Цивільне процесуальне законодавство визначає повноваження апеляційного суду, для правильної характеристиці яких необхідно дослідити правову природу та зміст вказаних повноважень.

Результатом діяльності суду апеляційної інстанції та оцінки його ефективності є правильне визначення висновку щодо законності (обґрунтованості) рішення суду першої інстанції, що оскаржується. Суд апеляційної інстанції здійснює судовий контроль по відношенню до місцевого суду. Виходячи з цього він має широке коло повноважень, які дозволяють запобігати порушенню законів й інших актів та нормалізувати діяльність підконтрольних суб'єктів[411]. Повноваження складаються не лише з прав апеляційного суду. С. Ю. Кац справедливо зазначає, що повноваження судів контролюючих інстанцій необхідно трактувати ще як обов' язки з точки зору положення, що займають вищестоящі суди по відношенню до нижчих. Перші зобов'язані на підставі норм судоустрою та процесуальних перевіряти законність та обґрунтованість рішень судів першої інстанції та ухвалювати при цьому законні та обґрунтовані рішення[412]. Інші вчені визначають повноваження апеляційного суду як сукупність прав і обов'язків останнього, пов'язані із застосуванням процесуально-правових наслідків щодо такого рішення суду першої інстанції[413].

Автор даної роботи солідарний з наведеною позицією С. Ю. Каца щодо змісту повноважень органів судової влади.

Дійсно, повноваження являють собою нерозривну єдність певних прав та обов'язків судових органів. Поряд з цим вони визначають юридичне положення судді, його взаємовідносини зі всіма іншими учасниками процесу. А реалізація повноважень має своїм безпосереднім результатом рух справи - виникнення, розвиток і завершення цивільних процесуальних правовідносин[414]. Кожне право є одночасно й обов'язком та навпаки, обов'язок суду є в той же час і його правом. Разом взяті вони складають повноваження[415].

За своєю суттю повноваження можуть бути предметними та функціональними. Предметними повноваженнями є такі повноваження органу судової влади, котрі визначають межі юрисдикції вказаного суб'єкта правовідносин. Для суду апеляційної інстанції в межах специфічної компетенції судових органів, про яку пише Ю. О. Тихомиров[416], предметні повноваження визначаються об'єктами перегляду: рішеннями й ухвалами місцевих судів, що не набрали законної сили.

Функціональні повноваження - це різного роду дії того чи іншого суду в процесі відправлення правосуддя, пов'язані з рішучими діями суду щодо керівництва процесом та ухваленням рішення. Деякими авторами пропонується всі без винятку повноваження суду щодо розгляду скарг на рішення, що не набрали законної сили, класифікувати на предметні, функціональні та предметно-функціональні[417].

На відміну від вказаних авторів, В. К. Пучинський визначав, що зміст, який використовується в законодавстві відносно повноважень суду певної інстанції, не є поняттям, котре об'єднує всі без винятку права й обов'язки вищестоящого суду на різних етапах провадження[418].

На нашу думку, зміст функціональних повноважень апеляційного суду має трактуватись обмежено та охоплює лише ті процесуальні права апеляційної інстанції, від яких безпосередньо залежить доля рішення, що оскаржується в апеляційному порядку. Інакше кажучи, мова йде про те, що може зробити суд в результаті розгляду апеляційної скарги.

Стосовно предмета нашого дослідження, повноваження апеляційного суду розглядатимуться відносно повноважень зазначеного судового органу, котрі застосовуються ним за результатом розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції[419]. Такі повноваження передбачені у ст. 307 ЦПК.

У вказаній нормі цивільне процесуальне законодавство закріплює систему повноважень, які, власне, визначають сутність апеляційного провадження[420]. Виходячи з цього зміст діяльності апеляційного суду спрямовано на забезпечення законності, обґрунтованості рішень суду першої інстанції, на вирішення справи судом апеляційної інстанції у випадку розв'язання справи по суті та на виправлення судових помилок, які вплинули на правосудність судової постанови. Під правосудністю рішення суду слід розуміти сукупність вимог, що пред'являються до постанови як до акта правосуддя.

Відповідно до норм процесуального законодавства за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1.  постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;
2.  скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;
3.  змінити рішення;
4.  постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду;
5.  постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стаття 307 ЦПК передбачає повноваження апеляційного суду не тільки при перегляді ним рішень суду першої інстанції, але й при перегляді ухвал місцевого суду. Слід зазначити, що повноваження суду апеляційної ланки стосовно перегляду рішення більш розширені, ніж повноваження, яким наділений вказаний судовий орган при перегляді судової ухвали. Це зумовлюється тим, що в разі винесення ухвали справа по суті не вирішується, і тому, як правило, скасування останньої відбувається тільки при порушенні місцевим судом при винесенні ухвали норм процесуального права.

