Міжнародно-правові стандарти правосуддя та прав людини передбачають можливість оскарження судового рішення та реалізацію такої можливості за правилами національного законодавства. Тому як коло суб'єктів права апеляційного оскарження судового рішення, так і порядок його реалізації потребує дослідження та вдосконалення з урахуванням імплементації норм національного процесуального права до вимог європейських стандартів здійснення правосуддя.

Стаття 12 Закону "Про судоустрій України" передбачає право учасників судового процесу й інших осіб у випадках і порядку, передбаченому процесуальним законом, оскарження судового рішення в апеляційному суді[255].

Оскарження рішення суду є елементом конституційного права на судовий захист, яке реалізується у процесуальній формі апеляційного провадження. Проте така конструкція права на судовий захист у минулому не розглядалась у процесуальній літературі[256].

Упродовж розвитку цивільного процесуального права України законодавство по-різному визначало суб'єктів апеляційного оскарження та порядок реалізації останнього. Стаття 292 ЦПК, з одного боку, закріпила демократичний підхід, що сторони й інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права й обов' язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. З іншого, зміст вказаної норми містить, на жаль, деякі положення, котрі викликають труднощі у практичному застосуванні. Крім того, її реалізація часом ускладнена відсутністю правового механізму процедури ознайомлення певних суб'єктів апеляційного оскарження із матеріалами справи. Мова йде в даному випадку про осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права й обов'язки.

Однак вказане не є єдиною проблемою суб'єктного складу апеляційного оскарження. Певні труднощі викликає й оскарження судового рішення особами, які захищають у процесі чужий інтерес, а також структурними підрозділами юридичних осіб.

Частина 1 ст. 292 ЦПК визначає коло суб'єктів оскарження судового рішення чи ухвали. Право апеляційного оскарження надано сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права й обов'язки. До осіб, що брали участь у розгляді справи судом першої інстанції, належать визначені ст. 26 ЦПК суб'єкти, які були належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду.

Для реалізації права апеляційного оскарження необхідна наявність таких умов: а) належність особи до кола суб'єктів, які мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції; б) належний об'єкт оскарження; в) відсутність пропуску строку на апеляційне оскарження чи відмови у його поновленні. Г. О. Світлична справедливо відмічає, що їх недотримання тягне диференційовані правові наслідки. За загальним правилом, це залишення заяви без руху. В деяких випадках це може бути підставою для повернення скарги[257].

До суб'єктів, що мають право апеляційного оскарження, належать, перш за все, сторони (позивач та відповідач). Поряд з цим право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку вправі заявники та заінтересовані особи у справах окремого провадження[258]. Важливою особливістю правового статусу зазначених суб'єктів є те, що процесуальне становище сторін, заявників та заінтересованих осіб вони набули під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відносно матеріально заінтересованих осіб (сторін), то тут, як і в суді першої інстанції, основними учасниками є дві протилежні сторони, які відстоюють свої інтереси.

Відповідно до ст. 28 ЦПК здатність мати цивільні процесуальні права й обов'язки сторони, третьої особи, заявника та заінтересованої особи мають усі фізичні та юридичні особи. З огляду на це являє інтерес у зв'язку з неоднозначністю практичного застосування дослідження права апеляційного оскарження з боку структурних підрозділів підприємств, установ та організацій, що не мають статусу юридичної особи, як того вимагає ст. 28 ЦПК. Судова практика містить випадки, коли учасниками цивільних процесуальних правовідносин, що склалися в результаті подачі апеляційної скарги, можуть бути й відокремлені структурні підрозділи юридичних осіб, повноваження яких закріплено відповідно до законодавства. Так, Ухвалою судової палати з цивільних справ Верховного Суду України від 23 травня 2002 р. визнано, що відповідно до Положення про філії банку та їх персонал (затверджене Радою банку 17 липня 1991 р.), а також Статуту акціонерно-комерційного банку соціального розвитку "Укр - соцбанк", мережа АКБ складається з центрального банку в м. Києві, дирекцій у містах Києві, Сімферополі та в обласних центрах і відділень банку. Банк зі своїми установами є юридичною особою. Установи банку не є юридичними особами і здійснюють свою діяльність від імені банку в порядку, визначеному Положенням. Як вбачається з п. 31 Положення, філії банку без спеціального доручення в межах наданих їм повноважень можуть бути позивачем і відповідачем в органах судової влади й виступати в цих установах від імені банку й укладати угоди[259].

Таким чином, реалізація права апеляційного оскарження з боку структурних підрозділів юридичних осіб можлива за умови делегування їм або їх представникам процесуальних прав, у тому числі і права апеляційного оскарження з боку тієї юридичної особи, до складу якої входить той чи інший підрозділ. Таке делегування відбувається шляхом закріплення відповідних процесуальних прав у довіреності або у відповідному статутному документі, котрий закріплює правове становище структурного підрозділу й організаційно-правове відношення до юридичної особи. Особливістю реалізації права апеляційного оскарження структурними підрозділами юридичних осіб є те, що таке право вони реалізують від імені та в інтересах юридичної особи, до складу якої вони входять.

