Таким чином, законодавець довгий час не проводив строгого відмежування шахрайства від таких майнових злочинів, як крадіжка і грабіж. Шахрайство, починаючи з другої половини XVI століття і аж до XIX століття розглядалося як вид крадіжки або інших форм розкрадань, поєднаних з хитрим, підступним вилученням чужого майна. Із зростанням частки цього злочину в структурі майнової злочинності розвивається і кримінально-правове поняття шахрайства, яке набуває все більш чіткого і однозначного розуміння.

В Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. вперше були встановлені об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу шахрайства в окремій статті. Тим часом частина майнових посягань, що вчиняються за допомогою обману, в Уложенні залишилися самостійними складами злочинів. Цю проблему спробували вирішити упорядники Кримінального Уложення 1903 р., але, зважаючи на те, що не всім його нормам було надано чинності, шахрайські посягання кваліфікувалися по Уложенню про покарання (у редакції 1885 р.) до 1917 р.

Кримінальний кодекс 1922 року досить широко трактував поняття шахрайства (його різновидами, зокрема, визнано фальшування деяких документів, фальсифікацію предметів). Перший кримінальний кодекс України 1922 р. вперше провів диференціацію кримінальної відповідальності за шахрайство залежно від форми власності, віддавши перевагу державній. КК України визначив шахрайство як присвоєння з корисливою метою майна чи права на нього шляхом зловживання довірою чи обману Кравченко О. В. Психологічні особливості шахрайства: дис. канд. психол. наук: 19.00.06 [Електронний ресурс] / Кравченко О. В. - Х., 2005. - Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/8536.html.. Законодавець визнав за необхідне увести до складу злочину як спосіб здійснення, крім обману, і зловживання довірою. Тож фактично сучасне розуміння шахрайства як злочину, спрямованого на заволодіння майном або придбання прав на майно шляхом обману або зловживання довір'ям, було вперше сформульовано в КК України 1922 р. і з незначними змінами перенесено в КК України 1927 і 1960 рр.

4 червня 1947 року був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і суспільного майна». Він став єдиним актом, що передбачає відповідальність за розкрадання (відповідні статті КК 1927 року не застосовувалися). Указ не давав вичерпного переліку форм розкрадання. Проте на практиці виділення форм (у тому числі і шахрайства) відбувалося відповідно до статей КК (хоча при кваліфікації на них не посилалися).

Період його дії закінчився лише в 1958 році з ухваленням «Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 25 грудня і Кримінального кодексу РРФСР від УРСР Кодекс кримінальний від 28 грудня 1960 року, де в ст.83 йдеться про розкрадання майна шляхом шахрайства, і ст.87, де йдеться про спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Відмінність між вказаними ст.83, ст.87 та ст.190 полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як «заволодіння чужим майном», що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань.

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Важливим є те, що дані права і свободи носять не декларативний характер, вони забезпечуються і охороняються всіма засобами, що знаходяться в руках суспільства і держави. Гарантії права власності (як і інших прав і свобод громадян) різні за своїм характером: вони можуть бути економічними, політичними, організаційними, юридичними. Особлива увага повинна приділятися юридичним гарантіям власності. Захист права власності здійснюється на основі норм різних галузей права. Серед них велику роль відіграють норми кримінального права.

Вказане положення в даний час знайшло своє пряме підтвердження в законодавчій практиці, а саме з прийняттям і введенням в дію Кримінального кодексу України в 2001 р. В ст.190 вказаного Кримінального кодексу дається чітке визначення поняття шахрайства, яке визначається як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства - розкрадання чужого майна і придбання права на чуже майно, по-друге, містить вказівку на конкретні способи його здійснення, відмежовуючи його від інших видів злочинних діянь, - обман або зловживання довірою. Проведене історичне дослідження свідчить про великий ступінь суспільної небезпеки шахрайства і його глибоке коріння, яке сягає далекого минулого. Безперечно, знання такого роду допоможуть глибше вивчити правову та соціальну сутність даного посягання.

2. Кримінально-правова характеристика шахрайства

2.1 Суб'єктивні ознаки злочину шахрайство

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона суспільно-небезпечного діяння, яка характеризує психічне ставлення особи до вчинюваного ним суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Вона виражається у вині в формі умислу або необережності, а також у мотиві і цілі, які в сукупності відображають зв'язок волі і свідомості особи з суспільно небезпечним діянням, яке вона вчиняє, і його наслідками.

Згідно статей 190, 200, 361-363 КК, за якими може наставати відповідальність за шахрайства , шахрайські дії у всіх проявах можуть вчинятися лише з прямим умислом.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 КК прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Таким чином, прямий умисел характеризується трьома ознаками: 1) усвідомленням суспільної небезпеки діяння; 2) передбаченням суспільно небезпечних наслідків цього діяння; 3) бажанням настання передбачуваних наслідків. Дві перших ознаки складають інтелектуальний момент умислу, остання - вольовий.

