Певний інтерес являє рекомендація С.І. Поташника про послідовність експертного дослідження слідів і знарядь зламу, хоча кожне дослідження виходить з особливостей конкретного випадку і залежить від об'єктів дослідження і тих питань, що вирішуються цим дослідженням, однак узагальнення експертної практики дозволило йому намітити найбільш прийнятну, на його погляд, послідовність. Розділяючи експертне дослідження на дев'ять етапів, він особливо виділяє значення тих з них, у яких проводиться вивчення сліду і знаряддя за загальними ознаками, виготовлення експериментальних слідів і порівняльне дослідження індивідуальних ознак за допомогою порівняльного мікроскопа.

Судової балістики як особливої галузі знання в дореволюційній Росії не існувало. Незважаючи на це, окремі судово-балістичні експертизи проводилися і в ті роки. Судова балістика як частина криміналістичної науки з'явилась лише в радянський час, і то не одразу. Більш двох десятиліть відбувалося нагромадження спеціальних знань і практичного досвіду, готувалися наукові кадри, створювалися необхідні прилади.

Про можливість ідентифікації зброї за слідами, що залишились після пострілу на кулі, говорилося ще в дореволюційній російській криміналістичній літературі, однак у перші роки радянської влади експертизи цього роду були рідкістю. Більшості працівників органів дізнання, слідства і суду про наукові методи ідентифікації зброї взагалі не було відомо, та й фахівців, що могли проводити подібні дослідження, було дуже мало.

Відомості про криміналістичне значення слідів вогнепальної зброї працівники органів дізнання, слідства та суду в перші роки радянської влади одержували з робіт І.М. Якимова, М.С. Бокариуса, В.П. Русецького та інших піонерів радянської криміналістики. Характеризуючи значення цих слідів, І.Н. Якимов у 1924 р. виявлену кулю рекомендував порівнювати з кулями в патронах, відібраних у підозрюваного, за калібром, формою, оболонкою, якщо вона є, слідами від нарізів ствола. Методику порівняльного дослідження він описував у такий спосіб: «Виявлену на місці злочину чи вилучену з трупа кулю, разом з кулею, випущеною зі зброї, що належить підозрюваному, фотографують саме ті їх ознаки, що мають великі подібності, а потім збільшені у декілька разів знімки з обох куль порівнюють між собою».

Велика увага питанням експертизи зброї і боєприпасів приділялася в працях М.С. Бокаріуса. У виданій у 1925р. монографії, присвяченій первісному зовнішньому огляду трупа, він велику увагу приділяв вилученню та порівняльному дослідженню кулі, виявленої на місці вчинення злочину з експериментально відстріляними кулями. Автори першого підручника криміналістики, виданого у 1935 p., рекомендували кулю, виявлену на місці злочину, спочатку оглянути неозброєним оком, а потім через бінокулярний мікроскоп, звертаючи при цьому увагу на виявлення всіх дрібних нерівностей (подряпин, виїмок тощо) і часток сторонніх речовин, що знаходяться на її поверхні. Виявлені деталі і кулю пропонувалося фотографувати. Так само рекомендувалося поводитись з кулею, отриманою при експериментальних пострілах. Порівняльне дослідження рекомендувалося робити за збільшеними фотознімками досліджуваної й експериментальної кулі. Цим і обмежувалися рекомендації, що відносяться до методики дослідження. Оцінка значення ідентифікаційних ознак, виявлених у процесі дослідження, у своїй основі мала кількісний принцип. Автори підручника необґрунтовано стверджували, що для позитивного висновку необхідно, щоб у досліджуваної і експериментальної кулях збіглося не менш 8 особливостей їх поверхні. Як і в попередніх роботах радянських криміналістів, у підручнику 1935 р. містилися лише окремі, науково несистематизовані відомості про сліди дії вогнепального зброї.

