Однак постановою Верховного Суду України від 26 вересня 2006 р. одне із зазначених постанов Вищого господарського суду України разом з відповідною ухвалою господарського суду апеляційної інстанції було скасовано, а справу направлено на розгляд в апеляційний господарський суд для прийняття апеляційної скарги.

Таким чином, судова практика Верховного Суду України демонструє, що особи, котрі не брали участь у справі, але судовим рішенням вирішено питання про їх права й обов'язки, все ж таки мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Для цього в апеляційній скарзі особі необхідно посилатись, перш за все, на норму ст. 129 Конституції України та на постанову Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", у ч. 1 п. 2 котрого визначено, що, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, - суди при розгляді конкретних справ повинні оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції та у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Незайвим при цьому буде й посилання на ст. 12 Закону "Про судоустрій України"[268]. Вказані особи мають право на оскарження рішення також і в силу ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначена норма передбачає право кожного, чиї права та свободи, визнані Конвенцією, порушені, на ефективне відновлення у державному органі[269].

У правовій літературі інколи з'являються сумніви відносно надання у цивільному процесуальному законодавстві права апеляційного оскарження судового рішення особам, що не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права й обов'язки. Ю. Радзієвський пише, що надання особам, які не брали участі в розгляді справи, права на апеляційне оскарження рішень судів, що стосуються їх прав та інтересів, обумовлено в першу чергу змістом ст. 55 Конституції України. Відповідно до неї кожному гарантується право на оскарження в суді рішень державних органів. При цьому необхідно зазначити, що ні ст. 292, ні інші норми ЦПК прямо не передбачають право осіб, які не є учасниками процесу, на апеляційне оскарження актів правосуддя, що стосуються прав та обов'язків таких осіб. Зазначений автор вважає, що відсутність у ЦПК норми, яка встановлює право осіб, що не брали участі у розгляді справи, на оскарження ухвал, котрі стосуються їх прав та обов' язків, є помилкою законодавця, а не усвідомленим рішенням[270].

На відміну від Ю. Радзієвського, К. Пясецька справедливо вважає, що законодавець закріпив у ЦПК України норму, що встановлює право осіб, які не беруть участі в розгляді справи, на оскарження ухвал, які стосуються їх прав та обов'язків, в апеляційному та касаційному порядках[271].

Раніше діюче цивільне процесуальне законодавство не надавало права апеляційного оскарження особам, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права й обов'язки. Стаття 290 ЦПК 1963 р. у редакції Закону України № 2540-ІІІ від 21.06.2001 р. право апеляційного оскарження судового рішення надавала сторонам, а також іншим особам і прокурору, які брали участі в розгляді справи в суді першої інстанції. З огляду на це в радянській процесуальній літературі пропонувалось надати право оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, особам, котрі не були суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин у суді першої інстанції, але відносно прав та обов'язків яких було ухвалено рішення суду[272].

На відміну від ЦПК 1963 р., у чинному цивільному процесуальному законодавстві право оскарження надається, по суті, невизначеному колу осіб. Це призводить до певних проблем тлумачення даної норми. Труднощі виникають насамперед при визначенні тих критеріїв, якими слід керуватись при прийнятті апеляційних скарг від осіб, які не брали участі в розгляді справи. Судам апеляційної інстанції часом важко визначити можливість давати оцінку судовому рішенню з позиції того, чи стосується воно прав та обов' язків таких осіб.

На нашу думку, оскільки ст. 292 ЦПК не обмежує кола суб'єктів апеляційного оскарження, то до суду зі скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені рішенням суду, що оскаржується. В даному випадку не виключена можливість зловживання процесуальними правами з метою затримання набрання рішенням законної сили з боку будь-якої особи, на думку якої судовим рішенням зачеплені її права чи інтереси.

Зазначене не дає підстав погодитись із пропозицією С. Л. Дегтярьова про необхідність встановлення наявності юридичної заінтересованості під час звернення до суду[273], оскільки за змістом як позовної заяви та доданих до неї матеріалів, так і апеляційної скарги важко визначитись із наявністю в особи права на судовий захист, одним з елементом якого є право на оскарження судового рішення. Крім того, підхід зазначеного автора в силу ст. 124 Конституції України суперечить праву на звернення до суду кожної особи, яка вважатиме порушеним своє право чи охоронюваний законом інтерес.

Тому суд відповідно до норм ЦПК не вирішує питання по суті в момент прийняття апеляційної скарги про те, порушені чи ні права особи, яка звертається зі скаргою на судове рішення. У противному разі суду апеляційної інстанції необхідно було б із численними обґрунтуваннями відмовляти у прийнятті апеляційних скарг з тієї підстави, що судовим рішенням права апелянта жодним чином не зачеплені. Цим можна обґрунтувати існуюче положення цивільного процесуального законодавства стосовно відсутності підстав для відмови у прийнятті апеляційної скарги.

