•  визначити чіткі та обґрунтовані критерії віднесення підприємств до таких, що не підлягають приватизації, оптимізувати розміри державного сектору економіки;
•  удосконалити систему управління корпоративними правами держави;
•  удосконалити процес фінансового планування підприємств з різною часткою державної власності шляхом вироблення єдиних методологічних підходів до складання їх фінансових планів;
•  впровадити прозорий механізм визначення частки прибутку, яка спрямовується до фонду сплати дивідендів акціонерних товариств;
•  значно посилити відповідальність керівників підприємств за виконання показників фінансових планів і установити дієвий контроль з боку держави за виконанням умов трудових контрактів з керівниками підприємств;
•  провести у першочерговому порядку аналіз результатів роботи збиткових державних підприємств і акціонерних товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 50%, та установити причини їх збитковості, а також вжити відповідних заходів до розірвання контрактів з керівництвом таких підприємств.

З врахуванням помітного зниження ролі приватизації у формуванні доходів бюджету першочергового значення набула проблема ефективного управління державною власністю, насамперед, у напрямку раціоналізації використання державної власності в корпоративному секторі економіки.

Зважаючи на фрагментарний, стихійний процес приватизації, вбачається, доцільно з метою подолання цієї тенденції закріпити на рівні закону положення про приватизацію як чинник підвищення ефективності економіки.

Основною мотивацією для органів державного управління при створенні холдингових компаній є прагнення до скорочення кількості потенційних об'єктів управління, більш кваліфікований контроль над якими можуть забезпечити спеціально створювані структури, які працюють на постійних засадах. З цього приводу слушною є позиція О. Вінник, яка вважає, що створення холдингових компаній з мережею дочірніх підприємств акціонерного типу дозволяє зберегти цілісні виробничі комплекси, що функціонували в старих організаційно-правових формах виробничих і науково-виробничих об'єднань і в процесі приватизації можуть зазнати руйнування в результаті виходу підприємств - учасників з таких об'єднань[225].

В той же час деякі автори висловлюють сумніви в доцільності широкого використання холдингових структур для управління державним сектором за виключенням деяких галузей.

На думку економістів П. Кузнєцова та А. Муравйова, державні холдингові компанії можуть стати своєрідним буфером між різними підрозділами уряду, з однієї сторони, та підприємствами і компаніями змішаної форми власності, власності з іншою формою[226].

Прийняття Закону України "Про холдингові компанії в Україні"[227] дозволило вирішити низку проблем участі держави в створенні та діяльності національних акціонерних та державних холдингових компаніях.

Наприклад, в Законі зазначено, що пакети акцій (часток, паїв) або інше майно, передані до статутного фонду державної холдингової компанії, перебувають у державній власності і закріплюються за нею на праві господарського відання. Таким чином, ця норма виключає можливість зловживань посадовими особами компанії з приводу самостійного розпорядження належним холдинговій компанії державним майном. В доповнення цієї норми Закон містить заборону на відчуження державних пакетів акцій (часток, паїв) та державного майна, переданого державою до статутного фонду державної холдингової компанії, а також на передачу їх в заставу або використання для формування статутних фондів будь-яких підприємств. Також державній холдинговій компанії забороняється вчиняти будь-які дії, що можуть призвести до відчуження акцій (часток, паїв) або майна, внесених до її статутного фонду, до завершення процесу її приватизації.

Крім того, державні інтереси захищає стаття Закону, якою передбачено, що рішення про приватизацію державної холдингової компанії може бути прийнято лише після прийняття рішення про приватизацію всіх корпоративних підприємств, пакети акцій (часток, паїв) яких передано до статутного фонду такої холдингової компанії.

Важливе значення також має норма Закону, в якій зазначено, що акції державних холдингових компаній не можуть бути передані в управління будь-яким особам. Таким чином, Закон відокремлює державні холдингові компанії в особливу категорію об'єктів державної власності та виключає можливість виникнення договірних правовідносин з приводу управління корпоративними правами держави у холдингових компаніях між відповідним органом управління та будь-якими особами. Управління вищезазначеними корпоративними правами має здійснюватись тим органом державної виконавчої влади, який є засновником державної холдингової компанії.

Разом з тим, особливої уваги, потребує закріплення поняття холдингового корпоративного пакету акцій (часток, паїв). Під ним розуміється - пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, який перевищує 50 відсотків чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підприємства. Отже розмір пакету акцій корпоративного підприємства не змінився у порівнянні з визначенням, яке надавалось у попередніх нормативно-правових актах. Так, Закон України "Про Державну програму приватизації" від 18.05.2000 № 1723-III[228] тлумачив "контрольний пакет акцій" як пакет акцій розміром більш, ніж 50 відсотків статутного фонду ВАТ, який дає можливість юридичній або фізичній особі здійснювати вирішальний вплив на діяльність відповідного суб'єкту господарювання.

