Говорячи про обмін і згадуючи двоякість вартості, Аристотель також смутно догадувався, що грошова форма товару є подальшим розвитком простої форми вартості, що гроші функціонують і як міра вартості, і як засіб обігу. Він розрізняє зливкову форму грошей і монетну форму. Спірне питання, якою мірою Аристотель підходить до поняттю вартості взагалі й до трудової теорії вартості зокрема.

Він вчив про речі які вирівнюють й дестабілізують справедливість. З поміж перших, він визначав такі які "воздання іншому рівним". З приводу інших він надав таке пояснення: "Возвеличення рівних має місце, коли знайдене рівняння, коли, наприклад, хлібороб відноситься до шевця так само, як робота шевця до роботи хлібороба". Тут філософ підходить до трудової теорії вартості, хоча це - лише випадковий здогад. Інакше він не відносився, би до думки, що міра вартості - гроші. Крім того, він виступав і проти лихварства.

3. ОСНОВНА АРИСТОТЕЛІВСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА В КОНТЕКСТІ ЕВОЛЮЦІЙНОГО ПІДХОДУ

Аристотель зробив спробу всесторонньої розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою. Аристотель розрізняє два види справедливості: розподіляючу та зрівнюючу. Розподіляюча справедливість означає поділ загальних благ за заслугами, пропорційно внеску того чи іншого члена суспільства у спільну справу. Тут можливий як рівний, так і нерівний розподіл відповідних благ. Зрівнююча справедливість базується на арифметичній рівності, причому сферою застосування цього принципу є область цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, покарання.

Головним висновком з етичних досліджень Аристотеля, що має суттєве значення для політики, права і законодавства, є положення про те, що політична справедливість можлива тільки між вільними і рівними людьми, які належать до одного спілкування і мають на меті самозадоволення, самодостатність (автаркію). Тобто, політична справедливість є принципом політичної форми влади [12].

Держава, за Аристотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування -- досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, -- вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава -- це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Аристотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави.

Право, за Аристотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", -- підкреслював Аристотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Аристотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

Право, в цілому, як політичне явище Аристотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Аристотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право -- те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право -- те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Аристотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Законодавство -- частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Аристотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".

Політичне правління -- це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон -- врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.