Еволюція поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя

ВСТУП

Зародження та розвиток політичних ідей є складним, багатовіковим процесом злетів і падінь, набуття і поглиблення політичних знань, їх витоки сягають сивої давнини і пов'язані з процесами соціально-класової диференціації ранніх суспільств, виникненням перших державних утворень. Адже соціально-політичні ідеї віддзеркалюють реальні процеси суспільного розвитку. Характерною особливістю політичної думки цього періоду є те, що вона зазнавала впливу міфологічних та релігійних уявлень. Звідси і твердження про божественне походження влади і держави. Це стосується як єгипетської, шумерської, так і давньоіндійської (закони ману) політичної думки. Наприклад, єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Суспільство уявлялося єгиптянам як піраміда, верхівка якої - боги і фараони, підніжжя - народ. Між ними - жерці, знать, чиновники.

Вагомий внесок у розвиток політичної теорії зробили представники політичної думки Стародавньої Греції. Вони вивели людський розум на якісно новий рівень осмислення політичного життя, виявлення певних закономірностей його розвитку, поклали початок майже всім пізнішим політичним теоріям. Величезна роль у розвитку політичних ідей античності належить Платону (427-347 pp. до н.е.) і Аристотелю (384- 322 pp. до н.е.), які сформулювали низку універсальних принципів, дали класифікацію типів державного устрою, обгрунтували політичну сутність людини, право народу на законодавчу владу, місце і роль держави в суспільстві, заклали концептуальні засади теорій правової держави та розподілу влад, розробили концепцію ідеальної справедливої держави тощо. Зокрема Аристотель розглядав державу як сукупність громадян, а найкращими формами державного управління вважав ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія). Ідеальна форма держави - це політія, де панує закон, всі громадяни дотримуються рівності. Аристотель - прихильник приватної власності.

Досить плідним виявився античний погляд на політику як сферу здійснення загальних справ, спосіб управління ними, спосіб захисту спільних інтересів. Розкриваючи роль політики в суспільному житті Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення справедливості.

Метою даної роботи є аналіз еволюції поглядів Аристотеля на державу, громадянина і правителя. З огляду на зазначену мету постає необхідність вирішення наступних завдань:

проаналізувати вчення Аріістотеля про державу;

визначити основні тези Аристотеля про місце в державі правителя;

проаналізувати співвідношення між державою, громадянином та правителем у вченні Аристотеля;

визначити основну проблематику Аристотеля з огляду на еволюційний підхід.

Об'єктом дослідження є вчення Аристотеля про державу.

Отже, інструментом політики, за Аристотелем, є держава, а державним благом - справедливість. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечивши панування розуму над нею.

1. ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ДЕРЖАВИ В «ПОЛІТИЦІ» АРИСТОТЕЛЯ

Однією з характерних рис наукової діяльності Аристотеля є її багатогранність. Своїми трудами Аристотель збагатив майже всі існуючі в його час галузі науки. Держава й суспільство не залишилися поза полем зору філософа. Головне місце серед його добутків, присвячених вивченню держави й суспільства, безперечно, займає "Політика".

Не може бути сумніву в тому, що навіть чисто теоретичні засади античних мислителів, як то "Держава" і "Закони" Платона або тих засад, які розглядаються в другій книзі "Політики" Аристотеля, у більшому або меншому ступені пов'язані з реальним життям грецьких полісів, що й надає право сучасним дослідникам використовувати названі твори як джерела для з'ясування деяких сторін буття цих полісів [2].

Теоретична побудова ідеального поліса - кінцеве завдання, що ставить перед собою Аристотель в "Політиці". Цілком виправданими були б пошуки містків, що зв'язують ідеальний поліс Аристотеля із грецькими полісами ІV в. до н.е., зовнішніми й внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Аристотеля з епохою, у яку він жив. Міркування про встановлений, з погляду автора, лад в полісі займає в "Політиці" багато місця (сьома й восьма книги; до цьому варто додати аналіз теорій його попередників і сучасників у другій книзі). Цьому міркуванню є обґрунтування, що займає набагато більше місця, про поліс взагалі.

Тут можна знайти обґрунтування думки, що поліс є вищою формою людського об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, згідно з чеснот; тут поняття полісу піддається розчленовуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що на його думку, нерівномірно розподілила між людьми розумові здатності, Аристотель захищає один з підвалин античного суспільства - рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства - приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності нібито властива людині по природі.

Розгляд різних теорій державних устроїв Аристотель починає з аналізу проекту Платона (Сократа). Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Аристотель критикує теоретичну позицію Платона - його прагнення ввести в державі повну єдність, незважаючи на реально існуючу множинність. В "Законах" Платона Аристотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що загрожують при провадженні їх у життя тими або іншими ускладненнями й небажаними результатами [1].

