Констатація кризи соціокультур- них цінностей, зокрема права і держави, стала загальнообгово- рюваною у сучасному гуманітарному науковому знанні та публіцистиці. Але наскільки виняткова така характеристика стану і розвитку юридичної сфери людського буття? Можна у зв'язку з цим згадати слова І. Ільїна, що "вся історія культурного людства свідчить про те, що право і держава періодично вступають у стан глибокої кризи" [1, 388].
У ситуаціях кризового існування права і держави актуалізуються пошуки нових ідей, методів, засобів, що забезпечують статику і динаміку правового і державного існування. Із цим також пов'язаний загострений інтерес до питань методології юриспруденції.
Можна стверджувати, що зміни у праві й державі, які супроводжують їх сучасне буття, визначають, що сучасна юриспруденція все більше наповнюється дослідженнями з методології. На цьому шляху не тільки здійснюються розробки методологічного характеру, захищаються докторські й кандидатські дисертації, публікуються монографії та статті, а й вводяться у програми навчальних курсів відповідні юридичні дисципліни. Зокрема, навчальний курс
© Ю. Оборотов, 2014 "Методологія юридичної науки" протягом останнього десятиліття читається для студентів V курсу в Національному університеті "Одеська юридична академія".
Звернемо увагу на те, що також актуальність методології юриспруденції зумовлена її прагматичною заданістю і теоретичною спрямованістю. Справді, якщо об'єктом юридичної науки виступають право і держава, то об'єктом методології є ставлення юридичної науки до права і держави. Тут зрозуміла необхідність розмежування тих аспектів методології юриспруденції, які, по-перше, пов'язані з характеристикою самої юридичної науки, а саме - мова права, структура і функції наукового знання, критерії оцінки правової теорії; по-друге, з особливостями досліджуваного об'єкта, яким виступають право і держава; по-третє, з пізнавальними установками, цінностями і цілями суб'єкта осягнення права і держави: передзнання дослідника забезпечує йому не тільки можливість осягнення права і держави, а й вихід до нового знання; по-четверте, з формуванням змісту методології юриспруденції.
Можливості сучасної методології дозволяють юриспруденції перейтивід вивчення станів її об'єкта, тобто права і держави, до осягнення цього об'єкта в його змінах і перетвореннях. Невипадково в самому розумінні методології як науки про методи помітним стає рух від цього інструментального бачення її призначення до функціональних особливостей методологічного інструментарію. Можна вважати, що відбувається становлення такої методології юриспруденції, в якій для осягнення сучасного правового та державного життя відбувається перехід до наповнення відповідними конструктами змісту методології юриспруденції, визначення її рівнів, напрямів і сфер використання. У цілому йде процес затвердження нової парадигми методології юриспруденції як стійкої дослідної бази, забезпеченої філософськими, загальнотеоретичними та галузевими досягненнями. Тому обмеження методології юриспруденції сферою філософії права або загальнотеоретичної юриспруденції не може бути прийнятним. Якщо методологія визначає взаємодію об'єкта дослідження і юридичної науки, то це стосується різних юридичних наук. У цьому сенсі можна говорити про методологію історії держави і права, методологію конституційного права, методологію кримінального права тощо.
Такий комплексний (синтетичний) характер методології визначає її існування у всій системі юриспруденції як цілісності, що включає філософські, загальнотеоретичні, галузеві та інші складові.
На цьому новому етапі розвитку методології, як справедливо зауважує М. Кельман, першочерговим завданням сучасної юриспруденції загалом і української юриспруденції зокрема є формування методологічної системи [2, 1]. Як видається, двома найважливішими підсистемами цієї методологічної системи повинні виступати, по-перше, підсистема, звернена до стану права і держави в цілому, а також окремих їх компонентів і аспектів, по-друге, підсистема, звернена до змін права і держави в цілому та їх складових. При всьому взаємозв'язку цих двох напрямів дослідження правової та державної сфери: стану та зміни, - вони мають специфіку, яка знаходить своє вираження в концептуальній формі, методологічних підходах, методах, специфічних поняттях.
Наприклад, якщо розглядати зміну станів правової системи та її компонентів, то актуальними є питання методології розвитку правової системи, визначення її понятійного складу і пошуки інструментів впливу на трансформаційні процеси, що відбуваються у праві.
Тим часом методологія юриспруденції традиційно спрямована на вивчення станів правової системи, виявлення сукупності значень характерних для системи величин, іменованих параметрами стану. Однак правова система перебуває в постійній зміні, тобто відбувається зміна станів і, таким чином, змінюються параметри, які визначають стан правової системи.
У теорії розвитку серед усієї множини можливих змін виокремлюють три властивості, які у своїй єдності становлять розвиток. Видається, саме вони характеризують розвиток правової системи. Це незворотність, яка оберігає систему від циклічного повторення; спрямованість як забезпечення накопичення змін і виникнення нової якості; закономірність як відповідність між змінами і причинно-наслід- ковими зв'язками. Наявність властивостей незворотності, спрямованості та закономірності ще не дає підстав кваліфікувати якісь процеси як розвиток. Тому розвиток передбачає упорядкування, стохастичність (випадковість) і невизначеність, які доповнюються активністю внутрішніх механізмів самоорганізації системи [3, 19-23].
