Соціально-економічні й політичні процеси останніх десятиліть у країнах Східної Європи та СНД суттєво вплинули на розвиток суспільної свідомості в цих країнах, що характеризується докорінним руйнуванням соціально-психологічних та ідеологічних стереотипів. Не залишилися незайманими також правосвідомість і праворозуміння. При цьому ревізуються не якісь другорядні висновки юридичної науки, йдеться про упровадження принципово нових, відмінних від попередніх, концепцій розуміння права як соціального явища, про піднесення його на інший рівень на основі так званої сучасної методологічної бази.
А проте переконливих теоретичних здобутків від вказаної ревізії юридична наука за більш як два десятиліття все ще не має. Через це виникає потреба у критичному осмисленні сучасної методологічної бази на предмет відповідності останньої закономірностям розвитку методології пізнання права.
З виникненням історичного матеріалізму наука про суспільство отримала у своє розпорядження матеріалістичне розуміння історії, як дороговказ у
© О. Ющик, 2014 вивченні суспільних явищ і процесів. Зазначене розуміння полягає в тому, щоб, виходячи з матеріального виробництва безпосереднього життя, розглянути існуючий дійсний процес виробництва й зрозуміти пов'язану з цим способом виробництва і народжену ним форму спілкування - тобто громадянське суспільство на його різних ступенях - як основу всієї історії; потім необхідно відобразити діяльність громадянського суспільства у сфері державного життя та пояснити з нього всі різні теоретичні породження й форми свідомості, релігію, філософію, мораль тощо, дослідити процес їх виникнення на цій основі, завдяки чому можна буде зобразити увесь процес у цілому, а тому і взаємодію між його різними сторонами.
Ця концепція показує, що кожний ступінь історії застає в наявності певний матеріальний результат, певну суму продуктивних сил, ставлення людей до природи й одне до одного, що історично склалося, застає масу продуктивних сил, капіталів і обставин, що передається кожному наступному поколінню попереднім поколінням, які хоча й змінюються новим поколінням, однак диктують йомувласні умови життя та надають йому певного розвитку, певного характеру. Ця концепція показує, таким чином, що обставини такою самою мірою творять людей, якою люди творять обставини [1, 36-37].
Наше розуміння історії, зауважував Ф. Енгельс у 1890 р. в одному з листів, є насамперед керівництвом до вивчення, а не підйому для конструювання на кшталт гегельянства. Усю історію треба вивчати заново, треба дослідити в деталях умови існування різних суспільних формацій, перш ніж намагатися вивести з них такі, що відповідають їм, політичні, приватноправові, естетичні, філософські, релігійні тощо погляди. Зроблено досі небагато, тому що дуже мало людей серйозно цим займалися. У цьому плані нам потрібна значна допомога, сфера надзвичайно велика, і той, хто бажає працювати серйозно, може чимало зробити [2, 371]. "Маркс і я, зазначав в іншому місці Ф. Енгельс, були чи не єдиними людьми, які врятували з німецької ідеалістичної філософії свідому діалектику і перевели її в матеріалістичне розуміння природи та історії" [3, 10].
Пізніше В. Ленін зазначав, що К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх працях більше підкреслювали діалектичний матеріалізм, ніж діалектичний матеріалізм, більше наполягали на історичному матеріалізмі, ніж на історичному матеріалізмі [4, 350]; він наголошував, що матеріалізм в історії ніколи не претендував на те, щоб усе пояснити, а тільки на те, щоб вказати "єдино науковий", за висловом К. Маркса, прийом пояснення історії [5, 144].
А проте, за століття, що минуло, в науці про право помітного теоретичного прориву не відбулося. В юридичній науці панували метафізичний та ідеалістичний підходи, попри спроби деяких радянських учених-правознавців (П. Стучки, Є. Пашуканіса та ін.) у 20-ті роки пояснити право під кутом зору історичного матеріалізму. Становлення правової думки у СРСР проходило у гострій боротьбі з різними течіями буржуазної юриспруденції, і під час цієї боротьби радянська теорія права отримала твердий ґрунт для дійсно наукового розуміння права як суспільного явища [6, 19-20]. З перших кроків радянська правова думка орієнтувалася на те, що право - не так закони, як суспільні відносини, що охороняються державою. Однак на цьому шляху радянська теорія права, в особі названих представників правової науки, не змогла досягти тих результатів, які, безперечно, можуть бути отримані з основних посилок, обстоюваних ними. Причина - методологічна обмеженість, яку їм певним чином вдалося подолати, проте яка ще не була до кінця подолана. Говорячи про методологію дослідження права, П. Стучка писав: "Ми право шукаємо в суспільних відносинах. Наш метод визначається застосуванням революційної діалектики до вивчення цих відносин. Звичайно, ми не можемо говорити про готовий метод, коли ми ще сперечаємося про те, де шукати саме право і де його точні межі, яких ми й не прагнемо визначити точно через передбачувану недовговічність права самого..." (переклад наш. - О. Ю.) [7, 221].
