План

Вступ

1. Історично-правовий аспект виникнення та нормативного закріплення шахрайства у національному законодавстві та в законодавстві зарубіжних країн

2. Кримінально-правова характеристика шахрайства

2.1 Суб'єктивні ознаки злочину шахрайство

2.2 Об'єктивні ознаки злочину шахрайство

3. Кваліфікація шахрайства

3.1 Кваліфікуючи ознаки шахрайства

3.2 Порівняльно-правова характеристика ознак шахрайства у законодавстві зарубіжних країн

3.3 Відмежування шахрайства від суміжних злочинів

Висновки

Література

Додаток

Вступ

Найбільш поширеними в сучасній злочинності є злочини проти власності. Їх велика різноманітність викликає пильну увагу. Суспільна небезпека розкрадань чужого майна визначається тим, що в своїй масі вони вносять дезорганізацію до економічного життя країни, створюють можливості для паразитичного збагачення одних за рахунок інших.

Одним з поширених злочинів проти власності є шахрайство. «Вірус» шахрайства проник в різні сфери діяльності людини. Способи шахрайства і на неконтрольованих доходів, незаконне заволодіння чужим майном. За статистичними даними МВС України у 2010 р. було зареєстровано 24879 випадків шахрайства, а в 2011р. 24058 випадків. У поточному році вже розкрито 14431 випадки шахрайства.

Теоретичною основою дослідження стали положення та висновки, викладені в наукових працях Г. М. Борзенкова, В. А. Владимирова, Л. Д. Гаухмана, М. Й. Коржанського, В. Д. Ларичева, В. М. Лимонова, О. В. Лисодєда, В. М. Литовченка, Ю. І. Ляпунова, А. Д. Маргуновського, П. С. Матишевського, М. А. Неклюдова, Б. С. Нікіфорова, Ю. В. Опалинського, О. І. Перепилиці, С. Ю. Романова, О. В. Рудзітіса, О. В. Смаглюка та інших правників, які розробляли теоретичні проблеми шахрайства в кримінальному праві.

Актуальність теми даного дослідження полягає у наявності проблем, які виникають у правоохоронній практиці при правовій оцінці шахрайства, при розв'язані питань, пов'язаних з відмежуванням шахрайства від суміжних злочинів, зокрема, від заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, крадіжки, хабарництва, шахрайства з фінансовими ресурсами та інших злочинів, об'єктом посягань яких є чуже майно. Це обумовлює значимість дослідження прикладного правозастосовного аспекту боротьби з шахрайством, важливого для правоохоронних органів, і особливо органів внутрішніх справ. Слід також зазначити, що норма про шахрайство не є досконалою, і тому існує необхідність дослідження проблеми, пов'язаної з її поліпшенням.

Метою дослідження є визначення юридичних підстав кримінальної відповідальності за такий злочин проти власності як шахрайство.

Для досягнення поставленої мети при написанні дипломної роботи увагу потрібно зосередити на виконання наступних завдань:

1. дослідити об'єкт злочину і предмет злочинного посягання

2. проаналізувати об'єктивну та суб'єктивну сторони шахрайства

3. розкрити кваліфікуючі види злочину

4. дослідити ознаки, за якими шахрайство відмежовується від суміжних складів злочинів

Об'єктом дослідження є сфера суспільних відносин, пов'язаних із вчиненням та кваліфікацією шахрайства.

Предмет дослідження кримінально-правова характеристика шахрайства, тенденції, особа злочинця за даним видом злочинів.

Специфіка теми дослідження, сформульовані мета та завдання визначили структуру дипломної роботи, послідовність та логіку викладення матеріалу. Вона містить вступ, три розділи, які поділяються на п'ять підрозділів, висновки, список використаних джерел.

1. Історично-правовий аспект виникнення та нормативного закріплення шахрайства у національному законодавстві та в законодавстві зарубіжних країн

Шахрайство відоме людству з давніх-давен, фактично воно існує від того часу, від коли на Землі з'явились люди. В більшості країн світу шахрайство передбачене законом як злочин проти власності. Якщо проаналізувати вітчизняне законодавство із законодавством іноземних держав, то можна помітити як певні спільні так і відмінні риси у визначенні власне поняття шахрайства, що насамперед зумовлено економічними, соціальними та іншими чинниками властивими конкретним державам.

Наприклад, французьке кримінальне законодавство визначає дію того, хто здійснює шахрайство, наступним чином: «Той, хто, використовуючи фіктивне ім'я або посаду, або використовуючи обманні прийоми з метою переконати в існуванні фіктивних підприємств, фіктивної влади або кредиту або з метою переконати особу в чомусь, примусити до передачі або видачі грошових цінностей, рухомого майна або облігацій, розпоряджень, векселів і т. і одним із цих способів отримати все або частину чужого майна». При цьому французьке законодавство розділяє шахрайство і зловживання довірою і виносить останнє в окрему статтю.

Кримінальний кодекс Німеччини шахрайство визначає як дії того, хто «з наміром отримати собі або третій особі протиправну майнову вигоду заподіює збиток майну іншого шляхом введення його в оману, видаючи помилкові факти за істинні, або спотворюючи, або приховуючи дійсні факти”.

