Зазначені історичні події обумовили прийняття доленосних документів, що розвивали та закріплювали права людини, а також приділяли увагу їх гарантіям. Зокрема, в Акті про краще забезпечення свободи підданого та про запобігання ув'язненням за морями (Habeas Corpus Amendment Act 1679 р.) не лише розвинуто ідеї Великої Хартії вольностей, а й утілено вимоги щодо презумпції невинуватості, дотримання законності під час затримання, швидкого, незалежного та відповідного суду, переглянуто та вдосконалено інститут судової перевірки правомірності застосування арештів [59, с. 78].

Незважаючи на те, що Велика Хартія вільностей продекларувала визнання вини лише в суді, і беручи до уваги, що санкції за необґрунтоване затримання людини в цьому документі не передбачалися, практика позбавлення волі в Англії все ж таки поступово почала набувати потворних форм: підозрювані чекали виклику до суду роками; суд міг ухвалити рішення про направлення обвинуваченого для відбування покарання «за морями», тобто заховати небажану людини так, щоб потім її ніхто не зміг знайти; відповіді на скарги здебільшого неможливо було дочекатися [125, с. 34, 35]. Завдяки прийняттю Акта про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув'язнень за морями було визначено правовий статус особи, яка перебувала під вартою до суду, тобто була попередньо ув'язнена. Акт установив складний юридичний механізм, що забезпечував права особи, увів поняття «належної процедури», установив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості та інші найважливіші положення для захисту прав особи.

Як зазначив Д. А. Саблін, особливість клопотання habeascorpus полягла в тому, що його можна було подати на будь-якій стадії кримінального процесу, зокрема засудженим. У разі переконання засудженим суду в незаконності або необґрунтованості свого арешту суд був зобов'язаний визнати незаконним таке засудження [184, с. 136, 137].

Не можна залишити поза увагою прийнятий у 1689 році в Англії юридичний документ «Білль про права», який закріпив право видавати, скасовувати чи зупиняти дію законів лише за парламентом.

17 вересня 1787 р. прийнято Конституцію США, яка задекларувала лише загальні положення про абстрактне існування природних прав людини. Ця колізія обумовила необхідність унесення до цього закону змін, які 15 грудня 1791 р. було закріплено в нормативному акті «Біль про права». Документ містив перших десять поправок до Конституції США. Поправка № 5 передбачала можливість притягнення до відповідальності за тяжкий або ганебний злочин виключно на підставі постанови, ухваленої розширеною колегією присяжних; проголошувалася заборона двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один той самий злочин; гарантувалися законний, відкритий судовий розгляд та можливість не свідчити проти самого себе. Поправка № 9 проголошувала, що перелік норм, передбачених у Конституції, не повинен тлумачитися як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом [278, с. 417].

Сьогодні, відповідно до розділу 9 статті 1 Конституції США, кожний громадянин, який піддався арешту, має право безперешкодно звернутися до суду з клопотанням щодо перевірки законності, обґрунтованості та правильності позбавлення його свободи [112, с. 46].

Одним з перших загальновизнаних конституційних актів в історії людства стала прийнята у Франції у 1789 р. Декларація прав людини і громадянина, яку можна вважати передумовою Загальної декларації прав людини (1948 р.). Водночас Європі відомі й більш ранні спроби конституювання прав людини. Зокрема, права людини стали ідеологічним стрижнем Конституції Пилипа Орлика (1710 р.), яка мала вагомий вплив на розвиток європейської конституційно-правової думки. Конституція закріплювала положення відповідно до якого Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорізького, також він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого. У Конституції передбачалась ідея панування природних прав козаків, гарантувалися засади на кшталт сучасного кримінального провадження, а саме законності, верховенства права та рівності перед законом і судом [269].

Декларація прав людини і громадянина вважається основою для більшості міжнародно-правових актів, оскільки саме від неї походять засади щодо забезпечення рівності всіх перед законом та судом; відмежування судової влади від виконавчої, у результаті чого чиновники перестали бути суддями у своїх власних справах; утворення тричленної системи судової влади замість колишньої феодальної множинності судів та інстанцій; проголошення незмінності суддів та формування суду присяжних.