Для свого розвитку правова система потребує вирішення двох принципових проблем. Насамперед вона повинна мати джерела енергії і, далі, має бути певним чином структурова- на. Для вирішення першої проблеми система має бути відкритою і мати обмін (метаболізм) із зовнішнім середовищем. Для вирішення другої проблеми система повинна бути стаціонарною, тобто володіти станом, при якому кожна її характеристика не змінюється з плином деякого часу. Для самоорганізації системи важливе значення має гомеостазис як стійкість динамічної рівноваги, пов'язана з постійністю складу та властивостей системи [3, 27-29].
Серед характеристик стійкості системи виділяють як особливі: витривалість як здатність системи уникати незворотного припинення функціонування під впливом зовнішніх факторів; толерантність як здатність сприймати різні несприятливі параметри зовнішнього середовища; резистентність (опірність) як здатність протистояти впливу негативних факторів; стабільність як здатність зберігати свою структуру і функціональні особливості під впливом внутрішніх факторів. Нарешті, стійкість, що постає як здатність системи зберігати свою структуру і функції при різних параметрах зовнішнього середовища [3, 72-78]. У цілому ж стійкість і всі зазначені її характеристики: витривалість, толерантність, резистентність, стабільність, стосовно характеристики правової системи є найважливішими передумовами для її розвитку.
Для розвитку правової системи ключову роль відіграють категорії мінливості, спадковості й відбору, які становлять тріаду розвитку правової системи. При цьому мінливість виступає як здатність правової системи змінювати свої властивості. Самі зміни розмежовуються на детерміновані та недетермі- новані (зумовлені факторами випадковості і невизначеності). Спадковість правової системи - це її здатність повторювати характерні ознаки та особливості в ряду наступних змін. Спадковість забезпечує закономірність змін і виростання майбутнього з минулого. Відбір зводиться до виокремлення властивостей і ознак правової системи, які можуть бути сприйняті в майбутньому. Відбір забезпечує варіанти розвитку системи шляхом вибору з ряду можливих продовжень.
Таким чином, мінливість, спадковість і відбір є обов'язковими компонентами трансформаційного механізму правової системи, тобто механізму її зміни.
У юридичній літературі справедливо зазначено, що трансформація правової системи означає не тільки прогресивні зміни, але виступає як зміна взагалі, тобто включає також непро- гресивні зміни [4, 470].
Слід зазначити, що методологічне наповнення сучасних досліджень правової системи необхідно вести в напрямку визначення руху правової системи України по лінії модернізації (прогресивних змін) на основі врахування сформованих традицій правового життя України, правового менталітету українського народу та його правових інститутів.
Методологію юридичної науки навряд чи допустимо обмежувати методологією правознавства. Вже сьогодні помітно істотне відставання досліджень теорії держави. У цьому сенсі методологічне значення має обговорення питання про об'єкт юриспруденції. Важко погодитися з вилученням держави зі сфери об'єкта юридичного життя і зведення його виключно до правових аспектів держави. Відсутність досліджень і розробок з державознавства сьогодні призводять до втрати бачення змін, які відбуваються у державній сфері.
Думається, що для розуміння особливостей розвитку юриспруденції важливе значення має розгляд її об'єкта як складного. Відзначимо принципове значення розмежування об'єктів науки на прості і складні [5, 83]. Це дає можливість стверджувати, що юриспруденція має складний об'єкт, яким виступають право і держава в їх специфіці, взаємодії та цілісності. Зверненість юридичної науки до складного об'єкта - права і держави - обставина, що дозволяє констатувати неспроможність ототожнення юридичної науки з правознавством. Тут проглядається втрата державознавства як найважливішої складової юриспруденції. Тому термін "юриспруденція" є більш доречним як такий, що відповідає особливостям об'єкта юридичної науки.
Для розгляду питання про співвідношення юридичної науки з її об'єктом, тобто державою і правом, традиційно використовують розмежування понять об'єкта і предмета. Досить докладно ця проблематика представлена у монографії М. Кельмана, де, викладаючи існуючі підходи до об'єкта і предмета, автор доходить висновку, що об'єкт науки правознавства - це сфера діяльності вченого, а предмет науки виступає як система знань [6, 256]. Не заперечуючи можливості існування різних трактувань об'єкта і предмета юриспруденції, зазначимо, що у цьому випадку ніби втрачаються право і держава як реальні явища, що визначають саме існування юридичної науки. Мабуть, використовувана Г. Щедровицьким ідея розмежування об'єкта і предмета по тій лінії, що об'єкт існує незалежно від знання й існував до його появи, а предмет формується самим знанням [7, 14], продовжує бути плідною і дозволяє представити, зокрема, розмежування об'єкта юриспруденції як права і держави і предмета юриспруденції як знання про право і державу.
На нинішньому етапі розвитку ме то дологія юриспруденції не лише свідчить про розмежування об'єкта і предмета юриспруденції, а й забезпечує рух юриспруденції до нового знання на основі використання концептуальних ідей, методологічних підходів, різноманітного методологічного інстру мен тарію.
Твердження про те, що держава - це сфера політології, призводить до того, що в динаміці відносин права і держави, по суті, зберігаються ті уявлення, які пов'язані з ідеями держави- нації (національної держави). Не враховується десакралізація держави, що відбулася у сучасну епоху, яка характеризується кризою ефективності держави і кризою довіри до держави. Стосовно до сучасних міграційних потоків не розглядаються питання взаємодії людини і держави, а також за межами досліджень юриспруденції залишаються нові моделі відносин громадянина і держави.