О. Ющик
Надалі, відображаючи тенденцію посилення свідомого елемента у правовому регулюванні, притаманну соціалістичному будівництву, радянська правова думка стала на шлях іншого підходу до розуміння радянського права, звернулася до нормативності права. На відміну від попереднього ("матеріально-об'єктивного"), новий підхід акцентував увагу на праві як системі норм, надаючи останнім вирішального значення [8, 12]. Та як це часто бувало в історії науки, перенесення центра тяжіння з одного боку предмета на інший призвело до применшування першого й перебільшення останнього. Через це в теорії права, що декларувала одну й ту саму діалек- тико-матеріалістичну методологію, з кількох вузлових питань розуміння права склалися протилежні уявлення. В одних: "юридичне відношення - це первинна клітинка правової тканини, і тільки в ній право здійснює свій реальний рух. Право як сукупність норм поряд із цим є не більш ніж нежиттєва абстракція" (Є. Пашуканіс). В інших: "правовідношення є результатом дії норми", або "правовідношення - це реалізація правової норми" (Р. Хал- фіна). В одному випадку: "Право, як система суспільних відносин, нами розуміється як право в об'єктивному сенсі, а закон - право в сенсі суб'єктивному" (А. Стальгевич); в іншому: "...право в об'єктивному сенсі - це законодавство певного періоду в певній країні; право ж у суб'єктивному сенсі - це ті конкретні можливості, права, обов'язки, які виникають на основі та в межах цього законодавства на боці учасників різноманітних юридичних відносин" (М. Матузов). Поділ права на об'єктивне та суб'єктивне, за виразом М. Матузова, несе у собі "філософський аспект", тобто "виражає первинність одного з цих явищ і вторинність другого. Це здавалося авторові "природним". Але ж так само за півстоліття до нього розумів зазначений поділ "у філософському аспекті" і А. Стальгевич, зауважуючи, що від відповіді на це запитання залежить відношення теоретиків права "до того чи того табору в царині світогляду".
Таке розходження у трактуванні проблем правової науки могло виникнути тільки з однобічного розвитку теоретичного вивчення права. Переважаючий розвиток однієї ознаки (нормативної) у пізнанні права призвів до того, що визначення права як системи правовідносин на початковому етапі радянської правової науки було в подальшому перетворене на свою протилежність, а відтак навіть окремі слабкі спроби включити право- відношення в загальне визначення права заперечувалися більшістю авторів. Фактично система юридичних норм виявилася відірваною від своєї реальної основи, яка, навпаки, з основи права стала тим, що зумовлено, або "проявами" права.
Суті справи не змінювало те, що будь-яке нормативістське визначення права автори підсилювали посиланням на класову обумовленість змісту правових норм: з нормативістського трактування права класова обумовленість норм необхідно не випливає, а є лише довільним приєднанням до неї основоположних висновків марксизму. Юридичний позитивізм у його нібито марксистському убранні, зазначить пізніше Л. Явич, виявився у принципі антинауковою та сугубо шкідливою концепцією. На кінець 70-х років він вступив в очевидну суперечність із життям, з назрілою необхідністю радикальних змін усіх сторін життя радянського суспільства [8, 16].
Не випадково теоретико-правова думка не зупинилася на нормативіст- ській концепції права. Уже наприкінці 40-х років виявляється потреба у ґрунтовнішому дослідженні співвідношення між нормами права і правовими відносинами. Ця проблема, ставши однією з центральних у радянській теорії права 50-70-х років, потребувала розробки питань методології дослідження права. Розвиток марксистської теорії права дійшов того рівня, на якому повинен відбутися якісний стрибок, так що наступний етап розвитку радянської правової думки мав стати запереченням "нормативіст- ського етапу" пізнання права, що, у свою чергу, був запереченням "матеріально-об'єктивного" етапу, тобто мав стати діалектичним запереченням заперечення. Це означає ніби повернення до старого, але на більш високому ступені, з урахуванням моменту зняття. Заперечується ідеалістичний підхід до розуміння права, "знімається" позитивне, раціональне зерно нормативістської концепції, тобто зв'язок норми і право- відношення. До права належить підходити як до соціального феномену, що зростає з економічної структури і не зводиться до закону, однак протистоїть сваволі [6, 27-28].
Заперечуючи проти думки деяких теоретиків, ніби відмова від визнання нормативності права може призвести до втрати його юридичної специфіки, Л. Явич ставив резонне запитання: "Чи існує в дійсності альтернатива: або визнання нормативності права та зведення його до загальних юридичних норм, або відмова від визнання нормативності права та його широке розуміння?". Автор відповідав на нього негативно, з чим важко було не погодитися [9, 109-110]. Надалі він підтримував широкий підхід у розумінні права.
Разом із тим, звертаючись до методології дослідження права, теоретико- правова думка неминуче постала перед методологічним вибором, здійснити який їй не вдається уже впродовж більш як трьох десятиліть, оскільки на рубежі 80-90-х років ХХ ст. у світі відбулися зміни, пов'язані з глибокою кризою, що охопила СРСР та інші країни соціалістичної орієнтації. У суспільній науці розпочався бурхливий процес "буржуазної перебудови", повсюдна відмова від марксистсько- ленінської теорії права та відхід на позиції давнього "юридичного світогляду", що супроводжується методологічним хаосом.
У зв'язку з такими радикальними змінами у праворозумінні деякі теоретики, прагнучи усвідомити природу зазначених змін, звертаються до аналізу основних концепцій праворозумін- ня, намагаються осягнути його типологію, бо, як вони вважають, саме тип праворозуміння визначає парадигму, принцип та зразок (смислову модель) юридичного пізнання, власне науково- правовий зміст, предмет і метод відповідної концепції юриспруденції [10, 136]. При цьому, однак, залишається без переконливої відповіді запитання, чим визначається той чи інший "тип праворозуміння"?
Як уже неодноразово зазначалося в літературі, відсутність єдиного методологічного підходу і частковий характер багатьох досліджень, орієнтованих на висвітлення, як правило, окремих сторін єдиного суспільного феномену, яким є право, призвели до того, що одночасне існування декількох підходів до пізнання права стало розглядатися як необхідність [11, 64].
О. Ющик