Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю іншої особи, відшкодовується за нормами про позадоговірну відповідальність (статті 1167 і 1168 ЦК). Оскільки відшкодування моральної шкоди є одним із загальних способів захисту цивільних прав та інтересів (ст. 16 ЦК), а положення ст. 23 ЦК теж є нормами загальної дії і не пов'язують таке право із закріпленням його у спеціальних нормах законодавства, слід визначити обґрунтованим висновок про те, що право на відшкодування моральної (немайно- вої) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства^[96].

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинового зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, - наслідком протиправної поведінки правопорушника.

1. Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім вищезазначених трьох об'єктивних умов - про- типравності, збитків і причинового зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова - вина заподіювача.

У статті 614 ЦК вина розглядається окремо як умова (підстава) відповідальності за порушення зобов'язання. Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Закон не містить визначення поняття вини. У літературі з цивільного права вина зазвичай розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Однак

запропоноване й інше розуміння вини, яке ґрунтується на положеннях ст. 614 ЦК, як невжиття особою усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання обов'язку. Тому особа є невинною, якщо вона доведе, що вжила усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відсутність вини доводить особа, яка порушила зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Так, рішенням Вищого арбітражного суду України, прийнятим у справі № 20/5 за позовом НВО "Петрозаводскбуммаш" до Маріупольського металургійного комбінату про стягнення 175597 крб. неустойки за недопоставку металопродукції, у позові було відмовлено, оскільки недопоставка сталася з причин, які не залежали від відповідача. Маріупольський металургійний комбінат надав докази того, що він не був забезпечений сировиною, необхідною для виробництва продукції (кокс, концентрат, аглоруда). Вжиті відповідачем заходи з придбання переліченої сировини і заготовок, у т. ч. звернення до Міністерства металургії, постачальників сировини, частина яких перебуває на території Російської Федерації, позитивних результатів не дали. У зв'язку з неможливістю виготовлення і поставки продукції з причини незабезпеченості сировиною відповідач не раз повідомляв про це позивача, просив його вжити відповідних заходів. За таких обставин арбітражний суд обґрунтовано зробив висновок про відсутність вини відповідача у недопоставці продукції.

У коментарі до цієї справи зазначається, що при вирішенні питання про вину слід виходити з того, що підприємство повинно вживати всіх необхідних заходів для безумовного і належного виконання своїх зобов'язань перед іншою стороною. При цьому, за загальним правилом, обставинами, які звільняють від відповідальності за невиконання зобов'язання, не вважаються посилання на відсутність чи недоліки обладнання, робочої сили, технічної документації, а також те, що зобов'язання не було виконане з вини інших постачальників, які не поставили матеріали та сировину, потрібну для виготовлення продукції за договором. Лише у виняткових випадках, коли є докази, що сторона, яка не виконала зобов'язання, зробила все від неї залежне, щоб його виконати, вона може бути звільнена від відповідальності¹.

Окремі суперечності зустрічаються і в самих кодексах. Взяти, наприклад, питання щодо підстав відповідальності за порушення зобов'язань. Так, відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. А далі в ч. 2 цієї самої статті зазначено, що "учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення". Тобто в цьому положенні стверджується презумпція вини особи, яка не виконала чи неналежно виконала господарське зобов'язання. Це положення співзвучне з нормами, що закріплені в частинах 1 і 2 ст. 614 ЦК, відповідно до яких особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Однак уже в наступному, за відзначеним вище, реченні в ч. 2 ст. 218 ГК стверджується, що "у разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності". Тобто цим положенням уже заперечується попереднє (про відповідальність за наявності вини правопорушника), бо лише дія непереборної сили може в цьому разі звільнити правопорушника від відповідальності за порушення господарського зобов'язання, отже, відповідальність його може настати і без вини.

У статті 614 ЦК названо дві форми вини - умисел і необережність, хоч критерії для їх розмежування в Кодексі не наведені. Необережність, у свою чергу, розрізняється або як легка, або як груба необережність залежно від ступеня нехтування винною особою своїми обов'язками за зобов'язанням з урахуванням конкретних обставин справи. За загальним правилом, обсяг відповідальності особи за порушення нею зобов'язання не залежить від форми її вини (умисел чи необережність), тобто збитки відшкодовуються у повному обсязі незалежно від того, діяла особа навмисно чи необережно. Проте, окремою нормою закону може бути передбачено, що відповідальність особи настає лише за наявності грубої необережності в діях правопорушника, а легка необережність звільняє його від відповідальності. Так, за п. 3 ст. 950 ЦК зберігач за договором зберігання відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини (або незалежно від вини), якщо це передбачено договором або законом. Так, якщо за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах, тобто за наявності вини, яка презюмується, то професійний зберігач відповідає за ці порушення, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця, тобто відповідальність професійного зберігача може настати і без його вини (пункти 1 і 2 ст. 950 ЦК).

У проекті ЦК (ст. 639) відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) пропонувалося встановити для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку із здійсненням ними підприємницької діяльності. Дійсно, у цій діяльності підприємцям доводиться нерідко приймати рішення в умовах невизначеності та ризику. Щоб знизити несприятливий вплив на підприємництво фактів порушення зобов'язань контрагентами, можна використати різні заходи: проведення моніторингу (спостереження та оцінка процесів підприємництва); співробітництво з консультативними фірмами в сфері аудиту, менеджменту, інформації, права; вибір надійних партнерів; співробітництво з конкурентами на ринку товарів тощо. Певну роль у цій сфері відіграє страхування підприємницьких ризиків (наприклад страхування від неповернення кредитів банкові).

Однак в остаточному варіанті Цивільного кодексу України (від 16 січня 2003 р.) як загальне правило підвищена (без вини) відповідальність підприємця за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням підприємницької діяльності не передбачена. Отже, і в цих випадках відповідальність підприємця може настати на загальних підставах.

1. Особливі умови відповідальності боржника за порушення ним грошового зобов'язання визначені у ст. 625 ЦК. Оскільки, за загальним правилом, цивільно-правова відповідальність настає за наявності вини особи, яка порушила зобов'язання, а її вина презюмується, то, довівши, що неможливість виконання зобов'язання сталася без її вини, особа звільняється від відповідальності. Винятком з цього правила є покладення відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку і, як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає провини боржника, не звільняють його від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання, оскільки гроші завжди є в обігу і способи їх придбання особою теж різні.

У частині 2 ст. 625 ЦК визначено правові наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. По-перше, на вимогу кредитора боржник повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в періодичних офіційних виданнях. Сплата основного грошового боргу з урахуванням індексу інфляції - це один із видів збитків, які виникли у кредитора за час прострочення виконання боржником грошового зобов'язання. Кредитор не позбавлений права вимагати відшкодування й інших збитків, викликаних простроченням боржника. Про відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань у сфері господарювання йдеться, зокрема, у ст. 229 ГК.

По-друге, за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань договором або законом може бути передбачена неустойка (пеня). Зокрема, Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" (із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 10 січня 2002 р. № 2921-ІІІ) передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за угодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національно- го банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Зазначена неустойка (пеня) застосовується за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, суб'єктами яких є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності.