Відповідно до найбільш розповсюдженої поліцейської доктрини ідеальна поліція зобов'язана охороняти громадський порядок; оберігати життя, здоров'я та майно громадян; припиняти злочини, переслідувати і заарештовувати злочинців; попереджати злочини; захищати права та свободи громадян. Причина звуження прерогатив поліції - у переході від поліцейської держави до правової, від системи владних відносин до системи правовідносин. І навпаки, рецидиви тоталітаризму завжди супроводжувалися розширенням поліцейських функцій.

У цьому відношенні показова історія радянської міліції. Міліцейські служби (карний розшук, служба боротьби з розкраданнями соціалістичної власності, Державна автомобільна інспекція (ДАІ) у 1968 р. на місцевому рівні були об'єднані зі слідчими підрозділами, пожежною охороною, виправно-трудовими установами під егідою органів внутрішніх справ. В результаті функції міліції стали ще більш розпливчастими, а положення деяких служб органів внутрішніх справ двозначним.

Українська міліція зокрема й органи внутрішніх справ загалом увійшли в пострадянську епоху зі спадщиною, що дісталася від тоталітарного режиму, і яка заважає їм адаптуватися до нових економічних та соціальних умов. Так, органи внутрішніх справ обтяжені численними різнорідними адміністративними функціями. Вони видають паспорти, реєструють іноземців, оформляють дозволи на в'їзд у країну та виїзд за кордон, розглядають адміністративні справи, накладають адміністративні стягнення тощо.

З єдиного центру стало неможливо ефективно керувати складною та розгалуженою бюрократичною системою, раціонально розподіляти кошториси великого господарства МВС і контролювати правильність їх використання. Тоталітарний режим справлявся з цим, використовуючи важіль партійної відповідальності, страх втрати погонів, надію на ранню пенсію і т.п. Але тепер діяльність політичних партій у системі МВС заборонена, зарплата навіть атестованих співробітників відносно низька, у той час як охоронні структури, юридичні контори, бізнес та криміналітет охоче приймають на роботу і щедро платять підготовленому фахівцю з корисними зв'язками. Тому жорстко централізована система, орієнтована лише на сліпу покору наказу зверху, пробуксовує більше чим раніше, породжуючи корупцію й окозамилювання.

ОВС, які довгі роки мали справу в основному з беззбройним населенням, виявилися нездатними належним образом протистояти озброєним організованим злочинним угрупованням, які претендують на виконання квазідержаних (судових, фіскальних та охоронних) функцій. Обласні управління по боротьбі з організованою злочинністю, як визнають їх керівники, працюють у режимі "швидкої допомоги", навколо вже скоєних злочинів. Тому організовані злочини розкриваються рідко, незважаючи на значні штати співробітників.

З іншого боку, багато співробітників ОВС психологічно та професійно не підготовлені до роботи в умовах політичної і правової лібералізації, твердих обмежень на застосування примусу [162].

Випадки з життя, якими буяє преса, не додають довіри до правоохоронних органів з боку населення. Велика кількість постраждалих громадян не звертається в органи внутрішніх справ, вважаючи це марним та навіть небезпечним. Положення ускладнюється ще й тим, що падіння престижу професії, низькі посадові оклади, крайній бюрократизм та хамство, безалаберність в управлінні і моральна незадоволеність результатами роботи змушують найбільш перспективних та високопрофесійних фахівців залишати ОВС. Число досвідчених професіоналів зі стажем неухильно скорочується.

Сучасну організаційно-правову модель ОВС України аналітики називають залишковою формою поліцейсько-бюрократичної державності, підкреслюючи, що справа не у формі, а у змісті. Перераховані виразки органів внутрішніх справ - це симптоми загальної хвороби, якою страждає Українська держава і яка загострюється всякий раз, коли країна намагається скинути тягар недугу. Суть цієї хвороби у тім, що держава підкорюється не розуму закону, а силі влади й примусу, що неминуче породжує адміністративно-бюрократичний, "східний" спосіб державного управління. Тому, зважаючи на викладене, необхідно провести радикальне реформування всіх сторін життя суспільства, у тому числі реформування органів внутрішніх справ України.

Реформування та розвиток органів внутрішніх справ України у ХХІ столітті є складовою частиною загальнодержавної стратегії, викладеної у доповідях Президента України, визначеної у концепціях адміністративної та судово-правової реформ.

В Україні склалася централізована система органів внутрішніх справ. Це стосується і структури Центрального апарату Міністерства внутрішніх справ України.

Аналіз світового досвіду показує, що для ефективного функціонування поліції необхідні: наявність правової бази, що виражає волю суспільства відносно поліції; чітке управління з боку вищої національної та регіональної адміністрацій; соціальна довіра; укомплектованість особовим складом і наявність у нього здібностей, адекватних завданням, що вирішуються; достатнє фінансування та матеріально-технічне оснащення [70, с. 50-51].

Офіційне підтвердження необхідності реформування як окремих правоохоронних органів України, так і їх системи, а також приведення нормативно-правової бази, а отже й діяльності правоохоронних органів, у відповідність із нормами та положеннями міжнародного права відображено, зокрема, у таких документах, як Концепція судово-правової реформи в Україні (1992 р.), Концепція адміністративної реформи в Україні (1998 р.), Концепція розвитку системи Міністерства внутрішніх справ України (1996 р.), Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (1999 р.).