За законодавством США шахрайство - це різновид більш загального поняття розкрадання разом з крадіжкою і привласненням. Проте деякі види шахрайських дій виділяються вказаним законодавством в самостійні злочини (наприклад, обман кредиторів). Тим не менше в США, практично будь-які обманні дії, спрямовані на заволодіння власністю, признаються шахрайством.

За КК Єгипту під шахрайством слід розуміти заволодіння чужим майном шляхом обману (ст. 366), а за КК Йорданії - заволодіння чужим майном шляхом використання обманних засобів, з метою ввести потерпілого в оману, в результаті якого він віддасть своє майно винному (ст. 417). Відповідно до КК Єгипту та Йорданії, на відміну від КК України, зловживання довірою визнається самостійним злочином, пов'язаним із заволодінням чужим майном (у той час як згідно з ч. 1 ст. 190 КК України зловживання довірою є одним із способів шахрайства) Мохаммед А М Байдусі. Кримінальна відповідальність за шахрайство за законодавством Єгипту, Йорданії, України (порівняльно-правове дослідження) дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 [Електонний ресурс] / Мохаммед А М Байдусі - К., 2007. - Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/338527.html..

Українському кримінальному законодавству шахрайство відоме давно. Проблема полягає в тому, що Україна була розділена між різними країнами, тому поняття шахрайства необхідно розглядати в залежності від їх поділу в конкретний історичний період.

Так, військові артикули Петра I зовсім не згадують про шахрайство. Як свідчать історики, в часи Петра І форми розкрадання, пов'язані з обманом, зазвичай охоплювалися поняттям крадіжки. А також вказувалося про обмани, які так чи інакше пов'язані з підробкою, обмірюванням, обважуванням, присвоєнням собі чужого імені.

Уперше в російському праві поняття „шахрайство” було застосовано в 1550 р. Судебнику Івана Грозного, де шахрай ставиться в один ряд із розбійником (татем). І все ж чіткого поняття шахрайства, як способу здійснення злочину, не було.

Однак, які діяння варто відносити до шахрайства ні Судебник, ні наступні законодавчі акти не розкривали. Наукова думка того часу була спрямована до вироблення єдиного поняття шахрайства шляхом об'єднання різноманітних обманних дій, спрямованих на заволодіння майном, в один склад злочину. Більш пізнє законодавче визначення шахрайства було дане в указі Катерини II від 1781 року «Про різні види крадіжки і які за них покарання призначати». Визначення шахрайства звучало як «Крадіжка-шахрайство» вважалося, що шахрайство, це коли хто на торгу або в іншому багатолюдному місці у кого з кишені що вийме, або обманом, або вигадкою, або раптово у кого що відніме, або понесе, або від плаття відріже, або шапку зірве або купить що і не заплативши грошей сховається, або обманом, або вигадкою продасть, або віддасть підроблене за справжнє, або вагою обважить, або мірою обмірить, або що подібне обманом або вигадкою собі привласнить без волі і згоди господаря». Те, що в Указі так детально перелічено види шахрайства, пов'язано з тим, що Указ створювався на основі судових рішень. Предмет злочину визначений у вказаному Указі досить не чітко - це чуже рухоме майно, будь-яка рухома цінність, яка не належить винному. Хоча фактично цей указ нічого нового в поняття шахрайства не вніс, він лише свідчить про те, що шахрайство продовжувало бути одним з видів крадіжки, але цей вид крадіжки необхідно було чітко встановити з метою правильного призначення покарання, що в свою чергу справило велике значення для розвитку шахрайства як самостійного виду злочину.

Справді важливе значення мало рішення 1767 по справі Королькова, в якому сенат прирівняв обман до шахрайства.

Термін „шахрайство” визнається складником карного законодавства в Указі Єлизавети 1753 року як один із видів обманного привласнення чужого майна, а потім у Статуті Катерини II 1781 року, у якому уперше було роз'яснено, що до шахрайства необхідно відносити: а) кишенькову крадіжку; б) раптове викрадення чужого майна, що ґрунтується на спритності, швидкості дій винного; в) заволодіння майном шляхом обману.

На відміну від багатьох інших типів корисливих злочинців, шахраї вважалися елітою, «аристократією» злочинного середовища, що в свою чергу зумовлено двома основними причинами: по-перше, специфіка шахрайства вимагала певного інтелекту й навіть здібностей; по-друге, шахраї відносно рідко знаходилися в місцях позбавлення волі - вони підкуповували служителів царської Феміди.

В Зведенні законів Російської імперії 1832 р. також згадується про шахрайство, проте мова йде саме про обман як спосіб вчинення даного злочину, і крім того не всі види обману входять до об'єктивної сторони шахрайства, так як багато які види обману належать до так званих лжевчинків, розкиданих по різних розділах. Предметом шахрайства залишається чуже рухоме майно, приватне або державне. Під майном Звід розуміє лише речі рухомі, що пояснюється постійною турботою законодавця про пошук викраденого і повернення, передачі його in corpore господареві. Обман в продажу нерухомого майна неіснуючого або чужого за своє - хоча тут предмет злочину становить рухоме майно, ще не входить в поняття шахрайства; обман при складанні письмових договорів вважався фальсифікацією, а не шахрайством. Обов'язковим був корисливий мотив при шахрайстві. Покаранню підлягає не тільки вчинення, а й замах на цей злочин. Порушення кримінальної справи не залежить виключно від потерпілого. Обставини, що визначають суворість покарання за шахрайство, були такі цінність предмета злочину, повторення і стан винного.