До цього додаються також спроби деяких теоретиків розрізняти науково-теоретичне розуміння права і філософське його розуміння, керуючись тим, що перше має бути абстраговане від світоглядної позиції вченого [12, 19]. Цим, по суті, заперечується необхідність створення єдиної теорії права. Не випадково тому в сучасній типології праворозуміння бракує чіткої вказівки на певні критерії. На мою думку, критерієм поділу розуміння права має слугувати передусім істинність цього розуміння. За цим критерієм праворо- зуміння поділяється на два види: істинне (єдино наукове) та помилкове (методологічно хибне). А різні типи праворозуміння (природноправове, позитивістське тощо), навколо яких тупцює юридична наука, є лише ва ріан тами методологічно хибного розуміння права, оскільки вони зорі єнтовані на його "частковість", а не на цілісне розуміння єдиного феномену права.
Між тим проблема створення цілісної, несуперечливої і "працюючої" теорії права, на думку А. Полякова, актуальна у правознавстві впродовж принаймні двох останніх століть, і, як він стверджує, її остаточне вирішення принципово недосяжне. Проте ця обставина не тільки не зупиняє, а навпаки, стимулює виникнення нових варіантів модернізації існуючих правових теорій. На жаль, зауважує автор, у сучасній російській науці це завдання далеке від виконання як ніколи раніше, що змушує говорити про симптоми кризи сучасного російського теоретичного праворозуміння.
Не секрет, що об'єктивно це пов'язано з дезавуацією марксистської школи пояснення політико-правових феноменів і утвореною внаслідок цього "чорною діркою" в теорії держави і права, латати яку треба буде не одному поколінню вчених. Відсутність альтернативних марксизму філософсько-методологічних підходів змушує багатьох, хто пише на теоретико-пра- вові теми, догматично використовувати політико-правові конструкції, що виникли на зовсім іншій методологічній та ідейній основі. Так, на заміну (а іноді просто в доповнення) марксистським постулатам заступають антимарксистські, покликані заповнити ідеологічний вакуум, незважаючи на відсутність у них твердих наукових підстав. Більшість сучасних спроб модернізації російської теорії права є еклектичним сполученням різнорідних начал та ідей, які погано узгоджуються між собою і хоча б через це не задовольняють елементарним вимогам до наукових теорій. Саме існування правознавства як системи наукового знання тим самим ставиться під сумнів. Ці характерні явища сучасної російської (і не лише російської. - О. Ю.) теоретичної правосвідомості народжені прагненням вмістити в рамки типологічно етатистського менталітету, обтяженого реліктовими залишками марксистського мислення, некритично сприйняті цінності ліберальної західної правової ідеології, і хоч такий "ідейний гібрид" відповідає певним політичним та ідеологічним настроям сьогодення, з точки зору розвитку правової теорії він "мертвонаро- джене дитя". За словами автора, сучасна російська теорія права має не відроджувати хибний дуалізм природного та позитивного права, а працювати над концепцією, яка б пояснювала право як багатоманітний, проте єдиний феномен, існуючий на різних рівнях і в різних іпостасях [13; 14].
Сам автор пов'язує усунення виниклої "чорної дірки" з так званою інтегральною теорією права, кроком до якої може стати, на його думку, синтезування низки ідей, сформульованих у російській дореволюційній філософії права. Однак автор при цьому не пояснює нам, як визначити коло ідей, потрібних для "синтезування"; через це залишається загадкою, чому до російської дореволюційної філософії права не зараховують ідеї Г. Плеханова, В. Леніна, інших марксистів. Коли вже через "дезавуацію марксистської традиції пояснення політико-правових феноменів" виникла "чорна дірка" в теорії держави і права, "латати яку доведеться не одному поколінню вчених", то, отже, зазначена традиція не була "чужим тілом" в організмі юридичної науки, видаливши яке, остання одразу ж "одужає". Тому немає логічних підстав викреслювати марксистські філософсько-правові ідеї з російської дореволюційної філософії права. Ф. Енгельс свого часу так писав про філософію Г. Гегеля: "Гегелівська школа розклалася, однак гегелівська філософія ще не була критично подолана. Фейєрбах розбив систему і просто відкинув її. Проте оголосити цю філософію помилковою ще не означає покінчити з нею. І не можна було шляхом простого ігнорування відкинути таке велике творіння, як гегелівська філософія." [15, 281].