Комплексні заходи щодо наукового забезпечення реформування правоохоронної системи знайшли своє закріплення у вигляді державних програм як щодо посилення боротьби зі злочинністю, так і проведення наукових досліджень за цільовими замовленнями Уряду, про що свідчить Указ Президента України від 17 вересня 1996 р. № 837/96 "Про Комплексну цільову програму боротьби із злочинністю на 1996-2000 роки" [16], розроблену Кабінетом Міністрів України відповідно до вимог Указу Президента України від 5 серпня 1996 р. № 628/96 "Про додаткові заходи щодо зміцнення законності і правопорядку в Україні" [19]. Так, у Комплексній цільовій програмі боротьби із злочинністю на 1996-2000 роки було передбачено підготовку пропозицій відносно приведення національного законодавства та відомчої нормативно-правової бази у відповідність із Конституцією України, з урахуванням при цьому європейських стандартів і зарубіжного досвіду у сфері боротьби зі злочинністю, зміцненню законності та правопорядку (п. 4); з метою подальшого вдосконалення правової бази боротьби зі злочинністю та діяльністю відповідних органів було передбачено розробку (доопрацювання) проектів концепцій формування і функціонування системи досудового слідства, судово-правової реформи, реформування та розвитку правоохоронних органів (п. 5), планувалося проведення досліджень проблем злочинності та пошуку методів боротьби з нею, відповідності судової практики України міжнародним стандартам захисту людини (п. 84) [16].

Відповідно до керівних нормативних та концептуальних документів щодо реформування органів внутрішніх справ України, до основних принципів реформування можна віднести такі: діяльність ОВС з метою захисту життя, здоров'я, прав і свобод людини, інтересів суспільства та держави від протизаконного посягання; верховенство Конституції України, законів України, міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною; активна взаємодія ОВС України з органами правопорядку інших країн у вирішенні завдань по боротьбі зі злочинністю; тісний зв'язок з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування у забезпеченні правопорядку; зміцнення зв'язків ОВС з громадськістю.

Серед основних напрямів удосконалення структури органів внутрішніх справ першочерговими є: забезпечення єдності управління системою; приведення організаційно-штатної структури ОВС у відповідність з новими соціальними пріоритетами; активізація кадрової політики в органах внутрішніх справ; налагодження належного фінансового та матеріально-технічного забезпечення ОВС.

При розробці планів підвищення ефективності діяльності поліції у зарубіжних країнах особлива увага надається нововведенням у сфері управління поліцією, що передбачає наявність таких чинників у діяльності поліції, як: активна участь співробітників кожного підрозділу у процесі підвищення ефективності його роботи; підтримка управлінських нововведень з боку керівників підрозділів; виховання у персоналу почуття особистої відповідальності і моральних стимулів причетності до вирішення поставленого завдання; чітке знання співробітниками загальних та конкретних цілей нововведень, розуміння поставлених перед ними завдань; впевнені дії керівництва [214, с. 25].

Важливим напрямом реформування органів внутрішніх справ є розширення міжнародного співробітництва з правоохоронними органами зарубіжних країн, зокрема у рамках таких організацій, як Інтерполу - Міжнародної організації кримінальної поліції, утвореної в її нинішньому вигляді у 1956 р., цілями якої, відповідно до ст. 2 Статуту Інтерполу, є забезпечення широкої взаємодії всіх органів (установ) кримінальної поліції у рамках діючого законодавства країн і в дусі Загальної декларації прав людини, створення та розвиток інститутів, що можуть сприяти успішному попередженню кримінальної злочинності і боротьбі з нею [200, с. 222-223] та Європолу - спеціального органу поліцейського співробітництва в масштабах Європейського Союзу, покликаного займатися організацією і координацією взаємодії національних поліцейських систем у боротьбі з тероризмом, "відмиванням" грошей, одержаних злочинним шляхом, нелегальним обігом наркотиків та зброї, а також в контролі за зовнішніми кордонами ЄС [216, с. 2].

Міжнародне поліцейське співробітництво необхідно розглядати як один із компонентів взаємодії держав у сфері боротьби зі злочинністю, що само по собі є важливою частиною міжнародних відносин. Серед основних напрямів такого співробітництва можна виділити: надання правової допомоги по кримінальних справах; укладання та реалізація договорів щодо боротьби з транснаціональними правопорушеннями; виконання рішень зарубіжних правоохоронних органів по кримінальних справах; регламентація кримінально-юридичних питань і прав особи у сфері забезпечення правопорядку, обмін інформацією, що представляє взаємний інтерес для правоохоронних органів; спільне дослідження проблем боротьби з правопорушеннями; обмін досвідом правоохоронної роботи; сприяння у підготовці кадрів для зарубіжних правоохоронних органів; надання матеріально-технічної та консультативної допомоги [70, с. 188]. Взаємодія поліцій різних країн, зокрема у системах Інтерполу та Європолу, як частина співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, може розвиватися тільки при неухильному дотриманні загальних принципів міжнародного права, і насамперед принципу співробітництва, суверенної рівності держав, невтручання в їх внутрішні справи, принципу поваги до прав людини, а також одного із головних принципів, що об'єднали країни світової спільноти у боротьбі зі злочинністю, - забезпечення невідворотності покарання за скоєне протиправне діяння.