Вступні зауваги. У 1996 р., вперше у незалежній Україні, у м. Києві відбулася зініційована Академією правових наук України Міжнародна науково-теоретична конференція "Проблеми методології сучасного правознавства". В ухвалених нею Рекомендаціях відзначалось, зокрема, таке: "Загальний стан розробки методологічних проблем українського правознавства відстає від сучасних потреб, хибує відчутними недоліками. Поширення набули методологічна невизначеність, еклектизм, некритичне запозичення певних методів та методичних засобів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях соціально-правових проблем. Мають місце непоодинокі прояви абстрактного соціально-беззмістовного визначення державно-правових явищ, нерозбірливого застосування концепцій та норм, що належать до різних, нерідко протилежних зарубіжних правових систем, недооцінки правових принципів, вимог відповідності об'єктивній реальності, потребам та критеріям практики" [1, 151].
То що було згодом зроблено для усунення зазначених методологічних недоліків і проблем? Та й загалом у якому стані перебуває нині методологія вітчизняної юридичної науки (пра- водержавознавства), насамперед її загальнотеоретичної частини - загальнотеоретичної юриспруденції'?
Відповідь на такі й пов'язані з ними питання почала формуватись вже наступною аналогічною конференцією, котра - знову ж таки під егідою Академії правових наук України - відбувалась у 2002 р. у м. Харкові [2, 236-246].
Подальшій інтенсифікації вивчення методологічних аспектів праводер- жавознавчих досліджень протягом останніх років сприяли неодноразові публікації відповідних статей у журналах "Право України" та "Філософія права і загальна теорія права".
У пропонованій же статті висловимо деякі міркування (аж ніяк не претендуючи на їх беззаперечність), які, можливо, стануть у пригоді при обговоренні згаданих питань.
Основні чинники впливу на розвиток методології праводержавознав- ства. її стан та динаміка визначаються принаймні такими обставинами:
-  потребами, запитами соціальної практики;
-  обумовлюваними ними - у кінцевому підсумку - модифікаціями об'єкта й предмета цієї науки відповідно до змін праводержавної реальності;
-  розвитком як згаданої галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї здобутки можуть використовуватись нею задля вдосконалення власного методологічного арсеналу.
Отож схарактеризуємо стисло ті методологічні зрушення, які відбулися (та й продовжують відбуватись) у вітчизняному загальнотеоретичному праводержавознавстві під впливом зазначених чинників.
Глибинним змістом потреб соціальної практики в Україні, "квінтесенцією" сучасних практичних запитів є забезпечення переходу до такого способу суспільного виробництва, до такої організації виробничих відносин (насамперед - відносин власності на засоби виробництва), які би дозволили стимулювати досягнення якісно вищого рівня продуктивності праці - настільки вищого, аби на цій основі кожна людина змогла особистою працею створювати гідні умови життя для себе і своєї сім'ї. Отож можна стверджувати, що гуманізація, олюднення (рос. - "очеловечивание"), завдяки цьому, усіх сфер суспільного життя - передусім сфери економічної - становить стратегічну мету їх радикального реформування.
Ця фундаментальна потреба сучасного українського суспільства дістає відповідну конкретизацію у певних запитах до тих або інших видів діяльності його суб'єктів.
Стосовно ж саме методології загальнотеоретичного праводержавознав- ства найактуальнішим із таких запитів практики виявився, вважаємо, такий: відмовившись від абсолютного, безальтернативного панування у радянський період деяких із тих прогностичних положень соціально-філософської марксистської доктрини (а воно, як відомо, забезпечувалось, окрім іншого, навіть адміністративними засобами), які не витримали перевірку практикою, виробити (або обрати) такі концептуально-методологічні підходи, котрі якнайбільше відповідали б згаданій основній потребі перехідного періоду існування українського суспільства, сприяли б її задоволенню. У цьому, як видається, й можна вбачати одну з об'єктивних причин стрімкого посилення уваги вітчизняних дослідників до філософії права, положення якої саме і утворюють світоглядно-концептуальну складову методології тієї науки, що нами розглядається.
Процес такої фундаменталізації правознавчої методології має, так чи
інакше, вельми важливе значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв української теорії права професор П. Недбайло, саме філософсько-правові засади юридичної науки (зрештою, як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору досліджуваних фактів і явищ, а також - і це найважливіше - до інтерпретації результатів дослідження [3, 57-59]. Тому, до речі, було б добре, якби й представники філософії права завжди чітко і відповідально уявляли та задекларовували, до яких дослідницьких і практико- прикладних наслідків може призвести використання обстоюваних ними положень.
Нині вже можна констатувати, що на цій ділянці української загальнотеоретичної юриспруденції вдалося подолати світоглядно-філософський монізм радянського періоду і, спираючись на дорадянську й сучасну зарубіжну науку, запровадити у дослідницькі пошуки такі філософсько-правові підходи, котрі раніше були у нас здебільшого об'єктами гострої критики з огляду на їх суб'єктивно- чи об'єктивно-ідеалістичне підґрунтя. На зміну йому сформувався плюралізм таких підходів і концепцій. Останні помітно відрізняються між собою за світоглядною основою, внаслідок чого їх методологічне навантаження стає досить неоднозначним. З одного боку, така "строкатість" сприяє різноаспект- ності досліджень тих онтично нетотожних, багатогранних, різнорівневих соціальних явищ, котрі відображаються науковцями терміно-поняттям "право". Але з другого - вона здатна обертатись, образно висловлюючись, філософсько-правовою сваволею. Про таку суб'єктивістичну сваволю можна говорити тоді, коли суто апріорно якийсь соціальний феномен (скажімо, індивідуальна свідомість або ж її окремі елементи - почуття, воля тощо) чи-то "мовчки", чи-то навіть публічно постулюється, задекларовується як предметний корелят зазначеного тер- міно-поняття; а вже потім під це "проголошення" вибудовується, конструюється певна світоглядно-філософська концепція. І при цьому питання про те, чому ж саме таке явище, а не якесь інше названо "правом" ("правовою реальністю"), зазвичай практично й не обговорюється. А тому відповідь на нього залишається радше брати на віру, аніж отримувати з раціональної аргументації.
