Говорячи про найкращий політичний устрій, Аристотель розрізняє абсолютно найкращу й реально можливу форми. Але ідеальну державу Платона Аристотель не відносить до цих форм. Проти цієї доктрини Платона Аристотель висунув три головні постулати:

1) Платон переступив межі припустимої єдності, так що його єдність перестає бути державою, тому що єдність держави - це єдність у безлічі, а не єдність як така, при цьому "єдність менш стисле переважної єдності більше стислого" (ІІ, 1, с. 41);

2) у Платона благо цілого не припускає блага частин, адже навіть у своїх стражів віднімає щастя, але "якщо воїни позбавлені щастя, то хто ж буде щасливий?" (ІІ, 2, с. 52). Звичайно, ж не ремісники й не раби. Тим часом "відношення щасливого цілого до частин своєї не те ж саме, що відношення парного до своїх частин. Парне може належати цілому, не полягаючи в жодній його частині, а щасливе не може бути в такому відношенні до своїх частин" (ІІ, 2, с. 51);

3) на відміну від Платона, що був соціалістом у тому розумінні, у якому бачив у приватній власності головне джерело соціальних бід і хотів її усунення, Аристотель - апологет приватної власності. Він проголошує, що "одна думка про власність робить несказанну приємність" (ІІ, 1, с. 47), що скасування її нічого не дасть, тому що "спільна справа - це коли всі звалюють все один на одного" (ІІ, 1, с. 42) [6].

Отже, робить висновок Аристотель, "всі думки Платона хоча надзвичайно вишукані, дотепні, оригінальні й глибокі, але попри все це важко сказати, щоб були вірні" (ІІ, 3, с. 53).

Однак власні соціальні ідеали Аристотеля досить невизначені. У найкращій державі громадяни щасливці, їхнє життя усталене й цілком задовільне, а тому що помірне й посереднє, тому там громадяни володіють помірною власністю. Такий посередній стан і встановлює найкращу форму правління. Здавалося б, що він демократ, що він прихильник середніх верств населення, більшості. Однак це так і водночас не так. Хитрість Аристотеля в тому, що він на стороні більшості або навіть всіх громадян, попередньо виключивши з їхнього числа більшість жителів держави. Для цього філософ розрізняє істотні й несуттєві, але проте необхідні частини держави.

До необхідних, але до несуттєвих частин держави Аристотель відносить всіх трудящих, а до істотних - лише воїнів і правителів. "Хлібороби, ремісники й весь торговельний люд, - сказано в "Політиці", - є необхідністю і входять до складу кожної держави; але істотні його частини суть: воїни й члени ради" (ІV, 8, с. 167). Аристотель прямо заявляє, що "держава, яка користується найкращим політичним устроєм, не дасть, звичайно, ремісникові прав громадянина" (ІІІ, 3, с. 106), що, з іншого боку, "громадяни такої держави не повинні бути хліборобами" (адже в ремісників і хліборобів немає філософського дозвілля для розвитку в собі чесноти).

Вихід із протиріччя, що створилося, Аристотель знаходить в експансії греків. Грек не повинен бути ні ремісником, ні хліборобом, ні торговцем, але ці заняття в державі зовсім необхідні, і місце еллінів тут повинні зайняти варвари-раби.

Проблема рабства для Аристотеля не моральна, а питання про те, чи є рабство продуктом природи або суспільства, тому що є й раби й за законом, а будь-який еллін - потенційний раб елліна іншого полісу. Аристотель тут дaлекий від сміливості Платона, що виступав проти перетворення еллінів еллінами в рабів. Але в цілому він вважає, що рабство - явище, згодне із природою, адже "очевидно... що одні по природі раби, а інші по природі вільні" (І, 2, с. 17), більше того, люди так влаштовані, що "одному корисно бути рабом, а іншому - паном" (І, 2, с. 17). Аристотель дає зовсім незадовільне визначення раба: раб по природі той, "хто, будучи людиною, по природі належить не собі, а іншому" (І, 2, с. 11 - 12). Разом з тим філософ натрапляє на те ускладнення, що не може відмовити рабам у розважливості, мужності, справедливості, а якщо так, то незрозуміло, чим вони від природи відрізняються від вільних. Вирішити це філософ не може [5].

У цьому весь трагізм рабовласницького суспільства, трагізм неминучості перетворення частини людей у тварин у силу нерозвиненості продуктивних сил. Аристотель лише визнає небезумовність рабства в тому розумінні, що якби праця була автоматизована, то в рабах не було б потреби. Але для нього це припущення нереально. Реальність така, що жити без рабів неможливо. До того ж природа створила їх вдосталь - серед не-греків. Адже "варвар і раб по природі одне й те саме " (І, 1, с. 17). З варварами не воюють, на них полюють, і така "війна" справедлива.

Отже, у найкращій державі всі громадяни-греки перетворюються в рабовласників, а всі народи світу - у їхніх рабів. Греки повинні стати володарями Всесвіту. Така програма Аристотеля.

Повноправними громадянами автор "Політики" згодний вважати тільки тих, які в молодості є воїнами, а по досягненні старшого віку стають правителями, суддями, жерцями. Вони не займаються ні ремеслом, ні торгівлею, ні землеробством. Посилаючись на приклади Єгипту й Криту, Аристотель доводить можливість встановлення такого порядку, в якому воїни й хлібороби являють собою два різних стани. Тим самим він, мабуть, заздалегідь відповідає на заперечення тих, хто, ґрунтуючись на законах ряду грецьких держав, зокрема Афін, міг би затверджувати, що саме хлібороби повинні бути воїнами-гоплітами.

