При цьому мають враховуватися вимоги ч. 3 ст. 27 ЦПК про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої права й виконувати процесуальні обов'язки[233].

Прийняття до розгляду та оцінювання нових доказів при апеляційному перегляді справи приводить до висновку про наявність у вітчизняному цивільному судочинстві повної апеляції. Проте при існуванні правила відносно можливості надавати докази до суду апеляційної інстанції виникає проблема обмеження повноважень суду апеляційної інстанції. Ситуація, при якій чітко не закріплені у законодавстві випадки можливості прийняття нових доказів апеляційним судом, може бути виправданою тоді, коли суд апеляційної інстанції позбавлений права направляти справу на новий розгляд, а зобов'язаний сам усунути судову помилку, розглянувши справу по суті.

У зв'язку з цим слід зазначити, що суд першої інстанції при розгляді справи оцінює докази, враховуючи правила належності доказів та допустимості засобів доказування. Ці інститути визначаються на більш ранніх етапах доказування, ніж апеляційне провадження, та під час розгляду справи місцевим судом. Виходячи з цього ми не погоджуємося з точкою зору С. М. Михайлова, який піддає критиці вказану позицію[234].

Можливість розгляду справи за правилами повної апеляції суперечить, на нашу думку, предметній характеристиці та функціональним повноваженням суду апеляційної інстанції. В апеляційному провадженні здійснюється судовий контроль у формі перегляду рішення суду першої інстанції. В. І. Сліп- ченко висловив ідею про те, що під час апеляційного перегляду не здійснюється розв'язання спору по суті, що є прерогативою місцевого суду. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції щодо вирішення конкретної цивільної справи[235]. О. Трач справедливо зазначає, у вітчизняному законодавстві фактично суди декількох судових інстанцій можуть виконувати те саме завдання, що призводить до зниження ролі суду першої інстанції. Вони дублюють одне одного. Немає сенсу в існуванні різних судових органів для виконання одного завдання. Знаючи про право на повторний розгляд справи, особи, які беруть участь у справі, можуть не дуже турбуватись про надання доказів до суду першої інстанції. У зв'язку з цим постає проблема оптимізації такої інстанційної судової системи з метою уникнення безкінечного розгляду справи. Не можна зводити сутність апеляції лише до повторного розгляду справи й тому, що суд апеляційної інстанції отримує для розгляду судову справу, розглянуту та вирішену судом першої інстанції та постановлене по спору рішення, а не "чистий" спір. Сутність апеляції полягає не в тому, щоб "переграти" розгляд справи заново, а в тому, щоб перевірити судовий акт, винесений судом першої інстанції за результатами розгляду справи, на якісно іншому рівні. Перевірка законності й обґрунтованості рішень, ухвал суду першої інстанції лежить в основі апеляційної діяльності та становить її зміст[236].

В обґрунтування нашої позиції уявляється доцільним погодитися з існуючою в процесуальній літературі думкою, що специфіка реалізації контрольної функції суду в цивільному судочинстві має передбачатись на кожному рівні судової системи, інакше спостерігатиметься повторне здійснення цієї функції з боку суду більш вищої інстанції[237].

До протилежної позиції схиляється І. Б. Факас, яка під апеляцією розуміє новий судовий розгляд справи. Свою точку зору вона аргументує тим, що предметом апеляційного розгляду є питання факту та пов'язані з ним порушення закону. У зв' язку з цим апеляційний суд має повноваження дослідити нові докази, оцінити їх разом із доказами, дослідженими в першій інстанції, встановити нові обставини у справі, а потім ухвалити нове рішення щодо спору.

Основне завдання апеляції - надати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судовому рішенню, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що, по-перше, сам факт подвійного розгляду дає змогу усунути помилки, котрі могли виникнути за першого розгляду. По-друге, оскільки рішення по суті ухвалюють дві різні інстанції, зменшується ризик судової помилки загалом. По- третє, забезпечується дотримання законності, адже вища інстанція наділена більшою судовою владою[238].

З урахуванням правила ч. 3 ст. 303 ЦПК заслуговує підтримки позиція С. М. Михайлова про те, що оцінка доказів при перегляді судового рішення, що не набрало законної сили, має подвійний характер. З одного боку, її метою буде перевірка правильності оцінки з боку суду першої інстанції. Апеляційній інстанції необхідно самій оцінити докази, дійти певних висновків про правильність чи неправильність оцінки, що здійснилась місцевим судом. З іншого боку, за наявності висновку про необґрунтованість судового рішення суд другої інстанції може дати власну оцінку доказам, що містяться у справі та додатково наданим. Як видно, в першому випадку оцінка доказів має перевірочний характер, а в іншому вона є засобом виправлення недоліків в оціночній діяльності суду першої інстанції безпосередньо вищестоящим судом[239].

Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Таке положення свідчить про існування в цивільному судочинстві апеляції, за правилами якої суд апеляційної інстанції перевіряє рішення суду першої інстанції як в оскаржуваній, так і не в оскаржуваній частині, здійснюючи, таким чином, перевірку судового рішення шляхом повторного розгляду справи в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції. Так, з позовом до Колективного підприємства "Укрчерметенерго", П. та К. про визнання недійсним протоколу зібрання трудового колективу й усунення перешкод у реалізації службових обов'язків до суду звернувся Л. Суд першої інстанції ухвалив рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнив. В апеляційній скарзі КП "Укрчерметенерго" просить рішення суду скасувати та винести нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення сторін, суд апеляційної інстанції скасував судове рішення та направив справу на новий розгляд з приводу наявності підстав для скасування, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 311 ЦПК. Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що судом першої інстанції рішення ухвалено за відсутності співвідповідача П., котрий не був повідомлений про час та місце розгляду справи. Матеріали справи не містили відомостей про вручення вказаній особі жодного разу судових повісток з повідомленням про час та місце розгляду справи. За таких обставин судова колегія ухвалила рішення місцевого суду Комінтернівського району м. Харкова скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Апеляційний суд Харківської області вийшов, таким чином, за межі апеляційної скарги, оскільки КП "Укрчерме- тенерго" не посилалось в апеляційній скарзі на порушення норм права, які стали підставою для скасування судового рішення. Таким чином, порушення судом першої інстанції норм процесуального права були виявлені апеляційним судом та стали підставою для скасування рішення та направлення справи на новий розгляд до місцевого суду[240].

Прибічником подібного виду апеляційного перегляду справи є Л. О. Терехова, котра вказує на те, що в суді апеляційної (другої) інстанції справа має переглядатись у повному обсязі - саме таким чином і відбувається перевірка законності й обґрунтованості судового рішення. Залежності від доводів скарги бути не повинно[241]. Аналогічної думки П. П. Пилипчук, який виступає за надання можливості апеляційному судові у кримінальному процесі перевірити справу в повному обсязі з точки зору як правових підстав, так і фактичних обставин. Перевірка справи в повному обсязі є надійним засобом захисту прав та інтересів тих осіб, котрі з якихось причин не оскаржили судовий вирок чи оскаржили його не в тій частині, яка суперечить вимогам закону. За таких умов збереження в апеляційному провадженні ревізійних засад сприятиме більш повній захищеності підсудного й потерпілого[242]. Власну точку зору на цю проблему висловлюють Д. Луспеник та В. Яцина, обґрунтовуючи можливість суду вийти за межі апеляційної скарги в інтересах законності (і обґрунтованості, оскільки необґрунтоване рішення завжди є незаконним)[243]. За можливість виходу за межі апеляційної скарги в обмежених випадках виступає О. М. Перунова[244].

Протилежну позицію займають М. Міхеєнко та В. Шиш- кін: "Вирок суду першої інстанції перевіряється судом апеляційної інстанції лише в тій частині, в якій він був оскаржений в апеляційному порядку, і лише щодо тих підсудних, відносно яких було подано апеляцію. Отже, так званий ревізійний порядок судових рішень виключається"[245]. Аналогічну позицію займають фахівці з цивільного процесу А. В. Чернушенко та Є. А. Чернушенко[246].

Цивільне процесуальне законодавство в зазначеній нормі передбачає можливість апеляційному суду вийти за межі оскарження рішення, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Проте законодавство не визначає конкретних випадків застосування даної норми, як не містить і обов'язкових та факультативних підстав для скасування рішення. Тому вважаємо, що з причини відсутності конкретного правового механізму реалізації цієї частини ст. 303 ЦПК її застосування уявляється проблематичним. Водночас закріплене у ч. 3 ст. 303 ЦПК правило суперечить передбаченим у ч. 1 ст. 303 ЦПК вимогам про необхідність перевірки судового рішення в межах доводів апеляційної скарги. Однак незважаючи на це судова практика містить, на жаль, інші випадки. Так, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову в повному обсязі, на порушення вимог ст. 303 ЦПК, вийшов за межі доводів апеляційної скарги. При цьому він безпідставно послався на ч. 3 цієї статті, оскільки не встановив і не зазначив у своєму рішенні обов'язкових підстав для скасування рішення суду першої інстанції, які б давали право не обмежуватися доводами апеляційної скарги. За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи до цього суду на новий розгляд із підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК[247].