумітися з московським урядом, знов пише царю листа з пропозиціями надати Україні широку автономію і об?єднати її під своєю владою. Однак той відмовчується. Дорошенко починає переговори з Туреччиною про перехід України під її протекцію. В серпні 1668 р. він відправляє посольство з такими пропозиціями до Стамбулу. Після його повернення і прибуття турецьких послів у березні 1669 р. в Корсуні скликається старшинська рада, у якій взяли участь представники Лівобережжя і Запорожжя. Вона схвалила прийняття турецької протекції, але відмовила у принесенні присяги султану. Переговори продовжувалися, і був вироблений договір, за умовами якого передбачалась допомога Туреччини Україні в об?єднанні її земель в єдину державу; запорозьке військо, як і раніше, обирає гетьмана; українська церква перебуває під керівництвом царгородського (Константинопольського) патріарха; турки і татари не матимуть права будувати в Україні мечеті, руйнувати міста і села, брати ясир та ін.
   Влітку 1669 р. боротьба за владу на Правобережжі загострилася. З?являється новий претендент — прибічник Польщі уманський полковник М.Ханенко. Після тяжких боїв з військом П. Суховія, якого підтримували татари, а потім з козаками М.Ханенка, Петро Дорошенко, хоч і з великими втратами, все ж відстояв свою владу.
   Перемігши у цій жорстокій міжусобній боротьбі, Дорошенко продовжував уникати воєнних дій з Московською державою і Польщею, намагався вести з ними переговори, а також порозумітися з Многогрішним. Однак ці заходи, як і раніше, не мали успіху.
   Петро Дорошенко у кінці 60-х — на початку 70-х років приділяє увагу зміцненню свого внутрішнього становища. Він здійснює гнучку політику щодо селянства, не допускаючи польську шляхту в маєтки і нового закріпачення селян. Тому Дорошенко деякий час користувався широкою підтримкою селян. Гетьман завжди прислухався до голосу мас, часто скликав козацьку раду, а щоб не впливати на її рішення, під час голосування виходив. Його порадником і близьким другом був київський митрополит Йосип Тукальський, письменник, мудрий проповідник, патріот України, противник польського і московського втручання в українські церковні справи. У державних справах правобережний гетьман теж провів деякі реформи: утворив постійне військо з найманих частин, так званих «серденят».
   Це була піхота переважно з місцевого населення, а також із сербів, волохів та молдаван. Таким чином, Дорошенко домагався незалежності від козацької старшини, яка часто піддавалася іноземним впливам. Щоб утримати це військо, він зміцнював фінансове становище держави, створив на кордонах міцну митну систему, випускав власну монету, сприяв заселенню й економічному зміцненню спустошених земель Правобережжя.
   Поступово влада Петра Дорошенка зміцнювалася, чим була стурбована Польща, яка в середині 1671 р. розпочала війну проти нього.
   У цей час ускладнюється ситуація в Лівобережній Україні. її гетьман Д.Многогрішний надто дбав про своє збагачення, роздаючи своїм родичам посади та землі, був часто брутальним з підлеглими. Він також різко критикував московську політику в Україні. Все це викликало невдоволення старшини. У 1672 р. група старшин здійснила переворот, заарештувала і відправила його до Москви, звинувативши у зв?язках з Петром Дорошенком та зраді Росії. Царський уряд заслав Многогрішного до Сибіру, де він помер у злиднях.
   Лівобережним гетьманом старшинська рада обрала у червні 1672 р. генерального суддю Івана Самойловича. Він походив із сім?ї священика, закінчив Києво-Могилянську академію, був освіченою людиною. У своїй політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, однак виступав за порозуміння з турками і Кримом. Він не хотів ділити владу з Дорошенком, наполягаючи на об?єднанні всіх українських земель під своєю владою, намагався здійснювати цю політику за підтримки московського уряду. В таких складних умовах Дорошенко змушений був звернутися по допомогу до Туреччини.
