Дослідження апеляційного провадження в цивільному судочинстві, враховуючи міжнародно-правові стандарти здійснення правосуддя та генезис апеляційного провадження, неможливе без вивчення сучасних моделей апеляційного провадження та вітчизняного досвіду побудови теоретичної моделі апеляції у цивільному судочинстві.

Найбільш повного уявлення про процесуально-правову природу апеляції як інституту цивільного процесуального права можна досягти шляхом виділення її моделей. Це дає змогу здобути ґрунтовні знання про суть даного правового явища як у цілому, так і про окремі його елементи, прослідкувати і виокремити відмінності, недоліки та переваги кожної з моделей апеляції, а також визначити, яка модель апеляції передбачена та більш доцільна в українському цивільному судочинстві[199].

Великий тлумачний словник сучасної української мови як модель у необхідному нам контексті визначає наукове поняття, пов'язане з методом моделювання. У цьому значенні модель - речова, знакова або уявна (мисленна) система, що відтворює, імітує чи відображає принципи внутрішньої організації або функціонування, певні властивості, ознаки чи характеристики об'єкта дослідження[200].

В інших наукових джерелах модель визначається як конструкція будь-якого явища[201]; як предметна, знакова чи мислен- на (уявна) система, що відтворює, імітує або відображає якісь визначальні характеристики, тобто принципи внутрішньої організації або функціонування, певні властивості чи ознаки об'єкта пізнання[202]. Аналогічним чином "модель" визначається та характеризується у філософській літературі[203].

Таким чином, для повного уявлення про будь-яке явище необхідно дослідити його модель як внутрішню, теоретичну конструкцію. Стосовно предмета нашого дослідження визначення на теоретичному рівні моделі апеляції має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Причин тому декілька. По-перше, теоретична конструкція як модель апеляції дозволить визначити фундаментальні ознаки апеляційного провадження в цивільному судочинстві. По-друге, законодавство не визначає поняття моделі апеляції, що викликає певні труднощі при характеристиці апеляційного провадження в цивільному судочинстві.

На підставі викладеного вважаємо, що під моделлю апеляційного провадження слід розуміти його теоретичну конструкцію, яка визначає межі втручання суду апеляційної інстанції у перегляд рішення суду першої інстанції. Як пише

О.  О. Борисова, первісні теоретичні дослідження, присвячені моделям апеляції, належать перу німецьких та австрійських процесуалістів: К. Канштейну, Фр. Кляйну, Е. Вайсу, Р. Поллаку та ін.[204]

У зв'язку з розглядом питання стосовно моделі апеляції в цивільному процесі варто погодитися з позицією, що вибір моделі оскарження, набору інстанцій, їх взаємозв'язок глибоко укорінені в національній правовій культурі та історії. Тому будь-який вплив у даній сфері має бути надзвичайно обережним[205].

У теорії цивільного процесуального права М. Й. Штефан, наприклад, виділяє два види апеляції: повна і неповна (обмежена). Характерною рисою неповної апеляції є перегляд рішень судів першої інстанції на підставі фактичних даних, які були надані особами, що беруть участь у справі, до цих судів. За загальними правилами неповної апеляції наводити нові посилання на факти або докази в ході судового розгляду в апеляційному суді не допускається. Разом з тим за певних умов нові докази чи обставини можуть бути допущеними[206].

При неповній апеляції, коли суд апеляційної інстанції розглядає справу на підставі тільки тих фактичних даних, які були предметом дослідження суду першої інстанції або на які вказували сторони в апеляційній скарзі чи в поясненнях на неї, крім права на залишення рішення суду першої інстанції без змін або його скасування і постановлення нового рішення, апеляційний суд вправі скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд для винесення рішення судом першої інстанції. Існування такого повноваження пояснюється тим, що в умовах неповної апеляції справа по суті фактично не розглядається. Апеляційний суд у цьому випадку лише перевіряє, чи були судом першої інстанції здійснені всі передбачені процесуальним законом дії для по- становлення законного й обґрунтованого рішення. За загальними правилами неповної апеляції під час розгляду справи в апеляційному суді не допускається посилання на нові факти, обставини, докази, які не були предметом розгляду суду першої інстанції та не були вказані в апеляційній скарзі і поясненнях на неї. Якщо у сторін виникає необхідність у посиланні на нові факти і докази, котрі необхідні для нового дослідження справи, суд апеляційної інстанції вправі в такому разі скасувати рішення суду першої інстанції, а справу передати на новий розгляд. Наявність такого повноваження унеможливлює перетворення апеляційних судів у суди першої інстанції, дисциплінує сторони й інших учасників судового розгляду, змушуючи їх надавати всі докази, які мають значення для справи, до суду першої інстанції, і служить гарантією послідовного розгляду справи у двох судових інстанціях.