Окрім того, - чи-то на хвилі надмірної захопленості "філософізацією" правових досліджень, чи-то внаслідок прагнення не відстати від наукової кон'юнктури - розглядуваний процес супроводжується, як видається, й деякими перегинами. Так, після включення ВАКом України наукової дисципліни "філософія права" до складу тих спеціальностей, з яких можуть здобуватись наукові ступені (а це - факт сам по собі, безперечно, позитивний), під неї почали підводитись дисертації й з таких тем, котрі навряд чи відповідають предмету й наукознавчому статусу цієї галузі знань. Трапляються випадки, коли у дослідженнях, що кваліфікуються як філософсько-правові, висвітлюються питання, наприклад, про акторську або про "вогнепальну" культуру працівника міліції, котрі теж, мабуть, навряд чи можна віднести саме до розвідок такого ґатунку.
Усі такі ситуації є ще одним свідченням того, наскільки актуальним залишається з'ясування специфіки предмета філософії права, її наукознавчого статусу, зокрема її зв'язків та співвідношення із загальною теорією праводержавознавства.
Уявляється, що загальнотеоретичне праводержавознавство покликане принаймні не меншою мірою, аніж філософія права (якщо, зрозуміло, її не включати до його складу), давати відповідь на запитання: що є правом, а висловлюючись точніше, - яке ж, власне, явище має відображатись терміно-поняттям "право" і саме чому.
Отож спробуємо далі схарактеризувати сучасні тенденції у зміні об'єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з'ясувати, яким чином вони позначаються на стані її методології, адже остання саме ним і зумовлюється. До таких тенденцій, гадаємо, передусім належать: антропологізація, глобалізація й де- формалізація предмета загальнотеоретичного праводержавознавства.
Антропологізація феномену права. Вона полягає у тому, що саме людина - в її дотичності до нього - стає центральним об'єктом означеного пра- водержавознавства, а її соціально-природні правові властивості та закономірності їх державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета цієї науки.
Одним із переконливих проявів названої тенденції є помітне посилення уваги науковців до антропології права - міждисциплінарної комплексної галузі знань, яка, мабуть, найближче "причетна" до загальної теорії права, особливо ж до її філософсько- методологічної частини. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічного потенціалу цілої низки суспільних і гуманітарних наук.
Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського "повороту" вітчизняного праводержаво- знавства стало включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування і розвитку загаль- носоціальних (тобто до- і недержавних - соціально-природних, "неюри- дичних") прав, свобод та обов'язків людини й, як наслідок, становлення - у його рамках - основ загальної теорії прав людини як неодмінного підрозділу, а нині, на нашу думку, навіть концептуального ядра вітчизняної загальнотеоретичної юриспруденції. У рамках названої теорії бодай чи не вперше привернула увагу категорія "людяність" [4], яку в ХХ ст. ввели у науковий і практико-юридичний обіг російський фахівець з міжнародного права професор Ф. Мартенс і англійський професор Г. Лаутерпахт (уродженець східної Галичини - нинішньої Львівщини).
Щойно констатовані зміни у предметі загальнотеоретичного праводер- жавознавства спричиняють істотне розширення застосування у його методології таких дослідницьких підходів, як персоналістичний, екзистенціаліст- ський, комунікативний [5, 31-227]. З позицій названих підходів у загальній теорії прав людини активно використовуються не тільки традиційні методи юридичної науки, а й методологічно значимі положення "суміжних" гуманітарних наук - етики (зокрема біоетики), психології (зокрема семіосоціопсихології), соціопсихо- лінгвістики, комунікативістики, герменевтики та ін. І це - безперечно позитивний процес. Завдяки йому вдалося доповнити, поглибити й уточнити наукові уявлення про здебільшого ментальні механізми опосередкування процесів формування і функціонування того феномену, який відображається терміно-поняттям "право".
Водночас на цій науковій магістралі можна спостерігати, як видається, й деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях праводержаво- знавчі евристичні можливості деяких із названих дослідницьких підходів надмірно гіперболізуються, "завищуються". Внаслідок цього людина (а в окремих із них - "двійка" комуні- куючих між собою людей) так чи інакше протиставляється суспільству, розглядається "атомарно", у відриві, в ізоляції від конкретно-історичного соціуму. А це ускладнює, а то й взагалі виключає виявлення соціальної сутності тих явищ, котрі пропонується вважати "правом". Між тим, як відомо, тільки у суспільстві й лише завдяки йому, - так би мовити, з його "рук" - кожна людина може (має) отримати усе те, що їй необхідно для існування та розвитку. Отже, згадане протиставлення здатне гальмувати віднайдення соціальних засобів гуманізації життя людини.