О. П. Кучинська слушно зазначила, що необхідність реального забезпечення проголошуваних прав зумовлює підвищений інтерес до проблем правових гарантій. Проблема гарантій прав і свобод особи є предметом постійної уваги фахівців-правників, адже справжньою цінністю права особи стають лише тоді, коли вони знаходять повне та реальне втілення в існуючих суспільних відносинах [109, с. 4].

Правові явища, які згодом почали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Першим етапом розвитку прав і свобод людини варто назвати епоху Античності. Ідеї про цінність і недоторканність людського життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в стародавніх міфах і віруваннях [72, с. 17, 22]. Одним з перших письмових джерел даної епохи можна вважати давньоєврейські священні книги Танах (грецькою вони називалися «Біблія»), які містили принципи рівності та справедливості, заборону посягань на честь і гідність особи [175, с. 23, 24].

Релігія не залишилася байдужою до питання рівності та справедливості. Так, у давньоіндійській ідеології брахманізму центральне місце відводилося питанню побудови суспільства. Згідно з цією ідеологією, усе суспільство поділяється на варни (певні спадкові соціальні групи), належність до яких визначалася за народженням і була довічною. З першого погляду, така ситуації не вказує про рівність у будь-якому сенсі, проте з іншого погляду, представники кожної варни дотримувалися приписів Драхм, єдиних для всіх без винятку всередині однієї варни та незалежно від майнового стану, спорідненості або посадового становища.

З плином часу уявлення про права та гарантії їх дотримання поступово звільнялися від релігійних та ідеологічних ілюзій і набували ознак дійсних наукових знань, які поступово складали філософсько-правові теорії про права і свободи людини та громадянина, їх гарантії, формували універсальні характеристики і умови забезпечення та захисту прав і свобод людини та громадянина [123, с. 8].

Окремої уваги заслуговують згадки про права людини, які знайшли своє письмове відображення за часів правління царя Хамурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Судовий процес даного історичного періоду характеризувався дотриманням засад справедливості, публічності та мав змагальний характер. Покарання у цей історичний період відбувалося за принципом таліона: «око за око, зуб за зуб», тобто злочинець, який заподіяв шкоду, мав зазнати таких самих збитків. Основна ідея тогочасних законів полягала в тому, «…щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти та вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість [143, с. 55]». У стародавні часи для окремих категорій осіб існували певні гарантії прав і свобод людини, але через класову роздробленість та рабовласницький суспільний устрій гарантії прав і свобод людини в сучасному розумінні були відсутні.

Наприклад, за законами Хамурапі, якщо людина виступить у судовій справі свідком звинувачення, але не докаже цього, і якщо ця судова справа стосувалася життя, то цю людину треба вбити [68]. З одного боку, йдеться про гарантії доведеності вини обвинуваченого, з іншого - про захист особи від недобросовісних свідків.

Відомою правовою пам'яткою Стародавньої Індії є Закони Ману (II ст. до н.е. - ІI ст. н.е.), які характеризуються існуванням станово-варнового устрою, тобто соціально-класовим розшаруванням. Характерним для покарання у даний період був принцип залякування особи та її приналежність до певної варни. Гарантією забезпечення повного, усебічного, неупередженого розгляду справи вважалася наявність колегіального розгляду справи.

Важливу роль у становленні категорії гарантій права людини відіграли напрацювання античних мислителів, які пропагували засади законності, рівності та справедливості. Давньогрецькі погляди щодо прав людини сформувались у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс (місто-держава) і його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Право загалом і права окремих людей - членів поліса, беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному порядку справедливості [97, с. 12].

Епоха античності характеризується відсутністю чіткого закріплення і розподілення як прав і свобод людини, так і гарантій їх дотримання. Правові документи тогочасних правителів, погляди філософів та вчених, історичні пам'ятки відображають об'ємне змішування божественного, реального та об'єктивного. Проте найважливішою закономірністю становлення правової ідеї став перехід від міфологічного чи релігійного світорозуміння до раціонального, загальнофілософського. У класичному вигляді такий перехід реалізувався лише в античному світі, де зародилися, отримали розвиток і встановилися послідовно раціоналістичні вчення про державу і право, а згодом виникла окрема наука про право - юриспруденція [160, с. 43].

Український учений С. Головатий зазначив, що саме Арістотель заклав основи сучасного розуміння справедливості. Пояснюючи сутність справедливості, він використовував такі принципи, як рівність усіх перед законом і судом, рівність у розподілі прав і обов'язків, розмірна відплата за вчинки. Проте класова роздробленість ще довго продовжувала існувати і дані розробки не здобули практичного значення за часів Стародавнього Світу [7, с. 101].

З розвитком цивілізації інститут гарантій прав і свобод людини набуває нового виразу та вдосконалюється. Ідеї гарантій прав і свобод людини, сформовані античними філософами, стали ґрунтовною основою для наступного етапу їх розвитку і дістали подальшого дослідження представниками епохи Середньовіччя. Цей період характеризується значним впливом християнства. Основна концепція засади рівноправності міститься ще в Старому Завіті.

