Чи не натякає Аристотель на те, що юний македонський володар почув свого вчителя й погодився сприяти введенню в грецьких полісах того устрою, переваги якого обґрунтовував перед ним Аристотель у своїх лекціях-бесідах.

Зауважимо, що Аристотель був упевнений, що йому вдалося вселити своєму царственому учневі думку про насадження в грецьких полісах ладу, при якому державні справи вирішуються виходячи із середнього статку. Для македонської влади такий порядок крім його інших принад мав і ту перевагу, що забезпечував спокій у грецьких полісах, тобто обіцяв надійний тил під час походу македонян на Схід. Адже "середній лад" є, по Аристотелю, єдиним, при якому виключаються внутрішні завади.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок: політія, "середній" державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Аристотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, він вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів.

Ідеальний державний лад, описуваний в "Політиці", у цілому близький до того, який у попередньому викладі названий аристократичним. Відповідно до Аристотеля, повноправні громадяни ведуть у такому полісі спосіб життя, що сприяє розвитку чесноти й, отже, що забезпечує державі щасливе життя та золоте майбутнє [21].

Звернемося до ряду критеріїв та вимог, які Аристотеля висуває як необхідні для заснування полісу, - вибір гарного місця розташування, обмежена кількість громадян. Те й інше було реальною проблемою не для Греції, де нові поліси не виникали; проблема вибору місця для міста з певною кількістю жителів існувала на Сході в часи Олександра Македонського. Аристотель, треба думати, зв'язував зі Сходом можливість здійснення своїх соціально-політичних ідеалів. Згадаємо, що Олександр заснував велику кількість міст, яким він давав назву "Олександрія"; згадаємо проникливість, яку виявив Македонський при виборі місця для самого знаменитого свого міста - Олександрії єгипетської. Саме це місце в поглядах Платона мало втілити в собі всі ідеали політії.

2. ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРОБЛЕМ ДЕРЖАВИ, ГРОМАДЯНИНА ТА ПРАВИТЕЛЯ В «АФІНСЬКІЙ ПОЛІТІЇ»

Політичне вчення Аристотеля викладено їм головним чином у його роботі "Політика", пов'язаною з "Етикою". Але вже по своєму змістові "Політика" дещо відрізняється за предметом дослідження, від "Етики". "Політика" розвиває лише одну тему "Етики" - тему практичного розуму, політичної практичності й розважливості. Аристотель відчуває, що держава все-таки обмежена у своїх можливостях виховання, у її веденні перебувають скоріше етичні, ніж діаоетичні чесноти. Тому в "Політиці" Аристотель говорить лише про етичні чесноти й про такі діаоетичні, які пов'язані лише із практичним розумом. У якості таких Аристотель виділяє мужність, розсудливість, справедливість і розважливість.

Ці чесноти - умова щастя. Адже "ніхто не назве щасливим того, у кого немає ні мужності, на розсудливості, ні справедливості, ні розважливості, хто, навпроти, страшиться всякої мухи, хто, томиться голодом або спрагою, не зупиняється ні перед яким із самих крайніх засобів, хто через чверть обола губить найближчих друзів, хто нарешті, настільки не розсудливий і здатний на помилки, начебто дитина або божевільний".

Аристотель відзначає, що "чеснота не шкодить тому, у кого вона є" (ІІІ, 6, с. 118), що "без чесноти людина стає самою нечестливою й самою дикою істотою, а у відношенні до полової насолоди і їжі він гірше всякої тварини" (І, 1, с. 8). Адже "від інших тварин людина відрізняється тим, що має свідомість про добро й зло, про справедливість й несправедливість (І, 1, с. 7) [3].

Аристотель розуміє справедливість як суспільне загальне благо. Політика ж повинна служити досягненню загального блага, це її головна мета. Досягти цієї мети нелегко. Політик повинен враховувати, що людина піддається страстям і що людська природа зіпсована. Тому політик не повинен ставити своєю метою виховання морально високих та чистих громадян, досить, щоб всі громадяни мали чесноту громадянина - умінням коритися владі й законам.

Така програма-мінімум "Політики" Аристотеля, що сильно відрізняється від тієї заявки, що ми знаходимо в "Етиці". Програма-максимум поширюється Аристотелем лише на правителів: для вміння панувати необхідна не тільки чеснота громадянина, але й чеснота людини, тому що той хто має владу повинен бути морально стійким.

Метод політики як науки в Аристотеля - метод аналізу, адже "кожна справа повинне досліджувати в його основних найменших складових частинах", що стосується політики як процесу управління, то це означає аналіз держави, з'ясування, з яких елементів вона складається. Необхідно також досліджувати реально існуючі форми політичного устрою й створені філософами соціальні проекти, цікавлячись при цьому не тільки абсолютно найкращими формами державного устрою, але й кращими з можливих. Виправданням такого дослідження є, як підкреслює Аристотель, недосконалість існуючих форм політичного устрою.

Аристотель визначає державу як "форму спільного існування громадян, що користуються відомим політичним устроєм" (ІІІ, 1, с. 100), політичний устрій - це "порядок, що лежить в основі розподілу державної влади" (VІ, 1, с. 217). Політичний устрій припускає владу закону, обґрунтованого філософом як "безустрасний розум", як "ті підстави, через які пануючі повинні панувати й захищати дану форму державного устрою проти тих, хто її порушує" (VІ, 1, с. 217) [6].

Аристотель розрізняє в політичному устрої три складові: законодавчу, адміністративну й судову. Говорячи про склад держави, Аристотель підкреслює його многогранність і неподібність частин одна одній, розбіжності в методах управліннях керуючих нею людей - "з людей однакових держава утворитися не може" (ІІ, 1, с. 39), а також різне походження родин у державі.

