Не можна не помітити й того, що при цьому новітні - за доволі претензійною термінологією - "посткласич- ні", "постмодерні" й інші аналогічно самоназвані - концепції, мабуть, принципово взагалі уникають використання таких категорій, як "діалектика" ("діалектичний підхід", "діалектичний метод"), а також "матеріалізм", "ідеалізм", не з'ясовують своє ставлення до останніх. Тому складається враження, що для прихильників "некласичних" дослідницьких підходів (і відповідних їм варіантів праворозуміння) згадані категорії є такими, котрі буцімто "віджили" своє, повністю вичерпали свій евристичний потенціал і про них можна забути... Однак нам видається, що це навряд чи відповідає дійсності: новітні методологічні підходи є нічим іншим, як конкретизацією й деталізацією "вічнозелених" діалектичних законів і принципів пізнання, а не їх запереченням чи перевершенням. А означені дослідницькі підходи (і відповідні їм варіанти праворозуміння) буде більш адекватним називати не "некласични- ми", а неокласичними.
Далі. Помітно актуалізувалась необхідність використання потребово- го дослідницького підходу (тобто інтерпретації й оцінки соціально-природних і державно-юридичних явищ як важелів, засобів задоволення потреб кожної людини, а також потреб соціальних спільнот і суспільства загалом). Його покладено в основу нині обґрунтовуваного нами потребового праворо- зуміння, яке охоплюється, як видається, соціально-антропологічною парадигмою (причому інтерпретованою з істо- рико-матеріалістичної світоглядної позиції) [6, 240-241]. Квінтесенція такого праворозуміння може бути представлена такою дефініцією: право - це обумовлені рівнем розвитку суспільства можливості людини (чи групи людей) отримувати та використовувати засоби, необхідні для задоволення її біологічно і соцільно обґрунтованих - у конкретно-історичних умовах - потреб існування й розвитку і забезпечувані обов'язками інших суб'єктів.
Евристичний потенціал потребового праворозуміння вбачається у тому, що воно:
-  дозволяє пояснити нездоланність змістовної плюралістичності праворозуміння (навіть у межах одного суспільства);
-  орієнтуючи на виявлення носіїв тих потреб, задоволення яких опосередковується феноменом, що позначається терміно-поняттям "право", сприяє виявленню соціальної сутності цього феномену, а не її маскуванню чи спотворенню, і таким чином спрямоване на профілактику маніпулювання інтерпретаціями означеного оціночного терміно-поняття, яке об'єктивно допускає його строкате, навіть взаємо- виключне, смислонавантаження;
-  виявити й пояснити - з огляду на неминучі природно-історичні зміни людських потреб - змістовний динамізм низки концепцій права, насамперед концепцій соціолого-позитивіст- ських.
Нарешті, осмислюючи стан методологічного забезпечення досліджень антропологізаційних тенденцій у пра- водержавознавстві, не можна не помітити того, що нерідко у ньому має місце повне вилучення з кола загальнотеоретичних досліджень проблеми обов'язків людини (як загальносоці- альних, так і "юридичних"), їх відрив від прав останньої. Крім того, не завжди достатньо чітко розрізняються основоположні (соціально-природні) права людини, з одного боку, та юридичні права фізичних осіб як суб'єктів державного (об'єктивного "юридичного") права - з другого. Внаслідок цього окремі антрополого-дослідниць- кі підходи застосовуються, можна сказати, не за належною адресою.
Глобалізація феномену права. Стосовно загальнотеоретичного пра- водержавознавства ця тенденція проявилася у тому, що його об'єктом - окрім національних держав та їхніх правових систем - все більшою мірою стають також їхні "сім'ї" (групи, різновиди), а також системи міжнародно- правові - причому різних рівнів: як всесвітнього, так і регіонального.
Що ж стосуються методології юридичної науки, то названий процес зумовлює нові вимоги і відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, котрі його обслуговують: насамперед структурного та функціонального. Саме завдяки реалізації цього підходу - коли національна правова система осмислюється не сама по собі, а як складовий елемент (реальний або ж потенційний) іншої правової системи (скажімо, правової системи Ради Європи чи Європейського Союзу), можна науково обґрунтувати ті умови, напрями, засоби і наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і органічно "вписатись" у системно-правове утворення більш високого рівня. Згаданий методологічний підхід - обов'язковий інструмент розробки рекомендацій, зокрема з адаптації правової системи України до пан'європейського правового простору.
У зв'язку з цим - декілька слів про так зване "інтегративне праворозумін- ня", або, інакше кажучи, "інтегральний" підхід до праворозуміння (а підхід - це вже сфера методології!). Про такі варіації, започатковані ще на початку ХХ ст. у Росії та Україні (А. Ященко, Б. Кістяківський), а через півстоліття розвинуті деякими західними теоретиками (Дж. Холл та ін.), зустрічаються нині й у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції.
Названий підхід об'єктивно обумовлений низкою сучасних закономірних соціальних процесів, у тому числі й тим, про який щойно йшлося. Однак він не тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У протилежному випадку "інтеграція" є нічим іншим, як еклектизацією, тобто механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай ще раніше відомих теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому сприйнятті такої "суміші" справді може виникнути враження новизни, однак якісно нові знання тут навряд виникають. Будь-яке інтегральне праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного концептуально-змістовного ядра, навколо однозначного вихідного світоглядно- філософського стрижня. І ось якщо розшукати, виявити і назвати цей останній, то стає можливим аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з'ясувати його принципи й механізми, а відтак, і його обґрунтованість. А оскільки таких "стрижнів" є декілька, то не дивно, що й серед самих прихильників означеного підходу існує, так би мовити, плюралізм інте- гральностей [6, 241].
