Після набуття Україною незалежності у вітчизняній правовій системі відбулися зміни, в тому числі й ті, які безпосередньо чи опосередковано пов'язані з розвитком цивільного процесуального законодавства та реформуванням форм перегляду судових рішень. Вони здійснювались відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, що затверджена постановою Верховної Ради України "Про Концепцію судово-правової реформи в Україні" від 28 квітня 1992 р. Даний нормативний акт передбачав основні принципи судово- правової реформи при формуванні незалежної судової влади, перебудову судової системи, утворення нового законодавства та вдосконалення форм судочинства[184].

Тоді був закладений і фундамент реформи з відтворення судів апеляційної ланки. Зазначена Концепція встановила основні принципові положення щодо судоустрою в Україні, які знайшли своє відображення в Конституції України 1996 р.[185] Основний Закон нашої держави закріпив головні принципи формування судової системи та головні принципи правосуддя. Так, відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя здійснювалося виключно судами. Стаття 125 впроваджує апеляцію, яка не була відома чинному на той час законодавству.

Законами від 21 червня 2001 р. у ЦПК були внесені новели, пов'язані з введенням апеляції та касації (глави 40, 41). Неприйняття цих новел вивело б судову систему та судочинство за межі конституційного поля. Запровадження апеляції та касації викликало зміни окремих статей ЦПК, які мали юридично-технічний характер (статті 151, 16, 17, 231 ЦПК).

Відповідно до положень прийнятих законів і Конституції України існуючі обласні суди стали йменуватися апеляційними. Але ж чи тільки в назві суду справа? Як виявилося, різниця принципова і дуже суттєва.

Суди не тільки змінили назву, а по суті трансформувалися з обласних судів в апеляційні з меншим колом повноважень до судів районної ланки. Обласний суд був, по суті, верхівкою судової піраміди в області. З багатьох питань - вищестоящим судовим органом. Він складався з трьох інстанцій: першої, касаційної і наглядової. Другою інстанцією була касаційна. До неї могли звертатися зі скаргами учасники процесу, яких не задовольняло рішення суду першої інстанції (районного чи міського суду). Касаційні скарги мали бути поданими в той період часу, коли рішення не набрали чинності. І третя інстанція - наглядова, яка переглядала судові рішення районних судів, які набрали законної сили. Ці рішення наглядова інстанція, якою була Президія обласного суду, переглядала за поданням голови обласного суду чи його заступника або прокурора області чи його заступника. Таким чином, обласний суд практично в усіх випадках був вищестоящим по відношенню до районних судів, тією чи іншою мірою здійснюючи управління ним.

Апеляційний же суд - зовсім інша структура. У нього жодних функцій стосовно нижчестоящих судів немає, за винятком однієї - переглянути ті справи та рішення, які вже були прийняті районним судом. Згідно із законом основним завданням апеляційного суду є перегляд судових рішень, винесених судами першої інстанції, в порядку цивільно-процесуального законодавства[186].

На сьогодні інститут апеляції законодавчо закріплений і застосовується в більшості зарубіжних країн (Німеччина, Франція, Австрія, Італія, Японія, Бельгія, Велика Британія й ін.). Після розпаду СРСР цей інститут відновлений у низці колишніх республік, зокрема в прибалтійських державах. Так, у судочинстві Естонської Республіки як основний спосіб оскарження закріплена апеляція. Литовська Республіка також оновила цивільне процесуальне законодавство, ввівши у цивільне судочинство апеляційне оскарження судових рішень. У Російській Федерації інститут апеляції був відновлений у 1995 р. в арбітражному процесі[187], хоча деякі автори безпідставно вважають введення апеляції передчасним[188].

На нашу думку, введення можливості оскарження судового рішення в апеляційному порядку та відновлення діяльності судів апеляційної ланки відбулось не тільки з причини повернення до історичних джерел перегляду судових рішень. Як слушно зазначає В. М. Коваль, запровадження інституту апеляції в сучасній Україні тісно пов'язано з розвитком демократичних процесів та переорієнтацією діяльності держави на захист прав і свобод людини і громадянина, в тому числі через суд[189].