З робіт, виданих у другій половині тридцятих років, крім книги В.Ф. Червакова «Судебная баллистика», варто назвати роботу Б.М. Комаринця і Б.І. Шевченко «Посібник з огляду місця злочину». Посібник мав характер практичного, але це не применшувало значення великого розділу, присвяченого в ньому слідам вогнепальної зброї. Протягом багатьох років він надавав суттєву допомогу оперативному складу і слідчим, а також експертам, що займалися судово-балістичними дослідженнями.

Ідентифікація вогнепальної зброї пов'язана зі значними труднощами. Як правильно відзначає М.М. Зюскин, вона ускладнюється тією обставиною, що більшість з досліджуваних ознак однотипні за своїм видом, мають мікроскопічні розміри і розташовуються не на площині, а на циліндричній поверхні.12

Методи ідентифікації зброї за стріляною кулею ґрунтуються на теоретичному положенні про те, що «кожен ствол має свої індивідуальні ознаки, у зв'язку з чим і всі кулі, випущені з даного ствола, мають оригінальні ідентичні сліди, що мають між собою велику подібність».13 Це положення ґрунтується на тому, що мікрорельєф каналу ствола нарізної зброї різноманітний і нескінченно різноманітні сполучення трас, що виникають на поверхні стріляної кулі.

Правильність даного положення доведена не тільки теоретично, але і практично. Указуючи на це, В.Ф. Черваков відмічає, що вона легко підтверджується при пострілах в умовах ідеального експерименту. Постріли в цьому випадку проводяться з нової зброї однієї і тієї ж серії, патронами одного виготовлення з кількісно і якісно однаковим зарядом пороху. Об'єкти, у які проводяться постріли, не повинні пошкоджувати зовнішньої поверхні кулі.

Існують різні методи дослідження куль, що пов'язані зі складністю розв'язуваного завдання. В основному вони зводяться до двох способів порівняльного дослідження: а) слідів на самій кулі і б) їх відображень. Хоча перший спосіб представляється, безсумнівно, більш надійним і ефективним, історично дослідження почалися із застосування не першого, а другого способу, оскільки він відрізняється більшою простотою і доступністю.

Не маючи технічних пристосувань, що дозволяли б одночасно досліджувати всю сукупність слідів на циліндричній поверхні двох куль (досліджуваної й експериментальної), дослідники пішли шляхом виготовлення площинних копій цих слідів. Так виникли методи розгорнення кулі шляхом її прокатування і фотографування за допомогою спеціальних приладів.

З метою одержання площинного зображення слідів на кулі, французький судовий медик Бальтазар запропонував у 1922 р. прокочувати її по листу олов'яної фольги товщиною в 0,1 мм, розкладеному на товстому гладкому картоні.14 Метод Бальтазара дуже довго застосовувався не тільки у західноєвропейських лабораторіях, але й у радянській експертній практиці. У 1935 р. він рекомендувався у посібнику, виданому відділом карного розшуку ГУРКМ НКВС СРСР.

Безсумнівною перевагою даного методу була його простота. Однак якість фіксації слідів навіть при механізованій прокатці не була задовільною, багато дрібних деталей, що були на кулі, у відбитку не відобразилися, якісно фіксувався лише загальний вигляд нарізів.

У 1936 р. радянський криміналіст С.М. Матвєєв запропонував свою, оригінальну методику прокатки кулі - по желатиновому шару фотографічної плівки. Як і метод Бальтазара, метод С.М. Матвєєва досить простий. За його допомогою досвідченому експерту неважко одержати наочні і досить чіткі відображення. Але і цей метод мав недоліки. Указуючи на них, М.М. Зюскин писав, що через тонкість емульсійного шару дрібні деталі при прокатці втрачаються. Для одержання кращих відбитків він запропонував робити прокатку не на плівці, а на листовому целулоїді.15

У пошуках більш тонкої і зробленої фіксації слідів на кулях вчені зверталися до різних копіюючих матеріалів. У післявоєнні роки одержала поширення фіксація рельєфу стріляної кулі на легкоплавкому металі, методика якої розроблена в Харківському інституті судової експертизи.