Крім того, визначення "контрольного пакету акцій" надавалося в Указі Президента "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" № 224/94[229], де вказано, що під "контрольним пакетом акцій" розуміється кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб'єктом. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймав Антимонопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб'єктів у порядку, що встановлює цей Комітет.

Вважається, мінімальний розмір пакету акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, які передаються до статутного фонду холдингової компанії, доцільно було би визначити розміром не менше 60% статутного фонду корпоративного підприємства. Необхідність передачі до статутного фонду холдингової компанії пакетів акцій (часток, паїв) розміром у 60% та більше викликана тим, що, відповідно до Закону України "Про господарські товариства", лише пакет в 60% та більше забезпечує проведення загальних зборів, розподіл прибутку, прийняття відповідних рішень, обрання виконавчого органу, тощо.

На практиці є випадки виникнення проблем на підприємстві в разі, коли за державою закріплено 51% акцій державної холдингової компанії, а до статутного фонду такої холдингової компанії передано пакети розміром 50% та менше. Прикладом такої проблеми може бути ситуація навколо ВАТ "Лізингова компанія "Украгромашінвест", до статутного фонду якої були передані різні за розміром пакети акцій ВАТ (як у розмірі 50% плюс одна акція, так і у розмірі 25% плюс одна акція), у зв'язку з чим Компанія має різний ступень впливу на товариства, пакети акцій яких передані до статутного фонду ВАТ "ЛК "Украгромашінвест". Це створило певні проблеми при проведенні оздоровлення фінансово-господарського стану підприємств, пакети акцій яких передані до статутного фонду компанії, шляхом посилення корпоративного управління за їх діяльністю.

Такі проблеми виникають, як правило, у випадку незначної розпорошеності акцій та зосередження значного пакету у однієї особи. Тому закріплення в державній власності пакету акцій не менше 60 відсотків дозволило би уникнути у подальшому виникнення таких проблем.

Наступною сферою адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави визначено сферу контролю за діяльністю державних господарських об'єднань.

Контроль починається з отримання інформації щодо дійсного стану справ відносно виконаних завдань. Контрольні функції суб'єкти управління здійснюють в процесі безпосереднього вирішення всіх питань управління державними господарськими об'єднаннями та холдинговими компаніями. Будь-який процес управління завжди передбачає прийняття рішення, організацію його виконання та контроль за його виконанням. Саме тому контроль об'єктивно притаманний будь-якій управлінській діяльності, яка здійснюється органами виконавчої влади, та здійснюється на усіх етапах управлінського процесу в сфері забезпечення корпоративних прав держави.

При розгляді питання стосовно контролю за діяльністю державних господарських об'єднань доцільно приділити увагу сфері контролю за цінами, оскільки саме цінова політика безпосередньо впливає на рівень споживання населення та стан конкурентоспроможності продукції, яку виробляє державне господарське об'єднання.

Для здійснення функцій контролю за ціноутворенням в Україні створений спеціалізований державний орган - Державна інспекція з контролю за цінами постановою Кабінету Міністрів України № 1819 від 13.12.2000 р[230]. Крім Державної інспекції за цінами, контроль за ціноутворенням на продукцію монопольних утворень здійснюється Антимонопольним комітетом і його територіальними підрозділами. Непрямий контроль за ціноутворенням здійснює податкова інспекція.

Відповідно до "Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами"[231] - Державна інспекція з контролю за цінами - центральний орган державного управління, підвідомчий Кабінету Міністрів України. Державна інспекція з контролю за цінами має свої територіальні відділення. Ефективність діяльності цієї структури багато в чому залежить від того, якою мірою розділені повноваження між регіональними органами й центром.

Як свідчить практика, у сфері контролю за процесом ціноутворення вже давно назріла необхідність перерозподілу повноважень між центральними й місцевими органами влади. У ряді випадків цінова політика, що проводиться державою, не здатна мати позитивний результат тому, що представляється ідеальною моделлю, відірваною від потреб конкретного регіону.

З врахуванням вищенаведеного, доцільно зберегти Державну інспекцію з контролю за цінами як підрозділ Міністерства економіки України, що координує певні сфери діяльності, але її територіальні підрозділи перевести на режим подвійного підпорядкування - органам місцевого самоврядування (по горизонталі) і центральній спеціалізованої інспекції за цінами (по вертикалі). Причому компетенція центрального органа Державної інспекції з контролю за цінами могла б зводитися до встановлення пріоритетних напрямків державного регулювання ціноутворення, а територіальні відділення, з урахуванням специфіки регіону й особливостей програми його соціально-економічного розвитку у встановлених межах обирали б найбільш ефективні заходи впливу.

При цьому доцільно створити в структурі Державної інспекції з контролю за цінами аналітичні підрозділи, на які покласти завдання проведення спеціалізованих наукових досліджень кон'юнктури ринку, динаміки зміни ринкових цін, аналізу ринкової кон'юнктури.