Що стосується марксистського пра- ворозуміння, то згаданий П. Стучка принагідно зауважував: ".якби нас стали запитувати з пристрастю .про наше праворозуміння по-марксист- ськи, то, боюсь я, відкрилося б, що у нас ніякого такого розуміння немає і навіть бути не може, а що ми мислимо тут, як і в багатьох інших питаннях, суто по-буржуазному. І я скажу, що це цілком зрозуміло й природно". Свою думку він пояснював тим, що пролетаріат, який переміг, мусить протиставити буржуазному світогляду пролетарський або комуністичний світогляд. "Але його потрібно собі виробити, адже його у природі в готовому вигляді немає. А доки ми його не виробили, у нас у головах буде, непомітно для нас, як і раніше панувати старий, тобто буржуазний або юридичний світогляд. А буржуазна інтелігенція, як це завжди буває в епоху великих криз, мабуть, поверне назад - до християнства." (переклад наш. - О. Ю.) [7, 290-291]. Як у воду дивився визнаний вчений- юрист.
Інша справа, що "синтезувати" марксистські правові ідеї з буржуазним юридичним світоглядом можна не інакше як еклектично, тобто суто зовнішнім і довільним чином, "схрещуючи" індивідуалістичну та соціальну точки зору на предмет. А проте еклектичних теорій в історії правової думки було вдосталь, і примножувати їх немає потреби. Через це істину варто шукати не на шляху "синтезування", а рухатися до неї іншим шляхом, обравши одну точку зору, один підхід, пам'ятаючи при цьому повчальне зауваження Ф. Енгельса про те, що коли ми при дослідженні постійно виходимо з діалектичної точки зору, то для нас раз і назавжди втрачає будь-який сенс вимога остаточних рішень і вічних істин. Ми ніколи не забуваємо, що усі отримані нами знання за необхідності обмежені й обумовлені тими обставинами, за яких ми їх набуваємо. Разом із тим уже не можуть більше уселяти повагу такі непереборні для старої, однак усе ще вельми поширеної метафізики протилежності, як протилежності істини й помилки, добра і зла, тотожності й відмінності, необхідності та випадковості. Ми знаємо, що ці протилежності мають лише відносне значення: те, що зараз визнається істиною, має свою помилкову сторону, яка тепер прихована, проте з часом виступить назовні; і цілком так само те, що визнано зараз помилкою, має істинну сторону, на підставі якої воно раніше могло вважатися істиною [15, 302-303].
Останнє прямо стосується тих "критиків", які поспішають зарахувати в розряд "помилок" марксистсько- ленінську теорію права. "Я не знаю, - зауважив якось Г. Плеханов, - чи прийде такий час, коли ми позбавимося, нарешті, задоволення ламати списи з подібними "критиками". Думаю, що так; думаю, що прийде після того суспільного перетворення, яке усуне соціальні причини деяких філософських та інших забобонів. Скажу більше: чим більш серйозний цей метод, тим більш недолугі ті зловживання ним, які дозволяють собі люди, котрі погано його засвоїли. Та хіба це доказ проти серйозного методу? Люди багато зловживали вогнем. Але людство не могло б відмовитися від його використання, не повернувшись на найнижчий щабель культурного розвитку" [16, 125].