З метою полегшення техніки одержання відбитків і покращення їх якості С.Л. Цион сконструював спеціальний прилад для механічної прокатки кулі, за допомогою якого можна здійснювати прокатку одночасно двох і навіть трьох куль на одній пластинці з подальшим одночасним фотографуванням отриманих з них відбитків. Метод прокатки куль навіть в удосконаленому вигляді не виключав можливості зрушень кулі.16 Тому серед радянських криміналістів продовжувалися пошуки інших, більш ефективних методів фіксації слідів. Особливо активно ці пошуки йшли після Великої Вітчизняної війни. Радянські криміналісти випробували гальванопластичний спосіб фіксації слідів на кулі. Прибігаючи до цього способу, дослідники ставили завдання уникнути тих викривлень рельєфу, що обов'язково виникають при прокатуванні кулі внаслідок нерівномірного тиску, неточного центрування та інших причин. Сутність гальванопластичного способу полягає в електролітичному нашаровуванні тонкої металевої плівки на циліндричну поверхню кулі. Однак і гальванопластичний спосіб не дістав широкого поширення в експертній практиці, по-перше тому, що застосування його вимагає спеціального устаткування і пов'язано з витратою значного часу. М.М. Зюскин запропонував використовувати метод прозорих відбитків, сутність якого полягає в покритті кулі лаковою плівкою. Порівнюючи цей метод з подібними методами іноземних авторів, варто зазначити його переваги. Він не тільки дає розгорнення кулі з об'єктивною картиною наявних на ній пошкоджень, але дозволяє у певних межах оцінювати і глибину останніх.

При фіксації слідів на кулях методом копіювання порівняльному дослідженню, як правило, піддавалася не сама копія, а фотографічні знімки з неї. Таким чином, фотографія активно використовувалася в судово-балістичній експертизі починаючи з перших кроків її розвитку. Але копія ніколи не дає повного відтворення оригіналу, не досягалося таке відтворення і при описаних методах фіксації.

Проблему одержання фотографічного зображення слідів на кулі спочатку намагалися вирішувати за допомогою панорамної зйомки. Радянський криміналіст О.Д. Хананін розробив спеціальний прилад, призначений для панорамного мікрофотографування кулі. Однак і цей спосіб не дістав широкого застосування.

У пошуках задовільного рішення завдання звернулися до способу механічного розгортання кулі. Експерт у цьому випадку мав справу вже з безпосереднім відображенням рельєфу, а не з копіями цього відображення, що, безсумнівно, підвищувало надійність дослідження. Однак і цей спосіб мав певні недоліки. По-перше, застосування його обмежувалося лише оболонковими кулями, по-друге, при найменшій необережності сліди на оболонці кулі легко пошкоджувалися. Але, мабуть, найбільшим недоліком була незворотна видозміна кулі як речового доказу.

Більш прийнятним виявилося оптичне розгортання кулі, при якому усувалися недоліки, властиві механічному способу. Перший апарат для оптичного розгортання куль був сконструйований за кордоном у 1931 р. Брюнингом. Практика застосування у радянських експертних установах виявила ряд його істотних недоліків. З метою усунення їх у Харківському науково-дослідному інституті судової експертизи О.Ф. Дмитрієв сконструював нову модель апарата для фотографування куль. Характеризуючи цей апарат, дирекція Харківського інституту писала у своєму відгуку: «Результати роботи приладом конструкції О.Ф. Дмитрієва дають можливість одержання зображення всіх дефектів поверхні циліндра у найбільш якісному і чіткому вигляді, що полегшує дослідження та ідентифікацію шляхом зіставлення знімків з мінімальною витратою енергії і часу й одержанням відповідного ефекту в наочності зіставлення. Метод ідентифікації зброї за такими знімками може вважатися найбільш досконалим з усіх існуючих методів».

Але апарат О.Ф. Дмитрієва не був першим оригінальним апаратом, сконструйованим у СРСР. За даними М.М. Зюскина, ще у 1918 р. професор судової медицини Київського університету К.А. Таранухін сконструював прилад для макро- і мікрофотографування куль, що істотно полегшувало фотографування досліджуваних куль.