Необхідність дослідження повноважень апеляційного суду в межах нашої роботи обумовлюється ефективністю апеляційного провадження та можливою протидією зловживанню суб'єктами апеляційного провадження їх процесуальними правами. Останнє обумовлюється оскарженням рішення суду першої інстанції не лише з точки зору перевірки їх законності та обґрунтованості, а й з метою зупинення набранням рішенням законної сили.

Зазначені у ч. 1 ст. 307 ЦПК повноваження суду апеляційної інстанції щодо перегляду рішення суду першої інстанції можна поділити на такі групи. До першої групи належать повноваження, при реалізації яких апеляційний суд визнає законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення. До другої групи належать такі повноваження, які реалізуються при розгляді справи з частковим чи повним вирішенням справи по суті (зміна рішення суду першої інстанції або винесення нового рішення). Третя група повноважень зводиться до закінчення розгляду справи без її вирішення. Суд у цьому випадку закриває провадження по справі або залишає заяву без розгляду. Врешті-решт четверта група зводиться до повного чи часткового скасування судового рішення та направлення цивільної справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Завдяки реалізації своїх повноважень апеляційний суд забезпечує виправлення судових помилок, які є наслідками незаконності та необґрунтованості рішень суду першої інстанції. Судова статистика свідчить про кількісні та якісні показники діяльності апеляційних судів щодо перегляду судових рішень.

У 2004 р. на розгляді апеляційних судів перебувало 89,3 тис. цивільних справ за апеляційними скаргами, поданнями тільки на рішення (без ухвал, постанов) місцевих судів. Провадження закінчено у 72,1 тис. справ, або 80,7 % [75,8 %] від тих, що перебували в провадженні. Апеляційні скарги, подання задоволено в 27,2 тис. справ, або 37,7 % [50,2 %] від тих, провадження в яких закінчено[421].

Упродовж 2007 р. апеляційними судами скоротився розгляд вказаних справ. Так, розглянуто 55,8 тис. цивільних справ за апеляційними скаргами тільки на рішення (без ухвал) місцевих судів[422].

У першому півріччі 2008 р. на розгляді апеляційних судів перебувало майже 43 тис. цивільних справ за апеляційними скаргами тільки на рішення (без ухвал) місцевих судів, що на 5,8 % менше. Розглянуто 26,9 тис. справ, або 62,5 % [59,8 %] від тих, що перебували в провадженні[423].

Проблеми дослідження першої групи повноважень апеляційного суду є актуальними у зв'язку із визнанням законності й обґрунтованості рішення, що оскаржується. Також це пов'язано із протидією зловживань заінтересованими особами правом апеляційного оскарження з метою зупинити набранням рішенням суду першої інстанції законної сили. Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Так, у липні 2001 р. О. звернувся до суду із позовом до державного підприємства "Шахта "Краснопіллівська" про стягнення суми індексації заробітної плати. Брянківський міський суд Луганської області постановив рішення про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 1 тис. 937 грн і звернув це рішення до виконання. Посилаючись на те, що рішення суду тривалий час не виконується, а споживчі ціни на товари та послуги зросли, позивач просив зобов'язати відповідача виплатити йому ще й суму індексації.

Рішенням Брянківського міського суду Луганської області від 14 серпня 2001 р., залишеним без змін ухвалою судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Луганської області від 12 жовтня 2001 р., у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та ухвалою апеляційного суду, у касаційній скарзі О. порушив питання про скасування зазначених рішень у зв'язку з недодержанням судом норм матеріального права. Перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню, оскільки судами першої та апеляційної інстанції правильно застосовані норми матеріального та процесуального права[424].

Як відомо, ч. 2 ст. 308 ЦПК закріплює неможливість скасування правильного по суті і справедливого рішення суду з одних лише формальних міркувань. При цьому у процесуальному законодавстві не закріплюється зміст "справедливості" рішення. О. Т. Боннер зазначає, що поняття "справедливість" найтіснішим чином пов'язано з поняттям законності й обґрунтованості. У той же час це різні речі, котрі визначають якісні характеристики судового або іншого правозас- тосовного акта. Поняття "справедливість" судового рішення включає моральний, соціальний та юридичні аспекти, котрі нерозривним чином пов'язані між собою. При здійсненні правосуддя суд повинен намагатись досягти не історичної, соціальної, моральної чи ще будь-якої, а правової справедливості. Законне й обґрунтоване рішення, за загальним правилом, є також справедливим у моральному та соціальному відношенні. Так, відмовляючи Т. у позові про відібрання дитини до подружжя Є., суд посилався на погодження позивача на усиновлення дитини, а також на нерівність соціальних можливостей сторін щодо виховання дитини. Остання обставина й мала рішуче значення. У даному випадку рішення суду є явно несправедливим у соціальному відношенні. Крім того, існують і певні сумніви в його законності[425].