Проект Фалея Халкедонського не задовольняє Аристотеля тому, що, піклуючись про усунення бідності й наділяючи громадян рівними ділянками землі, автор проекту випустив з уваги необхідність регулювання дітородіння, без чого не може підтримуватися рівність земельної власності в громадян; крім того, придумавши ліки проти злочинів, чинених заради задоволення насущних потреб, Фалей, - вказує Аристотель, - забуває про злочини, що випливають з інших мотивів. Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами, Аристотель відмовляється бачити в ній панацею від всіх суспільних негараздів.

Розбираючи проект Гіпподама Мілетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподама беруть участь у керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, стверджує Аристотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто має це право. Таким же чином відкидаються й інші пропозиції Гіпподама - доводиться їхня практична неспроможність. Аристотель доходить до висновку, що запропоновані до нього проекти, якщо вони будуть реалізовані, не забезпечать найкращого життя громадянам полісів-держав.

Наскрізь всього твору Аристотеля можна бачити прагнення автора "Політики" співвідносити побудови теоретичної думки з політичною реальністю й оцінювати їх з погляду умов і потреб останньої. Аристотель пред'являє авторам проектів державного устрою вимогу: можна придумувати різне, але при цьому не слід пропонувати нічого свідомо нездійсненного.

Після аналізу різних проектів державного ладу Аристотель переходить до розгляду реально існуючих у його час державні устрої, що вважалися ефективними з точки зору існування держави, - лакедемонського, критського, карфагенського. При цьому його цікавлять два питання: по-перше, у якому ступені ці устрої наближаються до найкращого або віддаляються від нього; по-друге, чи немає в них яких-небудь елементів, що суперечать задуму їхніх законодавців. Протягом всього даного розділу аналізу, як і висновку другої книги, де перераховуються окремі законодавці, своїм аналізом грецьких держав, автор виявляє чудове знайомство з державним устроєм і законами полісів. На початку дослідження видів державних устроїв Аристотель піддає розгляду питання про державу взагалі [7].

Зовсім виразно видна практична спрямованість соціально-політичного вчення Аристотеля в тих частинах його твору, де представлена класифікація видів державного устрою (ІІІ 4 сл.). Як відомо, він нараховує шість видів державного устрою; три з них розглядаються ним як правильні, три - як неправильні, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Аристотелем - царська влада, аристократія, політія; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Царська влада або монархія - правління одного, що являє своїм правлінням загальне добро. Аристократія - правління деяких, кращих, здійснюване в інтересах всіх громадян. Політія - правління більшості, що відбирається на підставі певного цензу й, що печеться про загальне благо Тиранія - правління одного, що керується власною вигодою. Олігархія - правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Демократія - правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Аристотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних - відсутність чесноти.

Класифікуючи види політичного устрою, філософ ділить їх за кількісними, якісними і майновими ознаками. Держави різняться насамперед тим, у чиїх руках влада - в однієї особи, у меншості або в більшості - це кількісний критерій. Однак і одна особа, і меншість, і більшість можуть правити "правильно" і "неправильно" - це якісний критерій. Крім того, меншість і більшість може бути заможними і бідними. Але через те що за звичай бідні в більшості, а заможні в меншості, тому розподіл по майновій ознаці збігається з кількісним розподілом. Тому виходить усього шість форм політичних устроїв: три правильних - царства, аристократія й полиття; три неправильних - тиранії, олігархія й демократія [3].

Отже, монархія - найдавніша форма політичного устрою, перша й сама божественна форма, особливо абсолютна монархія, що допустима при наявності в державі найкращої найчеснотнішої людини. Аристотель тут, по суті, повторює ідеї софіста Калікла. Аристотель стверджує, що людина, що звеличується над всіма іншими людьми, нібито піднімається над законом, він бог між людьми, він сам закон і намагатися підкорити його закону безглуздо. Виступаючи проти остракізму, звичайно застосовуваного в античних демократіях проти таких людей як засіб протитираничного захисту, Аристотель стверджує, що "такі люди в державах (якщо вони, звичайно, виявляться, що трапляється рідко) суть вічні царі їх" (ІІІ, 8, с. 131), що якщо така людина виявиться в державі, то "залишається тільки коритися такій людині" [3].

Однак у цілому аристократія переважніше монархії, тому що при аристократії влада перебуває в руках кількох осіб, що володіють особистим достоїнством. Аристократія можлива там, де особисте достоїнство цінується народом, а через те що особисте достоїнство за звичай властиве шляхетним, то вони й правлять при аристократії.