О. Ющик
Між думками і середовищем, вчить марксизм, існує очевидна взаємодія. Аби зрозуміти історію людства, тобто у цьому випадку історію його думок, з одного боку, й історію тих суспільних відносин, через які воно пройшло у своєму розвиткові, - з другого, зазначав Г. Плеханов, треба піднятися над точкою зору взаємодії, треба відкрити, якщо це можливо, той фактор, який визначає собою і розвиток суспільного середовища і розвиток думок. Завдання суспільної науки XIX ст., констатував автор, полягало саме у відкритті цього фактора [17, 520-521].
Як відомо, суспільна наука, насамперед марксистська теорія, вирішила згадане завдання, відкривши зазначений фактор у взаємних відносинах, в які люди необхідно стають одне до одного у суспільному виробництві свого життя. Доводиться, однак, визнати, що кінець XX ст. ознаменувався, зокрема, у вітчизняній юридичній науці опусканням теорії права і держави на "точку зору взаємодії". "Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи, - зазначається в одній із праць, - виокремлюють головними такі принципи їх взаємодії: а) взаємну відповідальність держави й особи; б) гармонійне поєднання інтересів держави й особи; в) єдність взаємних прав та обов'язків держави і громадян, тощо" [18, 57].
Характеризуючи "нові підходи" сучасної теорії права, С. Алексєєв писав, що "по суті дивовижні особливості постають при розгляді з точки зору юридичної логіки співвідношення права і влади. Виявляється, що при цьому своєрідному для правознавства "куті зору" на цю, здавалося б, цілком відому проблему, право і влада - це уже не такі категорії, де домінує влада, а однопорядкові явища, що знаходяться у рівнозначній взаємодії", що, на думку автора, "є вихідною передумовою для самого порушення питання про правову державу" [19, 113].
У зв'язку з цим незайвим буде нагадати, що майже два століття тому, не задовольняючись точкою зору взаємодії, суспільна наука, в особі французьких істориків першої чверті XIX ст., соціалістів-утопістів, найвизначніших представників ідеалістичної німецької філософії і, звичайно, основоположників марксизму крок за кроком долала її обмеженість. На "людську природу", як верховне мірило, були зорієнтовані спроби соціалістів-утопістів у XIX ст. вигадати досконале законодавство. Вони також пояснювали історію людства природою людини, пізнання якої мало давати знання законів історичного розвитку. А проте, зауважував щодо цього Г. Плеханов, якщо ключ до розуміння історії дається вивченням природи людини, то важливим стає не стільки фактичне вивчення історії, скільки правильне розуміння саме цієї природи. Якщо я засвоїв правильний погляд на людську природу, я втрачаю майже будь-який інтерес до суспільного життя, яким воно є, і зосереджую всю свою увагу на суспільному житті, яким воно повинно бути згідно з природою людини. Фаталізм в історії зовсім не заважає утопічному ставленню до дійсності на практиці. Навпаки, він сприяє останньому, уриваючи нитку наукового дослідження. Фаталізм взагалі нерідко йде поруч із крайнім суб'єктивізмом, часто-густо проголошуючи невідворотним законом історії свій власний настрій [17, 535-542].
Насправді відмінна ознака "суб'єктивних" мислителів, писав Г. Плеханов, полягає в тому, що "світ повинного, світ істинного і справедливого" стоїть у них поза будь-яким зв'язком з об'єктивним ходом історичного розвитку: тут - "повинне", там - "дійсне", і ці дві сфери роз'єднані цілою прірвою, що відділяє у дуалістів світ матеріаль ний від світу духовного. Завдання суспільної науки XIX ст. полягало у тому, щоб побудувати міст через цю бездонну прірву. Доки ми не побудуємо цього мосту, зазначав Г. Плеханов, до тих пір ми з необхідністю заплющуватимемо очі на дійсне, зосереджуючи всю свою увагу на "повинному", через що, зрозуміло, тільки загальмується здійснення цього "повинного", оскільки ускладниться пошук правильного погляду на нього [17, 549-550].