   У середині 1672 р. почалася війна Туреччини проти Польщі. Величезна турецька армія (близько 300 тис. чол.) вирушила на Річ Посполиту. До неї приєднався Петро Дорошенко. Поляки були розбиті, і в червні 1672 р. козацькі і турецькі війська захопили фортецю Кам?янець-Подільський. Поляки почали переговори (в районі Бучача) і підписали з турками мир, який вважається одним із найпринизливіших, яка Польща будь-коли підписувала. За Бучацьким договором Подільське воєводство відходило до Туреччини; Польща мала визнати Українську державу; Річ Посполита виплачувала Туреччині велику данину. Однак і до Дорошенка турки почали ставитися як до безправного васала. Уже вкінці 1672 — на початку 1673 р. вони поставили вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати податки, приєднали деякі території до своєї імперії. Це було порушенням домовленостей 1669 р. Поряд з цим турки грабували населення, перетворювали церкви в мечеті. Союз з Портою повертався проти Дорошенка, підривав його популярність. Населення все більше відходить від гетьмана, обурене союзом з «бусурманами» та їх насильствами.
   У цей час Іван Самойлович зміцнює свою владу і готується до походу на Правобережжя, щоб приєднати його і створити єдину Українську державу. На початку 1674 р. російські війська під командуванням Г. Ромодановського та українські під керівництвом Івана Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. Петро Дорошенко не мав сил протистояти цьому наступові. А населення Правобережної України з надією приймало підданство Москви, сподіваючись, що вона захистить його від спустошливих нападів турків, татар та поляків.
   Однак Туреччина розцінила цей наступ як посягання на її інтереси і вирішила розгромити Московську державу. В той же час похід руських військ не був підготовлений до такої війни. Ромодановський та Самойлович і не чекали цього, хоча Дорошенко попереджав царя про можливість такого повороту подій На Правобережжя вторглася спочатку велика татарська орда, грабуючи і розоряючи все на своєму шляху, а потім і основні сили турецької армії. Замість того, щоб вирушити проти ворога, російсько-українські війська втекли з Правобережжя, спровокувавши «бусурманську» навалу і залишивши населення на поталу ворогові. Однак козацькі залоги разом з населенням міст чинили героїчний опір. Майже десять днів оборонялося місто Ладижин. Коли ситуація стала безнадійною і обложені здалися, всіх дорослих турки забрали в неволю, дітей вирізали, а місто зруйнували дощенту. Така ж доля спіткала Умань, хоч при цьому турки втратили 10 тис. чоловік.
   Розлючені опором населення й значними втратами, турецько-татарські війська все знищували на своєму шляху. Дорошенко виявився неспроможним запобігти цій катастрофі, але в очах народу відповідальність падала на нього. Лише у вересні ворожі війська почали відступ. А вцілілі рештки населення, рятуючись, проклинаючи гетьмана, почали масове переселення на Лівобережжя. Так почалася нова велика хвиля української еміграції, в основному на Слобожанщину, де життя було значно спокійніше.
   Влітку 1675 р. становище Петра Дорошенка стало безнадійним: не припинявся потік біженців на Лівобережжя, його залишали козаки і наймані воїни, відходили прибічники та найближчі родичі. Великою втратою стала смерть митрополита Тукальського, його натхненника і порадника. За таких умов гетьман, зваживши свої помилки, вирішив зректися протурецької протекції, скласти свої гетьманські повноваження і здати булаву представнику Запорозької Січі Івану Сірку. Однак царський уряд вимагав, щоб вони були передані воєводі Ромодановському та гетьману Лівобережжя Самойловичу. 26-28 вересня 1676 р. поблизу Чигирина, у таборі російсько-українського війська, що підійшло сюди, гетьман Дорошенко здав свої клейноди і прийняв присягу на вірність царю, а також віддав ключі від фортеці Чигирин. Так завершилася політична кар?єра одного із визначних державних діячів України, борця за її незалежність і територіальну цілісність. Прагнень гетьмана відтворити об?єднану незалежну Українську державу не зрозуміли його сучасники, і головна причина цього — спроба здійснити українську державницьку ідею при допомозі «бусурменського» турецького султана. Українські маси, що мали гіркий віковічний досвід боротьби з татарами і турками, не довіряли їм, як і полякам. Розуміння, що Петро Дорошенко в умовах безвихідності намагався знайти ефективний шлях для захисту української державності, але припустився помилки, прийшло аж у XIX ст. Одним із перших заявив про це український історик другої половини XIX ст. В. Антонович, який писав: «Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий із цілого їх ряду був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро Дорошенко (1665-1675 pp.), (В.Антонович. Про козацькі часи на Україні. — Київ, 1991. — С 148).