Але головне в державі - це громадянин. Держава складається саме із громадян. Відзначаючи, що кожний політичний устрій має своє поняття про громадянина, сам Аристотель визначає громадянина як того, хто бере участь у суді й у управлінні, називаючи це "абсолютним поняттям громадянина" (ІІІ, 1, с. 95). Аристотель цим, очевидно, бажає сказати, що воно ширше для всіх політичних устроїв, різниця між ними не стільки в понятті громадянина, скільки в тому, які верстви населення допускаються там до суду й управління. Крім того, громадяни несуть військову службу й служать богам. Отже, громадяни - це ті, хто виконує військову, адміністративну, суддівську й жрецьку функції.

Аристотель намагається підійти до держави історично. Але, будучи ідеалістом, він нездатний зрозуміти причини виникнення держави, обмежуючись лише зовнішнім описом процесу її формування. Держава, будучи формою спільного проживання громадян, - не єдина його форма. Інші форми - родина й селище. Вони передують державі, що по відношенню до них виступає як їхня мета. Держава - ентелегія родини й селища, ентелегія людини як громадянина. Аристотель визначає людину як по своїй природі політичну істоту. Про це він говорить двічі: в "Етиці" (І, 5, с. 10) і в "Політиці" (І, 1, с. 6 - 7).

Більше Аристотель нічого не може сказати про стимули державотворення, для нього держава існує природно. Це означає, що філософ не може знайти специфічні закони суспільного розвитку, він навіть не підозрює про їхнє існування. Історизм Аристотеля мнимий. Говорячи про родину, що передує утворенню держави, філософ знає лише родину розвиненого рабовласницького суспільства, про яку він неісторично мислить, вважаючи, що це "перша природна форма спільного проживання, що не змінювалася за всіх часів людського існування" (І, 1, с. 4) [3].

Дійсно, родина в зображенні Аристотеля неодмінно має три подвійні частини й відповідні їм три форми відносин, "перші й найменші частини родини суть: пан і раб, чоловік і дружина, батько й діти" (І, 2, с. 8), а тому "у родині мають місце відносини троякого роду: панські, подружні й батьківські" (І, 2, с. 9). Відповідно до цього Аристотель розрізняє в родині владу панську й владу господаря, перша влада - влада над рабами, друга - над дружиною й дітьми. Перша простирається на предмети, необхідні для життя, на рабів у тому числі, друга має на увазі користь родини, дружини, дітей. Влада господаря - свого роду монархічна влада. Влада дружини в родині суперечить здоровому глуздові: де природні відносини не перекручені, там перевага влади належить чоловікові, а не жінці. Аристотель зі схваленням приводить у своїй "Політиці" слова Софокла: "Мовчання надає жінці красу". У такому відношенні до жінки позначилося її принижене положення в Аттиці, в Афінах, де жінки були зовсім виключені з культури, освіти, суспільних справ і політики.

Далі у своєму історичному екскурсі Аристотель неправильно вважає, що кілька родин згодом утворюють селище. Насправді, як відомо, індивідуальні родини виділяються з первісної громади, із групових родин. В Аристотеля ж селище - це велика родина, інтереси якої вже перевершують повсякденні потреби. З декількох селищ як їх етнолегія виникає держава. Аристотель описав тут зовнішній процес. Афіни дійсно склалися з декількох селищ, у кожному з яких поклонялися своїй Афіні. Звідси й різновиди в назві центра Аттики. Однак це лише зовнішня сторона справи. Аристотель у силу своєї класової й історичної обмеженості не зміг глибоко глянути на суть процесу генезису держави. Невірно представляє він собі й природу державної влади. Для нього влада в державі - це продовження влади глави родини.

Така патріархальна теорія походження держави Аристотеля. А через те, що влада господаря по відношенню до дружини й дітей, як відзначалося, монархічна, то й першою формою політичного устрою була патріархальна монархія.

Політичне вчення філософа - це не тільки опис того, що є, як він це розумів, але й окреслення належного стану політичного устрою. Це позначалося вже в розподілі Аристотелем форм політичного устрою за якісною характеристикою, а також у тому, як філософ визначав призначення держави. Ціль держави не тільки в тому, щоб виконувати економічні і юридичні функції, не дозволяючи людям вчиняти один одному несправедливість і допомагаючи їм задовольняти свої матеріальні потреби, а в тому, щоб жити щасливо: "Мета людського спільного існування складається не просто в тому, щоб жити, а набагато більше - в тому, щоб жити щасливо" (ІІІ, 5, с. 115). За Аристотелем, це можливо лише в державі. Аристотель - послідовний прихильник держави. Вона для нього - "ідеальна форма життя", "середовище щасливого життя" (І, 1, с. 6, 7). Держава, далі, нібито служить "загальному благові". Але це стосується тільки правильних форм.

Отже, критерієм правильних форм є їхня можливість служити загальному благу. Аристотель стверджує, що монархія, аристократія й політія служать загальному благові, тиранія, олігархія й демократія - лише приватним інтересам відповідно однієї особи, меншості, більшості. Наприклад, "тиранія є та ж монархія, але, що існує у вигляді вигідному тільки одному монархові" (ІІІ, 5, с. 112). Цей розподіл надуманий. Історія Древньої Греції - історія боротьби рабів і вільних, а у середовищі вільних - шляхетних і неблагородних, багатих і бідних, при цьому монархія відрізнялася від тиранії лише тим, що монарх опирався на своє походження й слугував інтересам шляхетних, тиран же був узурпатором, але він у більшості випадків слугував інтересам народу. Не випадково в Греції перехід від аристократії й монархії до демократії був опосередкований тиранією [6].