У господарському судочинстві відповідно до ст. 101 Гос - подарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд при жодній умові не пов'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. Така позиція законодавства знаходить підтримку в роботах деяких юристів. Л. М. Білецька, наприклад, виступає за збереження існуючих меж апеляційного розгляду, за яких суд апеляційної інстанції не пов'язаний доводами апеляційної скарги і має право переглянути справу в повному обсязі з метою виконання завдання господарського судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд господарських справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб'єктів господарювання. Це дозволить зберегти саму сутність апеляційного розгляду, при якому апеляційний суд користується всією повнотою прав, наданих суду першої інстанції, та перевіряє не тільки правильність юридичної оцінки й повноту встановлення обставин справи, а й повторно і в повному обсязі розглядає справу[218]. На думку В. І. Плевако, в основу інституту апеляції мають бути покладені принципи змагальності та диспозитивності господарського судочинства, які певним чином впливають на форми (види) апеляції. Чинний ГПК, на його думку, закріплює повну апеляцію, "послаблену" тим, що передбачається можливість сторонам подавати нові докази, які приймаються судом, коли заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що від нього не залежали[219]. В іншій роботі він доходить обґрунтованого висновку про те, що в майбутньому законодавець, можливо, віддасть перевагу доцільності введення неповної апеляції при вдосконаленні засад судочинства[220].

Згідно із ч. 1 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги. В той же час вказаний судовий орган може вийти за межі доводів апеляційної скарги за умови встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Таке положення адміністративного процесуального законодавства підтримується у правничій літературі[221].

Уявляється, що вимоги до моделей апеляції та межі розгляду справи судом апеляційної інстанції мають бути єдиними в судах різних юрисдикцій, про які йде мова. Вважаємо, що моделі апеляції мають існувати на основі суду апеляційної інстанції цивільної юрисдикції, враховуючи нижчевикладене.

У сучасному вітчизняному законодавстві немає норми, яка б передбачала чітко закріплену модель апеляції в цивільному судочинстві. Проте ст. 303 ЦПК визначає межі розгляду справи апеляційним судом. Під останніми в науці цивільного процесуального права розуміються моделі перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а також допустимі межі втручання суду апеляційної інстанції у юридичну та фактичну сторони справи та оскаржуваного рішення[222].

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Це означає, що при перегляді справи в апеляційному порядку учасники матеріально-правових правовідносин не вправі пред'являти нові вимоги та заперечення по суті спору. Апеляційний суд, таким чином, не може розглядати вимоги особи, яка подала апеляційну скаргу, що не були заявлені в суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Таке положення законодавства підтримується у юридичній літературі[223].

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції в справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Має велике значення і дослідження проблем доказової діяльності в апеляційному провадженні, що є змістом принципів змагальності та безпосередності в суді апеляційної інстанції[224]. У правовій літературі відмічається, що основну групу суб'єктів доказової діяльності в суді апеляційної інстанції становлять особи, які беруть участь у справі, тобто суб'єкти права апеляційного оскарження. Правом на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції володіють також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права й обов'язки. Діяльність суб'єктів доказування спрямовується на встановлення юридичного факту наявності чи відсутності суддівської помилки, яка, власне, полягає в ухваленні незаконного та (або) необґрунтованого рішення судом першої інстанції. Обґрунтування своєї правової позиції по справі, котра об'єктивується в доводах апеляційної скарги, запереченнях на неї чи у заяві про приєднання до апеляційної скарги, здійснюється на основі власної оцінки доказів. Це означає, що особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права й обов' язки, висловлюють власне бачення правильності оцінки доказів судом першої інстанції за допомогою самостійної оцінки доказів, що досліджувалися й оцінювалися судом[225].

С.  М. Михайлов правий, що формування нової системи перевірки судових рішень, що не набрали законної сили, не могло не відбитися на доказовій діяльності в суді другої інстанції. Зокрема, надання суду права змінити рішення чи винести нове на підставі доказів, що містяться у справі та додатково наданих, - передбачає необхідність ретельного дослідження й оцінки відповідних положень процесуального законодавства[226].