Питання розвитку концепції прав і свобод як природного стану людини досліджувалися ще філософами Стародавнього світу, проте конституційно-правові ідеї сучасного розуміння прав і свобод людини, у тому числі їх гарантування, беруть свій відлік після прийняття в 1215 р. в Англії першого юридичного документа «Великої хартії вольностей», який поклав початок нормативного закріплення основоположних прав та свобод людини. Цей документ мав символічну назву та став першоосновою боротьби з класовою нерівністю, змусив правителя досягати компромісу з простим людом та дотримуватися новопроголошених «вольностей». У статті 20 Великої хартії вольностей передбачалося, що вільна людина буде оштрафована відповідно до роду проступку, а за великий - співрозмірно тяжкості проступку, штраф накладатиметься виключно на підставі свідчень чесних людей; у статті 39 йдеться про те, що жодна вільна людина не буде арештована або ув'язнена, або позбавлена майна не інакше як на підставі законного вироку й відповідно до законів країни. Зважаючи на викладене, простежується прогресивність ідей прав і свобод людини: гарантуються засади законності, справедливості, висвітлюється засада презумпції невинуватості, простежується присяга свідка, провідне місце посідає процес доказування.

Розвиваючи ідеї стародавньої філософії, західноєвропейські юристи спробували об'єднати принципи в єдину систему права, узявши за основу римські нормативно-правові здобутки. З цього моменту принципи стали розглядати як розпорядження, що мають нормативний зміст. Удосконалюючи розробки своїх попередників, вони актуалізували ідею рівності. Загальновизнано, що закріплення концепції рівності всіх перед законом і судом уперше було здійснено у Великій хартії вольностей, незважаючи на те, що це було зроблено в інтересах феодальної знаті [111, с. 21].

Становлення і розвиток інституту прав людини на території сучасної України розпочалися ще за часів феодального ладу. У період Київської Русі внаслідок збігу історичних обставин майже не існувало нелюдського ставлення до особистої свободи, хоча окремі його риси у вигляді холопства мали місце. Давнє звичаєве право - Закон Руський, створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліона, обмежувало сваволю і регулювало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму вважалися так звані «ряди», тобто договори, які укладали жителі зі своїми князями [146, с. 33].

Прийняття Ярославом Мудрим документа «Руська Правда» є першою спробою неофіційної кодифікації законів. У документі було визнано високе покликання права і суду в суспільстві. Кодекс мав казуальний характер, оскільки законотворець намагався передбачити найрізноманітніші життєві ситуації і знайти індивідуальний підхід для їх вирішення. Судовий процес того часу мав обвинувально-змагальний характер. Важливими для вирішення справи по суті визнавалися такі докази, як показання свідків. У статтях 18 та 22 Руської Правди чітко простежуються прогресивні засади, притаманні сучасному кримінальному процесу, а саме змагальність сторін та гарантія свободи в поданні ними до суду доказів для доведеності і переконливості перед судом: «…якщо когось будуть звинувачувати у вбивстві за підозрою, то нехай він приведе сім свідків, які знімуть з нього це обвинувачення; проте якщо він почне шукати свідків та не знайде їх, а потерпілий буде звинувачувати, то нехай справа вирішується випробуванням залізом [183]».

В епоху Великого князівства Литовського найбільшу цінність з позиції ідей державно-правової думки становив Литовський статут (збірник законів феодального права), що діяв в Україні в XVI-ХVIII століттях і мав три редакції - 1529, 1566 і 1588 рр. У цьому документі визначалися гуманістичні ідеї та принципи того часу, а саме: ідеї суверенності народу і держави; рівності всіх перед законом; засудження деспотизму; особистої недоторканності; юридичного захисту прав людини; особистої відповідальності перед законом та інші [58, с. 18, 19]. Заборонялося перетворювати вільну людину на невільника, проголошувалися недопустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на адвокатську допомогу. Значно раніше, ніж в інших країнах, було закріплено виборність суддів і відокремлення суду від адміністрації. Оскільки руське право було одним з основних джерел Статутів, останні ніколи не розглядалися українським населенням як прояви іноземної правової культури, а лише як власне «старе право». Цей акт, який став перехідним документом від Середньовіччя до Нового часу, є своєрідним маніфестом правової держави у феодальному розумінні (діяв в Україні до 1840-1842 рр.).

В епоху буржуазних революцій документом, який закріплював права та свободи людей в Англійському королівстві, стала Петиція про право (1628 р.), яка була подана королю для розгляду представниками духовенства та общини. Петиція містила прохання щодо додержання в майбутньому законів і статутів Англії та припинення свавілля королівської влади. На петицію було отримано відповідь короля: «Нехай буде зроблено за вашим бажанням» [85, с. 52]. Цей документ гарантував засади законності та повагу до людської гідності, деталізував положення про неможливість позбавити волі та ув'язнити вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, забороняв функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які діяли всупереч загальному законодавству, а також указував на неприпустимість позасудових репресій [277, с. 44].

За часів стародавнього світу правам і свободам людини з різних причин приділялося мало уваги. Свого сучасного значення вони набували в процесі формування ідей та ідеалів класичного конституціоналізму, випробуваних під час буржуазно-демократичних революцій в Європі, насамперед у Польщі та Франції, а також під час війни за незалежність у США наприкінці XVIII ст. - початку XIX ст. Права людини стали основним гаслом і найбільшим здобутком тогочасних революцій і воєн.