Хліборобами, чия праця годує громадян, за проектом Аристотеля, є раби, що не належать до одного плем'я й не відрізняються гарячим темпераментом (щоб запобігти всякій небезпеці збурювання з їх боку). На другому місці після рабів названі як бажані хлібороби - варвари. Кого має на увазі тут Аристотель? Сам він в іншому місці підказує нам відповідь на це питання. Люди, що живуть в Азії, на противагу жителям Європи, на його думку, хоча й відрізняються здатностями, але позбавлені мужності, а тому живуть у підлеглому й рабському стані. Варвари, тобто не греки, відповідно до Аристотеля, за природою своєї є рабами. Отже, сприятливі умови для створення полісів зі зразкової, з погляду Аристотеля, організацією він, імовірно, знаходив в Азії.

На величезних просторах завойованої македонським царем і його греко-македонським військом Перської держави відкривалася можливість поширити грецькі форми політичного буття, притому в очищеному, зробленому, у поданні Аристотеля виді. Теорія Аристотеля санкціонувала, і увінчувала собою практику македонської політики, обґрунтовуючи її філософськими міркуваннями. Практичне здійснення ряду істотних пунктів його політичних проектів давало філософові надію на досягнення бажаних результатів надалі .

Сумніву в правомірності пропонованого розуміння проекту Аристотеля можуть виникнути з іншої сторони: значна частина вчених, що писали про "Політику" Аристотеля, вважає її раннім добутком філософа, написаним до походу Олександра на Персію. Тим часом пропоноване тлумачення засноване на припущенні, що Аристотель займався своїм проектом, вже бачачи початок здійснення своїх побажань.

В часи Аристотеля поліс переживав важку кризу, симптомами якої були запекла соціальна боротьба усередині грецьких міст-держав і різкий поділ останніх на демократичні і олігархічні, - сам Аристотель констатує той факт, що в більшій частині полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад (див. ІV 9). Відносячи той чи інший до числа "неправильних" і в той же час бачачи в полісі вищу форму людського об'єднання, Аристотель повинен був шукати вихід з положення, що створилося. На його думку, грецькі поліси, нездатні встановити в себе й в інших полісах усталений спосіб правління, могли сподіватися вийти з тупику, у якому вони опинилися, тільки завдяки допомозі ззовні. Така сила - македонський цар, що виявиться здатною встановити належні порядки в самій Елладі, як думав Аристотель, допоможе грекам розселитися в колишніх володіннях перських царів, заснувати там нові поліси з безумовно зразковим, що володіє всіма бажаними властивостями державним устроєм [8].

Аристотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни у світі, які відбувалися в сучасній йому епосі, але вони цікавили його лише в тій мірі, у якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, з його погляду, політичної організації - грецького полісу.

Дві останні книги "Політики" містять виклад проекту найкращого державного устрою, при якому громадяни ведуть щасливе життя. Створення таких проектів не було нововведенням у часи Аристотеля: у філософа були попередники, теорії яких розбираються в другій книзі "Політики". Як видно зі слів Аристотеля, а також з добре відомих нам творів Платона, автори проектів, задаючись метою побудувати ідеальне місто-державу, не дуже піклувалися про практичне здійснення своїх пропозицій. Подібні проекти не задовольняли Аристотеля. Викладаючи своє вчення про ідеальний лад, він виходить із того, що в цьому вченні не утримується нічого нездійсненного.

Передумовами створення зразкового, найкращого полісу, відповідно до Аристотеля, є обмежена кількість населення, певні розміри території, зручне положення відносно моря (VІІ 4). Із числа повноправних громадян виключаються ремісники й торгівці, тому що спосіб життя тих і інших, затверджує Аристотель, не сприяє розвитку чесноти, а щасливим життям може бути тільки життя у відповідності до чеснот. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадянам їжу й у той же час можливість надавати свою власність у користування іншим громадянам. Всьому цивільному населенню варто брати участь в сиситіях, тобто суспільних трапезах. аристотель держава громадянин

Пропонується розділити всю землю в державі на дві частини - суспільну й приватновласницьку. Одна частина суспільної землі буде давати засоби на покриття витрат релігійних культів, інша - за сиситіями. Поділ приватновласницької землі на дві частини повинне бути зроблене з тим розрахунком, щоб у кожного громадянина було дві ділянки землі - одна у межах міста, інша поза межами міста. Розглядаючи питання, що відноситься безпосередньо до державного устрою, Аристотель утримується від великої деталізації. Він наполягає на тому, що гарну організацію держава може отримати не завдяки щасливій випадковості, а завдяки знанню й свідомому плану [12].

Особливе значення надається в "Політиці" шлюбним законам, які повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалося нормальне у фізичному відношенні молоде покоління. В останній книзі втримуються докладні приписи, що стосуються виховання майбутніх громадян. Погляди Аристотеля із цих питань перебувають у тісному зв'язку з його ідеалами суспільного устрою.

Крім усього іншого, в Аристотеля були глибокі економічні міркування. К. Маркс називав Аристотеля великим дослідником, що вперше аналізував форму вартості поряд з багатьма формами мислення, суспільними й природними формами.

Аристотель вперше досліджував у сукупності такі явища громадського життя, як поділ праці, товарне господарство, обмін, гроші, два види вартості, розподіл і т.д. Аристотель зв'язує обмін з поділом праці, розпаданням первісної родини на малі родини (тут філософ більше правий, чим у вченні про родину). У зв'язку з міркуваннями про обмін Аристотель підходить впритул до двох форм власності, щоправда, одну з них він називає природною а іншу - неприродної. Наприклад, використання продукту праці для обміну, на переконання філософа, "неприродно", Він дивиться на товарно-грошове господарство з позицій натурального господарства.