У зв'язку з цим вбачається нелогічним положення п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" відносно того, що питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду у випадку оскарження судового рішення особою, яка не брала участі в розгляді справи, має вирішуватися суддею-доповідачем на етапі прийняття до розгляду апеляційної скарги. Крім того, не відповідає цивільному процесуальному законодавству рекомендація Верховного Суду України про необхідність відмовляти у прийнятті апеляційних скарг у випадку оскарження рішення особами, які не мають права апеляційного оскарження[274]. Такий висновок автора ґрунтується на тому, що ні ст. 292 ЦПК, ні ч. 3 ст. 297 ЦПК, на які посилається Пленум Верховного Суду України в зазначеній постанові, ні інші норми цивільного процесуального законодавства не передбачають для суду апеляційної інстанції можливості винесення ухвали про відмову у прийнятті апеляційної скарги.

Вважаємо, що надання права апеляційного оскарження особам, які не брали участь у справі, але по відношенню до прав та обов'язків яких суд ухвалив рішення, відповідає вимозі законності судового рішення. Це зумовлюється й тим, що можливість оскарження рішення для вказаних суб'єктів сприятиме захисту прав та законних інтересів зазначених осіб. Прикладом може служити така справа. 17 травня 2006 р. Т. А. Степанко звернулася із позовом до виконавчого комітету Дзержинського району м. Харкова з позовом про визнання права власності на житловий будинок та надвірні будівлі в порядку забудови, зобов'язати КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП) зареєструвати право власності на зазначений будинок за нею, а також зобов'язати КП анулювати правову реєстрацію старого житлового будинку та надвірних будівель, вказаних в договорі дарування від 12.05.04 р., розташованих за адресою: м. Харків, вул. Коло- менська, буд. 68. В обґрунтування позову позивачка посилалася на те, що їй на підставі договору дарування від 12 травня 2004 р. належить житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за вказаною адресою. На підставі рішення № 112/5 від 22.06.04 р. виконавчого комітету Дзержинської районной ради м. Харкова Т. А. Степанко був наданий дозвіл на будівництво нового двоповерхового житлового будинку та гаражу, а 13.09.05 р. рішенням виконкому № 133/14 був наданий дозвіл для будівництва господарської будівлі та лазні. У зв'язку з вищевикладеним позивачка просила визнати за нею право власності на новостворене майно.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 травня 2006 р. вимоги позивачки задоволено в повному обсязі. За Т. А. Степанко визнано право власності на двоповерховий житловий будинок літ. "Ж-2" з підвалом, мансардою літ. "Жи", "Жм", "ж", "ж1", "ж2" і вбиральнею літ. "М", а також гаражем з прибудованими господарськими приміщеннями - сараєм літ. "Г" і "Л", лазнею літ. "К" і огородженнями по периметру ділянки № 3-5, яка розташована по вул. Коломенській, 68, у м. Харкові. Цим рішенням суд зобов'язав КП анулювати правову реєстрацію старого житлового будинку та надвірних будівель, вказаних у договорі дарування від 12.05.04 р., розташованих за адресою: м. Харків, вул. Коломенська, буд. 68.

На судове рішення подав апеляційну скаргу В. І. Тарасенко як особа, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про його права й обов'язки. В. І. Тарасенко просив рішення районного суду скасувати та направити справу на новий розгляд для залучення його до участі у справі як третя особа. Він посилався на порушення в рішенні його прав, оскільки в порушення норм державних будівельних норм господарська будівля (лазня) літ. "К" знаходиться на відстані 1 м від стіни його житлового будинку. В. І. Тарасенко також вважає, що, зобов'язавши КП зареєструвати право власності на ім' я позивачки, суд першої інстанції порушив норми ЦПК України, оскільки не залучив КП до участі у справі.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, що з'явилися, відповідно до ст. 303 ЦПК перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважала за необхідне її задовольнити.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК рішення суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд вирішив питання про права й обов'язки осіб, які не брали участь у справі. Розглянувши справу за позовом Т. А. Степанко до виконавчого комітету Дзержинського району м. Харкова і не притягнувши В. І. Тарасенка до участі у справі, районний суд порушив його права, оскільки зазначене рішення впливає на його права користування житловим будинком, розташованим за адресою: м. Харків, вул. Коломенська, буд. 66. Відповідно до положень ст. 36 ЦПК Т. А. Степанко зобов'язана була повідомити суд про те, що при будівництві лазні не була отримана згода сусіда В. І. Тарасенка, щоб суд міг його повідомити про бажання взяти участь у справі.

Виходячи з наведеного районний суд у рішенні від 30 травня 2006 р. вирішив питання про права В. І. Тарасенка, який не брав участі у справі, що відповідно до вказаної норми процесуального закону є безумовною підставою для його скасування повністю з направленням справи на новий розгляд.

Окрім того, суд зобов'язав КП здійснити не лише технічні, а й певні правові дії, не притягнувши його до участі у справі, чим вирішив питання про його обов'язки[275].