Із розглядуванним питанням пов'язана також практично значима проблема формування та застосування міжнародних правових стандартів, у тому числі міжнародних стандартів прав людини. її глибинна суперечливість дається взнаки особливо у процесі діяльності міжнародних контрольних (насамперед судових) інституцій: адже їм доводиться не тільки користуватись однаковими терміно-поняттями (зокрема уніфікованими назвами основоположних прав людини), а й витлумачувати, конкретизувати зміст останніх стосовно конкретних суб'єктів, котрі перебувають у специфічних життєвих ситуаціях, - а він (цей зміст) нерідко позбавлений уні- фікованості, стандартності [7, 3-8].
Процес глобалізації предмета юридичної науки зумовив також, звісно, неабияку актуалізацію порівняльно-правових досліджень. Він призвів до своєрідного, можна сказати, прориву у формуванні вітчизняного порівняльного правознавства як вагомого підрозділу загальнотеоретичної юриспруденції.
Зауважимо, до речі, що об'єктами таких досліджень виступають, окрім інших, також національні й регіональні наукові школи, течії, напрями і, відповідно, ті методологічні парадигми й інструменти, котрі ними використані. Навіть з цієї причини увагу вітчизняних теоретиків не можуть не привертати суто методологічні дослідження зарубіжних колег. Помітний внесок у цю справу робить нещодавно утворений в Україні журнал "Порівняльне правознавство".
Проте й у нинішніх вітчизняних загальнотеоретичних порівняльно- правових та порівняльно-державо- знавчих розвідках не виключені певні обмеженості, спричинені, гадаємо, певними методологічними огріхами.
Так, у разі, коли здобуті засобами порівняльно-правового аналізу висновки "механічно" застосовуються до юридичних систем чи державних формувань, неоднакових за їх соціальною сутністю, є ризик припуститись таких теоретичних помилок, які призводитимуть і до негативних практичних наслідків.
Ще більш істотну пізнавальну ваду, що її здатне спричинити перебільшення можливостей порівняльного методу, може спричинити таке явище, яке колись було названо нами "втеча від сутності" [8, 84]. Адже у нинішньому порівняльному правознавстві групування правових систем зазвичай здійснюється за суто юридичними, тобто формальними, здебільшого зовнішніми властивостями. І хоча знання, які продукуються такими порівняльними процедурами, у багатьох випадках є, безперечно, вельми корисними, пізнавально й практично необхідними, однак соціальної сутності правових систем вони не виявляють. (Аналогічна ситуація є досить поширеною й у порівняльному державознавстві.) А лише від того, що окремі автори вдаються лише до простого перейменування деяких класифікаційних різновидів правових "сімей" (або ж різновидів держав залежно від форми правління чи від політичного режиму останніх) на "типи", - знання про соціальну сутність порівнюваних явищ отримати не вдається.
Нагадаємо, у зв'язку з цим, що такою сутністю є підстави, на нашу думку, вважати здатність правової системи (або, відповідно, держави) задовольняти основні потреби й інтереси індивідів, їхніх спільнот та об'єднань, а також усього суспільства.
Наведене, вважаємо, ще раз засвідчує актуальність того пізнавального підходу (та й заснованого на ньому праворозуміння), що його було названо "потребовим". Саме його застосу- вання якраз і дозволяє встановити, потребам якої частини соціально неоднорідного суспільства (а серед них завжди є потреби специфічні, не загальносуспільні, а тим більше - не загальнолюдські) відповідає найбільшою мірою реальне функціонування позитивного права та держави і потребам якої його частини воно, можливо, навіть суперечить.
Тому коли йдеться саме про соціальну сутність зіставлюваних право- державних явищ, то порівняльний метод має бути застосований при зіставленні їх вже не за формально- юридичними - зовнішніми, "явищни- ми" - властивостями, а за їх роллю у задоволенні, відповідно, індивідуальних, групових (колективних) та за гальносоціальних потреб.
І нарешті, у зв'язку із означеними змінами у предметі юридичної науки, видається доречним запропонувати до обмірковування таку наукознавчо- методологічну гіпотезу: чи не прийшов час більш чітко диференціювати і, відповідно, розпрацьовувати: а) загальну теорію національного праводержавоз- навства; б) загальну теорію міжнародного права і міжнародно-державних інституцій (включаючи й міждержавні); в) загальну теорію будь-якого права й будь-яких державних утворень (універсальну теорію права)? Публікація нами такої гіпотези ініціювала цікаву дискусію, в якій взяли участь декілька вітчизняних і зарубіжних фахівців із загальної теорії права та з міжнародного права [9, 180-220; 10, 223-238]. Саме універсальна теорія праводержавознавства покликана, вважаємо, виявляти такі закономірності та формулювати такі положення, котрі зазвичай поширюються на будь-які правові й державні явища.
І, до речі, з огляду на згадану вище глобалізацію правових явищ, потреба у формуванні такої - гранично загальної - теорії стає нині вельми актуальною.
Деформалізація феномену права
теж є однією з тих тенденцій, які відчутно впливають на трансформацію методології наукової юриспруденції.
Ця тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, котре відображається терміно-поняттям "право", дещо розмиваються, втрачають формально визначену чіткість. Воно наче би плавно дифузіюється, зливається з деякими суміжними, "родинними" соціальними регуляторами: найбільше з мораллю та з правовою свідомістю, дослідження яких зазвичай вимагає особливих, дещо специфічних методів.