При повній апеляції особам, що беруть участь у справі, дозволяється пред'являти в апеляційних судах поряд із фактами і доказами, які вже були предметом розгляду суду першої інстанції, нові факти і докази. Апеляційні суди, що діють за принципом повної апеляції, не вправі повертати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а мають самі винести рішення[207]. Наступною характерною рисою повної апеляції Т. Степанова та О. Ломакіна вважають відносну повільність провадження, оскільки можливість дослідження необмеженого обсягу нових доказів вимагає певних витрат часу. Цей вид апеляції значною мірою змушує сторони брати участь в апеляційному провадженні, оскільки в протилежному випадку вини ризикують програти справу[208].

О.  Ю. Кожемякін свого часу відмічав необхідність введення окремих елементів апеляції в повноваження судів наглядової інстанції, що давало б можливість останнім не направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції[209]. Таким чином, намагання трансформувати ідеї повної апеляції історично відбувалось при висловлюванні пропозицій щодо вдосконалення інших форм перегляду (в нашому випадку - наглядового).

Система повної апеляції відкриває можливості для зловживань з боку осіб, які беруть участь у справі. Це може полягати в умисному відкладенні надання нових доказів з метою їх подання тільки до суду апеляційної інстанції та, вимагаючи відкладення розгляду справи, перешкоджати руху процесу. При повній апеляції по суті не відбувається тільки перевірки правильності рішень суду першої інстанції на підставі письмових актів судочинства, а справа вирішуються заново.

У правовій літературі вважається, що у випадку закріплення повної апеляції підстави апеляції мають бути сформульовані таким чином, щоб забезпечити максимальну можливість у втручання апеляційного суду в дослідження фактичних обставин справи та всебічність перевірки незалежно від волі та бажання апеляторів. Інша справа, коли в основу апеляції покладені підстави змагального процесу (неповна апеляція), де приватні інтереси та права апеляторів зумовлюють предмет та межі можливої перевірки, початок апеляційного провадження та можливі варіанти закінчення апеляційного перегляду судового акта, коли процес підкорений активності та волі сторін, а не публічній ролі суду[210].

На підставі викладеного слід погодитися з думкою М. Й. Штефана про доцільність запровадження у вітчизняному законодавстві системи неповної апеляції[211]. Хоча в правовій літературі часом зустрічаються думки, автори котрих однозначно не висловлюються про доцільність запровадження конкретного виду апеляції, а відмічають позитивні та негативні риси повної чи неповної апеляції[212].

За правилами законодавства окремих країн (ст. 345 ЦПК Казахстану, ст. 372 ЦПК Азербайджану), про що зазначав П. І. Шевчук, суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційної скарги (протесту) і перевірити законність оскаржуваного рішення в повному обсязі та додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права в інтересах правосуддя[213].

І.  І. Ємельянова, розглядаючи переваги і недоліки запровадження повної (існує у Франції та Бельгії) та неповної апеляції (притаманна процесуальному праву Німеччині), схиляється до висновку, що неповна апеляція дисциплінує скаржників і позбавляє їх можливості навмисно не подавати якісь докази в суд першої інстанції з тим, щоб перенести розгляд справи по суті в апеляційний суд.

При неповній апеляції подання нових доказів можливе тільки в апеляційній скарзі або заперечення на неї. Нові факти чи докази, які мають значення для справи, мають прийматися апеляційним судом лише в тих випадках, коли суд першої інстанції необгрунтовано відмовив у їх прийнятті, або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними при- чинами[214].

Правила неповної апеляції за процесуальним законодавством Австрії та Німеччини приділяють апеляційному судові більш скромну роль. Процес доведення сконцентрований у суді першої інстанції, а апеляційний суд має переглянути рішення на підставі фактичного матеріалу, наданого сторонами в першій інстанції, та виправити помилки і недогляди нижчого суду. У даному апеляційному провадженні, як правило, використовуються письмові засади. Навіть явка сторін у засідання необов'язкова, оскільки справа може бути розглянута на підставі письмових актів і, перш за все, протоколу судового засідання суду першої інстанції, апеляційної скарги та пояснень на неї[215].

Д. Луспеник та В. Яцина, характеризуючи межі апеляційного перегляду цивільних справ, відмічають, що загальним правилом ЦПК 1963 р. і ЦПК України 2004 р. є те, що всі докази, якими володіють учасники процесу, мають бути в обов'язковому порядку надані саме до суду першої інстанції. Не змінилося правило про те, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції лише в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. У ЦПК 2004 р. конкретніше врегульовано питання щодо порядку дослідження доказів, які вже є у справі. Зміст апеляційного провадження у ЦПК 1963 р. дозволяє стверджувати, що в ньому була запроваджена модель так званої неповної апеляції, оскільки ніяких інших виключень не було[216].

Під час вирішення питання допуску до розгляду апеляційним судом нових доказів при неповній апеляції постає питання: на кого ж покладатиметься обов'язок доводити, що сторона навмисно або навпаки ненавмисно не подала їх до суду першої інстанції. Для вирішення цього питання можуть існувати два підходи. Перший - це покласти доведення ненавмисного неподання на особу, яка подала апеляційну скаргу, а другий - це доведення факту навмисного неподання протилежною стороною, оскільки саме вона зацікавлена в тому, щоб апеляційною інстанцією додаткові докази не були прийняті до уваги[217].