Актуальність теми дослідження. У Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яку Україна ратифікувала 17 липня 1997 p. [53], і яка набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p., визначено основні права і свободи людини, зокрема, право кожної людини при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення на справедливий і відкритий розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Частиною виконання зобов'язань за міжнародним договором є врахування тлумачень Європейського суду з прав людини. Це випливає із ст. 32  Конвенції, згідно з якою юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї.

Науковцями висловлюється думка про те, що з моменту ратифікації Конвенції в  Україні створена нова правова ситуація щодо захисту прав людини, оскільки перед правниками постає вимога, з одного боку, не відступати від її положень, а з іншого - спиратись у своїх рішеннях на практику Суду щодо розгляду справ про порушення цих прав [69, с. 11;  453, с. 65-82].

Стандарти здійснення правосуддя містяться і в інших міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Європейській конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (1958 р.), Європейській конвенції про видачу правопорушників (1957 р.) тощо.

Оскільки на час здобуття Україною незалежності судова система держави, як і система правоохоронних органів, перебувала у глибокій кризі, постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. було затверджено Концепцію судово-правової реформи [293], одним із основних завдань котрої є створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності сторін і реалізації презумпції невинуватості.

Конституція України 1996 р. [174] закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, встановила гарантії незалежності правосуддя та недоторканності суддів, визнала основні напрямки реформування судової системи і засади судочинства. На реалізацію цих завдань Верховною Радою України у 2002 р. прийнято Закон України "Про судоустрій України" [125], в якому завданням суду визначено забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Однією із форм, пристосованою до захисту прав і свобод людини, є кримінальне судочинство. Кримінально-процесуальний кодекс України, яким визначаються завдання, засади і порядок здійснення кримінального судочинства, має бути побудований відповідно до Конституції України та міжнародно-правових норм. З метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави процес дізнання, досудового і судового слідства у кримінальній справі має бути чітко регламентований. Це дозволить уникнути беззаконня і свавілля з тим, щоб особи, винуваті у вчинені злочинів, були викриті і понесли законну відповідальність, а жодна невинувата особа не була незаконно і безпідставно притягнута до кримінальної відповідальності. Але чинний КПК України у багатьох принципових концептуальних питаннях не відповідає приписам Конституції України та європейським стандартам, зокрема: положення про можливість порушення кримінальної справи приватного обвинувачення суддею; про повернення кримінальної справи на додаткове розслідування і прокурору; про мову, якою провадиться судочинство; про нагляд судів вищої інстанції за судовою діяльністю; положення, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо особи тощо. Це викликає необхідність приведення норм КПК у відповідність із Конституцією та міжнародно-правовими нормами.

Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, виконаних ученими-процесуалістами як України, так і країн СНД, у теорії і практиці є чимало дискусійних проблем. Таким чином, наявність недоречностей у кримінально-процесуальному законодавстві України, невирішеність ряду питань кримінального судочинства і невідповідність вітчизняного кримінально-процесуального законодавства європейським стандартам, недостатня розробленість теоретичних положень щодо запровадження заочного розгляду кримінальних справ, розвитку відновлювального правосуддя, проблематичність для України суду присяжних дають всі підстави дійти висновку про нагальну потребу ґрунтовного комплексного наукового дослідження питань реформування кримінально-процесуального законодавства України, що й обумовлює актуальність теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого і є складовою частиною цільової комплексної програми "Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави" ( номер державної реєстрації 0186.0.099031.

За участю дисертанта були підготовлені пропозиції щодо змісту Закону України "Про судоустрій України", нового Кримінально-процесуального кодексу України, а також щодо внесення змін до чинного Кримінально-процесуального кодексу України. Зміст і основні положення дисертаційного дослідження відповідають основним завданням здійснення правової реформи в Україні.

Мета і завдання дослідження. У роботі запропоновано  модель такого кримінально-процесуального кодексу, в якому найбільш повно и послідовно закріплюються положення Конституції  України,  міжнародних європейських стандартів у сфері кримінально-процесуальної діяльності, а це можливо лише завдяки комплексному дослідженню проблем сучасного кримінального судочинства, виявленню істотних недоліків та прогалин у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та в останньому проекті КПК України, а також теоретичному обґрунтуванню і визначенню стратегічних напрямів реформування кримінально-процесуального законодавства держави, формулюванню у зв'язку з цим конкретних пропозицій з урахуванням положень Конституції України та європейських стандартів для забезпечення високої ефективності кримінального судочинства, покликаного реально забезпечувати права, свободи і законні інтереси фізичних, юридичних осіб і держави.

