Оскарження частини рішення відбувається й у випадку оскарження резолютивної частини рішення не в цілому, а лише стосовно певних позовних вимог, про які робиться висновок у заключній частині судового рішення. Апеляційна скарга може бути подана не тільки на рішення суду по суті позовних вимог, але може торкатись висновків суду про допуск негайного виконання рішення, порядку та строків його виконання, про розподіл судових витрат. Так, рішенням районного суду від 20.11.2005 р. частково задоволено позов Н. П. та М. П. до автогаражного кооперативу з експлуатації та зберігання транспортних засобів (далі - Автогаражний кооператив) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Постановлено стягнути на користь позивачів на відшкодування моральної шкоди 5000 грн, витрати на правову допомогу - 3100 грн, витрати зі сплати державного мита - 363 грн. 23.02.2006 р. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва частково задовольнила апеляційну скаргу Автогаражного кооперативу на рішення районного суду про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення судових витрат. Зменшено розмір компенсації зі сплати державного мита з 363 грн до 290,67 грн. У решті рішення залишено без змін[331].

У випадку часткового оскарження рішення його неоскар- жена частина не набирає законної сили. Властивості, характерні для судового рішення, що набрало законної сили, виникають у всього рішення в цілому з моменту проголошення рішення чи ухвали судом апеляційної інстанції.

У листопаді 2002 р. З. звернувся до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства "Перший Київський авторемонтний завод" (далі - ВАТ), товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Газ-Дніпро" (далі - ТОВ), О., М., третіх осіб - Ш., А., Г., Б., С. про визнання незаконними рішень загальних зборів акціонерів ВАТ та розірвання договорів оренди, мотивуючи позовні вимоги тим, що загальні збори акціонерів ВАТ проведені з порушенням вимог закону. Крім того, позивач просив розірвати договори оренди приміщень, укладені між ВАТ і ТОВ, посилаючись на те, що орендоване майно використовується не за призначенням.

Києво-Святошинський районний суд Київської області позов задовольнив у частині розірвання договорів оренди та відмовив у визнанні незаконним рішень загальних зборів акціонерів ВАТ. Оскаржуючи рішення, ТОВ порушило питання про його скасування в частині розірвання договорів оренди і закриття провадження у справі, пославшись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права. Задовольняючи скаргу, суд визначив, що посилання в рішенні суду на те, що укладені договори можуть вплинути на отримання позивачем частки прибутку товариства, мають характер припущення і не можуть бути визнані обґрунтованими. Крім того, позовні вимоги про розірвання договорів оренди в цьому випадку пред' являються в інтересах однієї юридичної особи до іншої юридичної особи, а справи за такими позовами підвідомчі господарським судам[332].

Пленум Верховного Суду України звертає увагу на те, що додаткові та заочні рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку як у цілому, так і в частині, а також щодо обставин (фактів), встановлених судом (незалежно від того, чи вплинули висновки суду про ці обставини (факти) на вирішення справи по суті), або резолютивної частини з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку та способу виконання рішення тощо.

Зміст ст. 220 ЦПК дозволяє дійти висновку, що оскарження додаткового рішення не має будь-яких особливостей. Строки, процедура та порядок оскарження вказаного процесуального документа підкоряється загальним правилам апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції, яке ухвалюється за результатами розгляду справи.

Відповідно до статей 231, 232 ЦПК оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення та в разі ухвалення повторного заочного рішення.

Вирішуючи питання про можливість апеляційного оскарження в загальному порядку рішення, яке визначене судом як заочне, судам необхідно враховувати, що відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є чинними й обов'язковими до виконання на всій території України, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом. Тому особи, які оскаржують таке рішення, повинні враховувати, що рішення, яке визначене судом як заочне, має оскаржуватися в порядку, встановленому для оскарження заочних рішень.
 

 
У разі подання відповідачем до місцевого суду заяви про перегляд заочного рішення з клопотанням про поновлення строку на подання заяви про перегляд, у той час як відповідне рішення оскаржене позивачем в апеляційному порядку й апеляційна скарга прийнята до розгляду, апеляційне провадження не може бути проведене до розгляду місцевим судом цієї заяви. У такому випадку справа повертається до місцевого суду[333].

Науково-практичний інтерес має проблема оскарження дій (бездіяльності) суду, не викладених у формі рішень або ухвал. Про неоднозначність вирішення вказаної проблема свідчить як дослідження у юридичній науці[334], так і судова практика[335].

Вважаємо, що об'єктом апеляційного оскарження можуть бути лише документи, визначені у ст. 292 ЦПК та інших нормах вказаного Кодексу. Тому, на нашу думку, не є такою, що відповідає чинним нормам процесуального права, позиція Верховного Суду України з даного приводу. Зазначений орган судової влади зазначає, що листи, записки, постанови, повідомлення й інші документи суду можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом. Правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом процесуального строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює за нею рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність)[336].