Запровадження апеляційного перегляду судових рішень у 2001 р. стало підґрунтям для його збереження та вдосконалення при розробці проекту нового ЦПК України. ЦПК 2004 р. закріпив можливість оскарження судового рішення, що не набрало законної сили, в апеляційному порядку. При цьому були вдосконалені строки та порядок оскарження, процедура перегляду рішення, підстави для скасування рішення, що оскаржується, порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду справи, та ін.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., закріпила пріоритет прав людини, зафіксувала як принцип те, що права та свободи людини й громадянина захищаються судом[190].

У той же час ст. 55 вказаного нормативного акта гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, в тому числі і судової. Стаття 129 Конституції визнала однією з основ судочинства перегляд рішень в апеляційному порядку[191]. Стаття 12 Закону "Про судоустрій України" передбачає право учасників судового процесу й інших осіб у порядку, передбаченому процесуальним законом, оскаржувати судове рішення в суді апеляційної ін- станції[192]. Оскарження рішення суду є елементом конституційного права на судовий захист, яке реалізується в процесуальній формі апеляційного провадження.

Стаття 125 Конституції передбачає діяльність апеляційних судів відповідно до закону. Суди апеляційної інстанції належать до судів загальної юрисдикції, утворюються та ліквідуються Президентом України відповідно до Закону "Про судоустрій України" за поданням Міністра юстиції, погодженим з Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

Апеляційними загальними судами відповідно до Закону "Про судоустрій України" є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України[193], а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області[194]. У загальних апеляційних судах утворюються судова палата по цивільних справах та судова палата по кримінальних справах.

Закон України "Про судоустрій України" передбачає утворення Апеляційного суду України. Функціонування цього судового органу передбачається також Указом Президента України "Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України"[195]. У теперішній час Апеляційний суд України не утворений та не функціонує. Виходячи з цього та спираючись на нижчевикладені аргументи автором не поділяються висловлені у юридичній літературі пропозиції щодо необхідності утворення Апеляційного суду України[196].

На нашу думку, існування Апеляційного суду України в системі цивільного судочинства недоцільне. Причин тому декілька.

По-перше, цивільне процесуальне законодавство та законодавство про судоустрій не передбачає функцій та завдань вказаного судового органу при здійсненні правосуддя по цивільних справах.

По-друге, існуюча система апеляційних судів забезпечує перегляд рішень в апеляційному порядку. Нормативне закріплення Апеляційного суду України у вітчизняному законодавстві обумовлювало розгляд ним апеляційних скарг на рішення, котрі постановлялись би судами апеляційної інстанції як судами першої інстанції. Але законодавець пішов іншим шляхом. Закріпивши за судами апеляційної ланки лише функцію з перегляду рішень, що не набрали законної сили, ст. 107 ЦПК України передбачає, що всі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонни- ми судами.

З огляду на це військові апеляційні суди також не є судами апеляційної інстанції в системі цивільної юрисдикції, оскільки ст. 107 ЦПК не передбачає можливості розгляду цивільних справ по першій інстанції військовими судами.

Відповідно до Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006, апеляційні суди мають діяти в межах території однієї області або в межах території кількох областей - залежно від потреб у кожному виді судочинства.

Інстанційна організація судів має забезпечити правосуд- ність рішення. Особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції з огляду на правильність установлення фактів і застосування права. Виходячи з необхідності однакового застосування права на всій території України учасник судового процесу після апеляційного перегляду справи має бути наділений правом оскаржити судове рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції (відповідного вищого суду), крім випадків, установлених законом, щодо правильності застосування права.

Систему судових інстанцій потрібно організувати, виходячи з необхідності забезпечення учасникам судочинства рівних прав на оскарження судових рішень. Для цього кожен суд має виконувати функції лише однієї інстанції: місцеві суди - першої інстанції, апеляційні суди - апеляційної інстанції, вищі суди - касаційної інстанції, Верховний Суд України - касаційної інстанції у виняткових випадках[197].

На нашу думку, визначення у цитованій Концепції структури та процесуального статусу судів апеляційної інстанції відносно судів цивільної юрисдикції заслуговує на підтримку з огляду на історичний досвід існування апеляційного перегляду справи як на продовження, по суті, розгляду справи в суді першої інстанції. Проте деякими юристами критикується ідея створення апеляційних адміністративних судів, оскільки це може потягти порушення принципу доступності судів з приводу незручності територіального розташування останніх[198].

На підставі вищевикладеного та враховуючи положення новітнього процесуального законодавства та законодавства про судоустрій, останніх досягнень юридичної науки автором пропонуються такі ознаки сучасного вітчизняного апеляційного провадження.