Незалежність судової влади, забезпечення її реального здійснення вимагає прийняття конкретних правил і норм, які визначають засади належної організації суду, створення умов для оперативного і якісного вирішення суддями справ, які належать до їх компетенції. Особливість правових відносин у сфері судового управління полягає у тому, що у них беруть участь як органи судової влади, так і виконавчої і законодавчої. На їх врегулювання спрямована низка нормативно-правових та індивідуальних підзаконних актів різної юридичної сили, які виходять від різних суб'єктів.

Так, Конституція України 1996 р. визначає вихідні засади діяльності судової влади. Встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124), а права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55). Організація судової влади базується на принципах участі народу в здійсненні правосуддя, територіальності, спеціалізації й централізації у побудові судової системи, незалежності й недоторканності суддів (ст. 124 - 126) та низці інших[25]*. Держава зобов'язується здійснювати належне фінансування судової влади і гарантує всебічну охорону незалежності суддів. Виходячи із логіки конституційних положень втручання органів законодавчої і виконавчої влади у процес розгляду судами юридично значущих справ забороняється, а їх участь в організаційно-управлінських відносинах, спрямованих на організаційне забезпечення судової влади, має обмежуватись поставленим завданням і не може посягати на незалежність суддів.

Положення Конституції України набувають офіційного тлумачення у рішеннях і висновках Конституційного Суду України, які є обов'язковими для виконання усіма суб'єктами права на території України. Можна назвати ключові позиції органу конституційної юрисдикції, які стосуються організації діяльності суду.

Недостатнє фінансування судів було й залишається однією з ключових проблем судової влади. Видатки, які закладаються щороку в Державний бюджет України, значно менші від необхідних для забезпечення реальних потреб судів. Крім того, тривалий час (до 2003 р.) Державний бюджет України щодо фінансування судової влади не виконувався в запланованих обсягах, а Президент і Кабінет Міністрів України скорочували видатки на фінансування судів.

У 1999 р. Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з поданням, щоб покінчити з практикою скорочення видатків на суди. Конституційний Суд України дійшов висновку, що особливий порядок фінансування судів є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Важливим механізмом забезпечення такої гарантії є встановлений ч. 1 ст. 130 Конституції України обов'язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів у спосіб окремого визначення в Державному бюджеті України видатків на утримання судів. Централізований порядок фінансування потреб судів із Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати належні економічні умови для повного й незалежного здійснення правосуддя, має обмежити будь-який вплив на суд і спрямовуватися на гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України. Тож видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією України і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче того рівня, який забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя згідно із законом[26]*.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України "Про статус суддів" від 01.12.2004 р. № 19-рп/2004 було розтлумачено положення ч. 1 ст. 126 Конституції України "незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України". Зокрема, зазначено, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується, передусім, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням.

Конституційний Суд України також дійшов висновку, що недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Відповідно до положення ч. 1 ст. 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов'язків не обмежується визначеною у ч. 3 цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Додаткові гарантії незалежності й недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами. Такі гарантії визначені, зокрема ст. 13 Закону України "Про статус суддів". Не допускається зниження рівня гарантій незалежності й недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

Важливою позицією є також тлумачення положення ч. 2 ст. 126 Конституції України "вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється", яке треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв'язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо[27]*.

Міжнародно-правові акти. Європейська конвенція про захист прав і основоположних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) закріплює право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо її прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (ст. 6). Положення Конвенції находять роз'яснення і тлумачення у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - Суд). Так, у справі "Добертен проти Франції" від 25.02.1993 р. Суд зазначив, що "держави мають організовувати свою судову систему в такий спосіб, щоб їхні суди були спроможні задовольнити кожну вимогу ст. 6 Конвенції".

Норми Конвенції і рішення Суду є обов'язковими для виконання на території України. Це випливає із норм Конституції України про те, що міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ст. 9). Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р. встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (ст. 17).

Низка положень з питань належної організації судової влади містяться у актах Комітету міністрів Ради Європи. Рекомендація № R (86) 12 від 16.09.1986 р. "Про заходи щодо недопущення і скорочення надмірного робочого навантаження на суддів" закликає держави надавати судовим органам необхідні кошти для ефективного розгляду зростаючої кількості справ, що розглядаються судами, а також поступово зменшувати коло завдань, які не стосуються судочинства, вилучаючи їх із судової юрисдикції до компетенції інших органів[28]*. Рекомендація № R (95) 12 від 11.09.1995 р. "Про спрощення управління системою кримінального правосуддя" пропонує уживати заходи, спрямовані на визначення критеріїв навантаження на суддів, враховуючи демографічні, соціальні, економічні та інші умови. Підкреслюється важливість ефективного використання наявних матеріальних ресурсів, у тому 

числі приміщень, в яких розташовані суди, а також упровадження новітніх інформаційних технологій у роботі суду[29]. 

Рекомендація № R (94) 12 від 13.10.1994 р. "Про незалежність, дієвість та роль суддів" встановлює стандарти щодо відповідних умов праці суддів. Для цього пропонується: 1) укомплектувати штати достатньою кількістю суддів та забезпечити їм перед їх призначенням та протягом їх кар'єри необхідну професійну підготовку, прикладом якої може бути стажування у судах та, при можливості, в інших органах та інстанціях влади. Судді не повинні оплачувати таку професійну підготовку; вона має бути спрямована на вивчення нового законодавства та судової практики. У разі необхідності така підготовка повинна включати навчальні візити до органів влади та судів в європейських та інших зарубіжних країнах; 2) забезпечити все, щоб статус і винагорода суддів відповідали гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; 3) запровадити чітко означену структуру з тим, щоб комплектувати штати кваліфікованими суддями та закріплювати їх; 4) надати в розпорядження суддів допоміжний персонал та відповідне обладнання, зокрема, засоби для діловодства та зв'язку, з тим, щоб вони могли діяти ефективно та без невиправданих затримок; 5) ужити відповідні заходи для того, щоб доручити виконувати несудові завдання іншим особам; 6) для гарантії безпеки суддів мають бути застосовані всі належні заходи, зокрема, у приміщенні суду має бути присутня охорона або правоохоронні органи мають охороняти суддів, яким можуть серйозно погрожувати або вже погрожують*[30].

Важливим документом, який встановлює стандарти щодо організації діяльності суду, є Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями № 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 р. та 13.12.1985 р. У цьому документі наголошується на обов'язку держави надати судовим органам відповідні засоби, які б давали змогу їм належним чином виконувати свої обов'язки 
(ст. 7). Серед механізмів, спрямованих на охорону суддівських інтересів і збереження суддівської незалежності, визнаються органи суддівського самоврядування (п. 9). Вони мають гарантувати захист суддівського корпусу від зовнішнього впливу на відправлення правосуддя шляхом створення необхідного організаційного забезпечення суду як установи і належного забезпечення суддів як носіїв судової влади[31].

Положення наведених документів не мають загально-імперативної сили, є нормами так званого "м'якого" міжнародного права, але містять напрацьовані міжнародним співтовариством стандарти організації суду, засновані на узагальненні найкращого світового досвіду. Відтак, урахування рекомендацій Ради Європи і Генеральної Асамблеї ООН свідчить про визнання європейських цінностей на національному рівні.