Іншими суб'єктами апеляційного оскарження є треті особи як ті, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, так і треті особи, що не заявляють самостійних вимог (статті 26, 27 ЦПК). При дослідженні їх права апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції не виникає проблем у спеціальному дослідженні, враховуючи таке. Оскільки третя особа із самостійними вимогами має у справі самостійний інтерес, пред'являє самостійні вимоги на предмет спору, то вона може користуватися правом оскаржити в апеляційному порядку судове рішення, яким не задоволено в тій чи іншій частині її вимоги. Навіть якщо рішення не було оскаржене сторонами, третя особа із самостійними вимогами вправі подати апеляційну скаргу, якщо вважає, що цим рішенням порушені її права.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, також мають право на апеляційне оскарження, оскільки, по-перше, вони мають заінтересованість у справі, та по-друге, винесене судом першої інстанції по справі рішення безпосередньо впливає на їх права й обов'язки та в подальшому може мати преюдиціальне значення для винесення іншого рішення[260].

До суб'єктів апеляційного оскарження належать правонаступники зазначених осіб (ст. 37 ЦПК). У відповідності із загальними правилами здійснення правонаступництва для допуску до участі у справі правонаступника необхідно надання доказів правонаступництва, тобто певних документів, які підтверджують законність правонаступництва. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього такою самою мірою, якою вони були б обов'язковими для особи, що він замінив[261]. Якщо правонаступником стала особа, яка не має процесуальної правоздатності, - їй необхідно призначити законного представника. Порядок здійснення правонаступництва в суді апеляційній інстанції підкоряється правилам здійснення правонаступництва в місцевому суді. Але особливістю вступу у процес правонаступника на стадії апеляційного провадження є те, що питання про процесуальне правонаступництво вирішує суд апеляційної інстанції[262].

Подати апеляційну скаргу на судове рішення (ухвалу) має право й судовий представник. Це право може бути здійснено представником тільки в тому випадку, якщо його реалізація не заборонена представлюваною особою в документі, що посвідчує повноваження представника[263]. Зазначена вимога не стосується законних представників, які можуть здійснювати без спеціальної довіреності чи іншого документа, що підтверджує повноваження договірного представника, всі процесуальні дії, в тому числі й оскаржувати в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції. Однак адвоката як процесуального представника закон не наділяє правом на оскарження судового рішення тільки на підставі ордеру, як свідчить практика Верховного Суду України[264].

Проблемним питанням суб'єктного складу апеляційного провадження є надання права апеляційного оскарження особам, які не брали участь у розгляді справи судом першої інстанції з причини неоднозначності розуміння окремих аспектів реалізації такого права. Однією з особливостей є те, що законодавець надав можливість оскарження рішення в апеляційному порядку особам, які не набули статусу осіб, що беруть участь у справі й не були повідомлені про час та місце судового розгляду за умови, якщо рішенням суду вирішено питання про їх права й обов' язки. Це відрізняє вказаних осіб, як слушно пише С. Я. Фурса, від тих суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які набули статусу осіб, що беруть участь у справі при її розгляді судом першої інстанції, але фактично не брали участі в розгляді справи через те, що належним чином вони не були повідомлені про час і місце судового розгляду[265]. Аналогічне правило міститься у ст. 185 КАС України.

На відміну від ЦПК та КАС, ГПК України не надає право апеляційного оскарження особам, які не брали участі в розгляді справи судом першої інстанції, але суд вирішив у рішенні питання про їх права й обов'язки[266]. Однак для зазначеної групи суб'єктів передбачено право оскаржити рішення суду в касаційному порядку. Положення господарського процесуального законодавства щодо ненадання права апеляційного оскарження особам, що не брали участі у справі, але суд у рішенні припустився порушень прав і законних інтересів цих осіб, було предметом справедливої критики в юридичній лі- тературі[267].

Проте в таких випадках судова практика при розгляді господарських справ часом формується іншим чином. Як приклад Д. Кулашев наводить справу № 22/401-05-10793 Господарського суду Одеської області та справу № 32/372пд Господарського суду Донецької області. В обох справах господарські суди апеляційної інстанції своїми ухвалами від 6 лютого 2006 р. та від 23 березня 2006 р. відмовили особі, які не була стороною у справі, по відношенню до прав та обов'язків котрої господарським судом першої інстанції було винесене рішення, в прийнятті апеляційної скарги на це рішення з посиланням на ст. 91 ГПК.

Обидві ухвали були залишені без змін постановами Вищого господарського суду України.