Зміст інтелектуального моменту прямого умислу при шахрайських діях полягає в усвідомленні особою фактичної сторони вчинюваного, а також передбачені нею настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Усвідомлення фактичної сторони вчинюваного полягає в тому, що особа, яка заволодіває чужим майном та/або придбає право на таке майно при відсутності у неї будь-яких прав на це підробляє документи, представляється уповноваженою особою, вилучає гроші тощо. Усвідомлюючи фактичну сторону вчинюваного, суб'єкт усвідомлює й соціальне значення свого діяння, його характер і суспільну небезпеку. Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків вчинюваного нею діяння, як ознака інтелектуального моменту умислу шахрайських дій, полягає в тому, що особа передбачає можливість або неминучість заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно, розвиток (хоча б у загальних рисах), причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і цими наслідками Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія. - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. - С. 251.. З цього випливає, що передбачення особою суспільно небезпечних наслідків шахрайських дій характеризується:

а) передбаченням можливості або неминучості одержання нею чужого майна або права на нього;

б) передбаченням тієї обставини, що такі наслідки настають у результаті використання нею незаконних шляхів.

У цьому випадку передбачення має конкретний характер. Це означає, що особа передбачає, що власне від її дій у даній ситуації, умовах настануть або можуть настати суспільно небезпечні наслідки у вигляді заволодіння чужим майном або придбання права на майно. Передбачення в разі прямого умислу включає в себе передбачення як невідворотності суспільно небезпечних наслідків таких дій, так і можливих наслідків. Наприклад, передбаченням невідворотності при шахрайстві з використанням підроблених БПК є уявлення, що таке чуже майно перебуватиме у власності особи до тих пір, поки інша особа не заволодіє ним саме шляхом використання підроблених БПК.

Вольовий момент прямого умислу згідно з ч. 2 ст. 24 КК характеризується бажанням особи настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння. Під бажанням наслідків необхідно розуміти прагнення їх настання. При цьому бажання може означати як прагнення до найближчої мети свого вчинку (заволодіння майном чи правом на нього), так і до інших (наступних) цілей шляхом досягнення проміжних (наприклад, подальшої легалізації (відмивання) грошових коштів, одержаних внаслідок шахрайства з використанням підроблених БПК).

Умислом особи при шахрайстві також охоплюються і способи його вчинення: обман та зловживання довірою. Причому, усвідомлення конкретних способів є обов'язковим. Якщо особа не усвідомлює будь-який з цих способів то, як видається, умисел стосовно заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно відсутній. Так, наприклад, громадянинові Нігерії, який був затриманий при спробі розрахуватись за допомогою підробленої кредитної картки VISA, було інкриміноване шахрайство, передбачене ч. 1 ст. 83 КК України 1960 р. Видається, що він не може бути визнаний винним у вчиненні шахрайства з використанням підробленої БПК, як вбачається із матеріалів справи, оскільки йому достовірно не був відомий факт підробки цієї БПК. Під час допиту він показав, що цю БПК на його ім'я йому передав співвітчизник. Він же вважав, що останній відкрив на його ім'я рахунок в банку, грошові кошти з якого з його допомогою вилучав готівкою в Україні. Це означає, що, по-перше, цей громадянин не мав умислу на заволодіння цими грошовими коштами шляхом обману, як обов'язкової ознаки шахрайства. По-друге, мало місце визнання органами досудового слідства того факту, що цей громадянин взагалі не підробляв таку БПК.

Для кримінально-правової характеристики суб'єктивної сторони шахрайства важливо визначити його мотив і мету.

Мотив злочину в кримінальному праві визначається як спонукання до вчинення злочину; як обумовлене певними потребами й інтересами внутрішнє спонукання, яке викликає в особи бажання й рішучість вчинити суспільно небезпечне діяння; як усвідомлюване прагнення до вчинення конкретного цілеспрямованого вольового акту, який представляє суспільну небезпечність та передбачений кримінальним законом як злочин тощо. Таке кримінально-правове визначення мотиву злочину базується на психологічному його понятті як вихідної спонукальної причини людської поведінки. Такими причинами визнаються, зокрема, потреби та похідні від них емоції (почуття) та інтереси. При цьому в психологічній літературі наголошується, що в переважній більшості випадків людська поведінка полімотивна, тобто реально спрямовується не одним, а декількома мотивами. Сама ж мотивація людської діяльності проходить, як на рівні, який усвідомлюється людиною, так і на рівні, що не усвідомлюється.