Для досягнення зазначеної мети ставилися такі завдання:

- здійснити аналіз фундаментальних положень кримінально-процесуальної теорії і визначити найбільш прийнятну для сучасної України форму (тип) кримінального процесу;

- на основі історико-правового дослідження розвитку кримінально-процесуального законодавства України на різних етапах її історії виявити тенденції і перспективи розвитку кримінального судочинства України;

- здійснити об'єктивний аналіз основних інститутів чинного кримінально-процесуального законодавства України, найголовніших положень останнього проекту КПК України, який перебуває на розгляді в Верховній Раді України, з точки зору відповідності їх Конституції України та європейським стандартам;

- виробити науково обґрунтовані пропозиції, рекомендації щодо вдосконалення апробованих багаторічною практикою застосування сталих інститутів кримінально-процесуального права України у процесі реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів;

- здійснити наукове обгрунтування і накреслити шляхи впровадження в кримінально-процесуальне законодавство України таких новаційних інститутів, як заочне провадження у кримінальному судочинстві України, відновлювальне правосуддя, що має стати складовою вітчизняного кримінального процесу;

- визначитися з проблемою запровадження в кримінальному судочинстві України суду присяжних.

Об'єктом дослідження є  негативні та позитивні закономірності і тенденції розвитку кримінально-процесуального законодавства і практика його застосування з урахуванням європейських стандартів охорони прав і інтересів людини у сфері кримінально-процесуальної діяльності, шляхи можливої і необхідної перебудови кримінального процесу України, як  публічно-змагального.

Предметом дослідження є сучасний стан законодавчої бази кримінального процесу України,  вивчення його ефективності з позицій повноти охорони прав і законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальної  діяльності і перш за все - підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, розроблення процесуальних механізмів, які б забезпечували надійність охорони як інтересів суспільства, так і особи у сфері кримінально-процесуальної діяльності, розширення засад змагальності в окремих стадіях провадження у кримінальній справі. 

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації стала сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження.

Діалектичний метод використаний в процесі дослідження становлення і розвитку кримінально-процесуального законодавства у тісному зв'язку з соціально-економічним і політичним устроєм України.

Системно-структурний метод застосовано перш за все при визначенні структури дисертації, яка побудована за класичною схемою: теорія, історія, сучасний стан кримінального процесу України, пропозиції щодо корінного його реформування. Така схема дослідження дозволяє дати вичерпну відповідь на визначені в дисертації питання.

Порівняльно-правовий метод застосовано при аналізі поглядів вчених-процесуалістів щодо багатьох інститутів кримінального процесу, а також у ході порівняння норм чинного кримінально-процесуального законодавства України та ряду відповідних норм інших зарубіжних країн.

Історико-правовий метод застосований щодо виявлення закономірностей розвитку кримінально-процесуального законодавства на різних етапах історії України, пошуку найбільш прийнятних для держави форм кримінального процесу.

Формально-юридичний метод застосовувався при визначенні змісту багатьох норм чинного КПК України, проекту цього Кодексу, що дозволило обґрунтувати і сформулювати авторські текстові доповнення і уточнення до цілої низки норм кримінально-процесуального законодавства України та проекту КПК України.

Статистичний метод використано для визначення стану справ у досудовому слідстві, інших стадіях кримінального процесу з метою запропонування адекватних пропозицій щодо вдосконалення відповідних норм кримінально-процесуального права.

Емпіричну базу дослідження складають закони і нормативно-правові акти України, що стосуються кримінального судочинства; міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, міжнародні угоди про взаємодопомогу з кримінальних справ; законодавство інших країн (ФРН, Франції, США тощо); постанови Пленуму Верховного Суду України; спеціальна література;статистичні дані МВС України про рівень злочинності та Верховного Суду України про стан здійснення судочинства в державі; узагальнення судової практики з питань застосування кримінально-процесуального законодавства, матеріали великої кількості кримінальних справ, у розгляді яких автор особисто брав участь; аналіз пропозицій судів, соціологічних досліджень, проведених шляхом анкетування та інтерв'ювання.

У залежності від змісту питань, які досліджувалися в межах теми дисертації, методи дослідження використовувалися в їх взаємозв'язку, завдяки чому досягалася належна повнота висвітлення відповідних питань.