Відносно можливості подачі нових доказів під час апеляційного розгляду справи О. Борисова свого часу зазначала: "Посилання особи, яка подає апеляційну скаргу, на нові доводи або докази, що не були надані нею до суду першої інстанції, допускаються лише у випадку обґрунтованості такої особи у скарзі неможливості їх надання до суду першої інстанції, або ж що для ненадання доказів у неї була істотна причина"[227]. У зв'язку з цим Д. Луспеник та В. Яцина вважають за можливе пом'якшити положення про прийняття нових доказів виходячи з колізій між ч. 2 ст. 308 ЦПК та ч. 2 ст. 303 ЦПК[228].

З такими висновками згаданих авторів важко погодитися, враховуючи нижчевикладене.

Комітет міністрів Європи визначив як принцип положення, відповідно до якого "при розгляді справи по скарзі в суді другої інстанції суд зазвичай не враховує обставини, що не були надані суду першої інстанції, якщо тільки: а) про них не було відомо при розгляді справи судом першої інстанції;

Ь)  особа, яка про них заявляє, не була учасником розгляду справи в суді другої інстанції; с) є деякі особливі причини для їх визнання"[229].

Згідно з ч. 2 ст. 303 ЦПК суд при розгляді апеляційної скарги досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Вищевказана норма ЦПК України передбачає три випадки можливого дослідження доказів у суді апеляційної інстанції: 1) при порушенні судом першої інстанції закріпленого процесуальним законом порядку дослідження доказів; 2) при необґрунтованій відмові місцевого суду в дослідженні доказів; 3) надання нових доказів до апеляційного суду обумовлено поважними причинами їх ненадання при розгляді справи у суді першої інстанції. Іншим чином кваліфікує випадки прийняття доказів апеляційним судом О. М. Трач[230].

Якщо перші два випадки обумовлені порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, то третій випадок зумовлений об'єктивною підставою: особа через незалежні від неї причини не надала докази до суду першої інстанції. Законодавство у зв'язку з цим не містить переліку поважних причин, у випадку існування котрих можливе подання доказів до апеляційного суду. Вважаємо, що висновок про поважність таких причин суд апеляційної інстанції має робити виходячи з обставин конкретної цивільної справи та з урахуванням об'єктивної неможливості надання доказів під час розгляду справи в суді першої інстанції. З цього приводу слід підтримати точку зору М. Сірого про те, що умови можливості прийняття апеляційною інстанцією до розгляду нових доказів мають бути вичерпно деталізовані в законі[231].

У процесуальній літературі вказується, що питання про причини ненадання доказів суду першої інстанції також має досліджуватись, але таке дослідження має відбуватися під час судового розгляду. При дослідженні причин ненадання доказів ніяких презумпцій не повинно бути (особливо презумпції недобросовісності учасника, який надав до суду другої інстанції додаткові докази).

Не можна обійти увагою роз' яснення, що дав Пленум Вищого Арбітражного суду РФ у постанові від 19 червня 1997 р. № 11 "Про застосування Арбітражного процесуального кодексу Російської Федерації при розгляді справ в апеляційній інстанції". Відповідно до п. 9 цієї постанови при вирішенні питання відносно прийняття нових доказів приймаються до уваги пояснення заявника про причини ненадання цих доказів у суді першої інстанції, про необхідність їх надання до суду апеляційної інстанції, а також належність доказів до обставин, які мають значення для правильного розв'язання спору. Таким чином, значення мають не лише причини ненадання доказів (як це випливає з тексту закону), а також необхідність та належність доказів. Останні є самостійними критеріями, не прописаними в законі[232].

Пленум Верховного Суду України в п. 14 Постанови № 12 від 24.12.2008 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" не дає однозначної відповіді на можливі варіанти реакції апеляційного суду при подачі суб'єктами апеляційного оскарження певних доказів при розгляді апеляційної скарги. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд має врахувати як вимоги частини третьої ст. 27 ЦПК щодо зобов' язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.