При політії (республіці) держава управляється більшістю, але в більшості, стверджує філософ, єдина належна їм усім чеснота - військова, тому "республіка складається з людей, що носять зброю". Іншого народовладдя він не знає.

Такі правильні форми правління Аристотель якоюсь мірою визнає як необхідність. На користь такої форми як політія він також знаходить довід, порушуючи питання про те, чи володіє перевагою більшість перед меншостею, і відповідає на нього позитивно в тому розумінні, що, хоча кожний член меншості краще кожного члена більшості, у цілому більшість краще меншості, тому що хоча там кожний звертає увага лише на одну яку-небудь частину, усі разом бачать усе [16].

Що стосується неправильних форм політичного устрою, то Аристотель особливо різко засуджує тиранію, стверджуючи, що "тиранічна влада не сумісна із природою людини" (ІІІ, 2, с. 141). В "Політиці" містяться знамениті слова філософа, що "честі більше не тому, хто вб'є злодія, а тому, хто вб'є тирана" (ІІ, 4, с. 6l), що стали в подальшому гаслом тираноборців. При олігархії правлять заможні, а тому в державі більшість бідного населення.

З неправильних форм Аристотель віддає перевагу демократії, вважаючи її найбільш стерпною (VІ, 2, с. 219), але за умови, що влада там залишається в руках закону, а не товпи (охлократія).

Аристотель намагається знайти переходи між формами політичного устрою. Олігархія, підкоряючись одній особі, стає деспотією, а розпускаючись і послабляючись - демократією. Царство вироджується в аристократію або політію, політія - в олігархію, олігархія - у тиранію, тиранія може стати демократією [5].

Схема Аристотеля може здатися штучної, якщо не брати до уваги того, що всі шість термінів, якими користується автор "Політики" для позначення різних видів державних устроїв, були в ході в греків в ІV в. до н.е. Навряд чи існували які-небудь серйозні розбіжності в тому, що розуміти під царською владою, тиранією, аристократією, олігархією, демократією. Платон у своїх "Законах" говорить про всі ці види державного устрою як про щось загальновідоме, не потребуюче пояснення. У діалозі "Політик" він згадує про монархію, тиранію, олігархію й двох видах демократії. В "Державі" мова йде про аристократію, олігархію, демократію, тиранію. Нас цікавить тут не відношення схеми Аристотеля до схеми Платона, а тільки відбиття в давньогрецькій літературі термінів, що існували в політичній практиці. Залишається термін "политія". Платон в "Державі" поміщає між аристократією й олігархією те, що він називає тімократією, тобто такий лад, що займає середнє місце між двома названими й для якого характерне змішання зла з добром, надання посад людям "змішаного права", шанування золота й срібла й деякі інші особливості. Відсутність у Платона точних визначень не дозволяє ідентифікувати його тимократію з яким-небудь із існуючих у Греції державних устроїв. Це скоріше відвернена побудова, призначена для того, щоб перекинути міст між двома політичними реальностями - аристократією й олігархією; першу філософ вбачав у спартанському державному устрої, приклади другої в достатній кількоті давала йому сучасність. Термін "тимократія" підхоплює Аристотель у своєї "Нікомаховій етиці"; він представляється філософові найбільш підходящим для позначення державного устрою, заснованому на майновому розходженні. В "Політиці" для позначення державного ладу, при якому влада перебуває в руках більшості - "середніх" людей, що володіють невеликим цензом і керуючих державою в інтересах всіх громадян, Аристотель іживає термін "политія". (Правда, він вказує, що це слово може означати й державний устрій взагалі). У такому широкому змісті термін "політія" багато разів зустрічається в "Політиці" [3].

Неважко переконатися, що за кожним вжитим в Аристотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ прагне зробити свою схему гнучкою, здатною охопити все різноманіття дійсності. Приводячи в приклад сучасні йому держави й оглядаючись на історію, він, по-перше, констатує існування різних видів всередині окремих типів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і що існують проміжні форми між царською й тираніченою владою - аристократія з ухилом в олігархію, политія, близька до демократії та ін.

Велику увагу Аристотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини й приводи переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами з давнього й зовсім недавнього минулого. Тією же особливістю відрізняється й виклад його поглядів на способи запобігання переворотів і збереження тих або інших видів державних устроїв.

Великий історичний матеріал залучається Аристотелем, очевидно, з метою додати висунутим їм положенням більшу наочність. По суті, вся теорія Аристотеля, викладена в трактаті, ґрунтується на спостереженнях і звернена до реального життя у своїх, здавалося б, самих відвернених побудовах.

Зазначимо один цікавий випад Аристотеля проти Платона. Відповідно до Платона, можливий тільки перехід аристократії в спартанський лад, цього останнього - в олігархію, олігархії - у демократію, демократії - у тиранію. На думку ж Аристотеля, це положення спростовується фактами історії. Демократія частіше переходить в олігархію, ніж у монархію (тиранію). У всеозброєнні історичного знання Аристотель викладає конкретні факти, з яких випливає, що платонівська концепція прямолінійної еволюції державного устрою не витримує критики. Приклади з минулого й сьогодення грецьких і негрецьких держав зустрічаються час від часу й в інших частинах "Політики". Однак ніде немає такої кількості посилань на історичні факти, як у п'ятій книзі. Достатнім поясненням цієї обставини може бути одиничність повідомлюваних Аристотелем у цій книзі фактів - мова йде тут не про явища, що повторюються в багатьох місцях і тому не потребують ілюстрації прикладами, а про події хоча й в загальних положеннях, що ілюструють якісь індивідуальні факти. Тут ми зіштовхуємося зі зміною способу викладу, що, однак, не міняє характеру твору Аристотеля.

Книга шоста, де розглядається організація держав з демократичним і олігархічним ладом, характерних для Греції, не могла б бути написана без ґрунтовного знайомства з державним життям сучасних Аристотелю полісів. Порівняно невелика кількість прикладів, що приводяться в цій книзі, не міняє сутності справи [7].

Оперуючи з даними загального порядку, з фактами і явищами, загальними для всіх демократичних і для всіх олігархічних держав, притому сучасних йому, Аристотель не вважав потрібним перевантажувати виклад більшою кількістю прикладів. Тут доречно згадати про те, що філософ був добре знайом з життям трьох різнорідних по своєму устрою й питомій вазі в політичній палітрі Греції держав: Афін, Македонії й своєрідної Атарнейскої держави. В управлінні останнім він брав участь у якості члена того кружка філософів, що зібрався навколо атарнейського правителя Гермія. Як син лейб-медика македонського царського будинку, а потім вихователя спадкоємця македонського престолу Аристотель мав можливість зблизу спостерігати політичне життя Македонії. Нарешті, довгий час проживаючи в Афінах на положенні метека, він бачив перед собою класичний зразок демократичного полісу.

Про політичне життя держав Аристотель міг судити зі знанням справи, а не як кабінетний вчений і аж ніяк не як дилетант-прожектер. Про те, що він добре знав історію державного ладу полісів, досить красномовно свідчить створена при його особистій участі велика серія зі 158 монографій, що містять опис історії й сучасного стану ладу різних держав.

Озброєний знанням, почерпнутими зі спостережень і книг, Аристотель написав свою "Політику". Поряд з аналізом фактичного матеріалу в ній є й інша сторона - те, що ми можемо назвати рекомендаціями. Нерідко останні тісно пов'язані з аналітичними частинами трактату, наприклад рекомендації у відношенні засобів, що сприяють збереженню того або іншого державного устрою. Що ж стосується рекомендацій щодо введення певного виду державного устрою, то Аристотель виступає як прихильник існуючого, хоча й рідко, зустрічаючогося ладу, так званої політії, і в той же час проектує якийсь "найкращий" лад. Зручно перший назвати умовно зразковим, другий - ідеальним державним устроєм.

Стосовно того й іншого ми вправі порушити питання: чи належать вони до сфери благих побажань, до сфери політичних мріянь або мають яку-небудь практичну спрямованість? Почнемо з умовно зразкового устрою. Він, відповідно до Аристотеля, підходить для всіх полісів. Цей не видаваний філософом за ідеальний, але прийнятний і здійсненний лад не вимагає наявності в громадян чесноти, що перевищує можливості звичайних людей; він не розрахований на виховання, що відповідає найблискавічнішим природним даним і сприятливим зовнішнім обставинам. Він забезпечує громадянам щасливе життя, тому що при ньому немає перешкод для здійснення чесноти [8].

Такий стан, відповідно до Аристотеля, складається там, де середній прошарок громадян кількісно перевершує багатіїв і бідняків, разом узятих, або, принаймні, один із цих прошарків.

Про політію Аристотель говорить, що вона зустрічається рідко й лише у деяких своїх проявах. Дійсно, такий лад рідко спостерігався в грецьких державах. Однак не можна вважати його чимсь існуючим лише в уяві Аристотеля. У п'ятій книзі є згадування про реальне існування політії. У Таранті, відзначає Аристотель, приблизно після закінчення Перських війн, встановилася демократія, що виросла з політії; Гераклеодор в Орєї перетворив олігархію в політію і демократію. Аристотель стверджує, необхідність державних переворотів, у результаті яких встановлюються олігархія, демократія, політія. У Сіракузах, незабаром після перемоги над афінянами, демос перемінив політію на демократичний лад. У Массалії в результаті зміни законів, що регулювали заміщення посад, олігархія стала близька до політії. Є також загальне згадування про кризу політії. Цей перелік показує, що, хоча Аристотель знаходив мало прикладів "середнього" устрою їх набагато менше, ніж прикладів демократії, олігархії, монархії, аристократії. Отже політія для нього не утопія, оскільки вона може існувати й існувала в історичній дійсності [1].

Після всього отримує особливе значення зауваження Аристотеля про те, що на противагу сталому звичаю не треба прагнути рівності, але або прагнути панування, або терпляче переносити своє підлегле становище якійсь єдиній особі, - яким він виявив себе прихильником "середнього" устрою. Це місце звичайно розуміють у тому сенсі, що Аристотель знайшов у минулому в одному із грецьких полісів державного діяча, що ввів зразковий, на думку філософа, устрій. Відповідно до такого загальноприйнятого тлумачення історики шукали в різних полісах і в різних епохах того "єдиного чоловіка", якого має на увазі Аристотель.

Однак міркування мовного порядку приводять нас до іншого розуміння даного тексту. Насамперед , мова йде не про державного чоловіка минулого, а про людину, що протиставляється попереднім діячам. Потім, цей чоловік здійснює гегемонію в грецькому світі, а не очолює в якому-небудь одному грецькому полісі. Нарешті, у словах Аристотеля навряд чи можна знайти повідомлення, що цей єдиний чоловік увів на практиці "середній" державній устрій, тим більше що він самостійно вирішив ввести його. Вжита Аристотелем пасивна форма дієслова "переконувати" може означати тільки "дав себе переконати". Отже, єдиний чоловік - сучасник філософа, що утримує гегемонію над всією Грецією. У ньому звичайно впізнаємо Олександра Македонського. Він "дав себе переконати" ввести в грецьких державах "середній" устрій.