Поряд із прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні активно велася робота із підготовки Конституції незалежної України. На виконання положень Декларації про державний суверенітет 24 жовтня 1990 р. Постановою Верховної Ради Української РСР було утворено Комісію з розробки нової Конституції України (всього 59 осіб), яку очолив Голова Верховної Ради Української РСР Леонід Кравчук. Конституційній комісії було доручено створити робочі групи з підготовки окремих розділів Конституції, залучивши до них провідних вчених і фахівців з відповідних галузей права, а Президії Верховної Ради Української РСР внести на розгляд сесії парламенту у грудні 1990 р. Концепцію нової Конституції. Для оперативного вирішення питань, пов'язаних із підготовкою Концепції нової Конституції України, на першому засіданні Конституційної комісії, що відбулося 1 листопада 1990 р., було створено Робочу групу. Перед цією Робочою групою було поставлено завдання відобразити в Концепції нової Конституції вузлові питання щодо майбутнього державного устрою Республіки, її назви, політичної, економічної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, державної і національної символіки, територіального устрою тощо. Підготовлена Концепція Конституції України після досить тривалих дебатів на сесії Верховної Ради 19 червня 1991 р. була схвалена Верховною Радою і опублікована в засобах масової інформації для всенародного ознайомлення.

На рівні загально-методологічних принципів було визначено, що майбутня Конституція України має бути Основним Законом держави і ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет, має закріпити, розвивати і конкретизувати її положення. В центрі уваги нової Конституції має бути людина як найвища соціальна цінність, а також її права і свободи, гарантії їх реалізації, тож основним об'єктом конституційного регулювання мають стати відносини між громадянином, державою і суспільством заради забезпечення умов життя, гідних людини, а також формування громадянського суспільства. Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України. Норми Конституції мають бути нормами прямої дії, а сама Конституція - бути стабільним та ефективним законом, з метою забезпечення останнього повинен бути запроваджений жорсткий механізм внесення змін, а також інститут конституційних (органічних) законів.

1991-1996 рр. були дуже складними в конституційному процесі. До Конституції УРСР 1978 р. було внесено сотні змін і доповнень. Проте це були лише тимчасові заходи, спрямовані, насамперед, на стабілізацію соціально-політичної ситуації в країні. Але, зрештою, постало питання і про розробку прийняття нової Конституції України.

У 1992 р. було сформовано перший після офіційного проголошення незалежності склад конституційної комісії. У розробці проекту Конституції активну участь брали не лише парламентарії, а й вчені-правники, практичні працівники правоохоронних органів, суду. На початку липня 1992 р. проект Конституції було офіційно представлено Президентом України Леонідом Кравчуком. Цей проект розповсюдили серед керівників регіональних управлінь органів державної влади, місцевих осередків громадських організацій для внесення ними своїх зауважень, а також для відкритого всенародного обговорення. Проект також було розглянуто і детально проаналізовано на Першому Світовому Конгресі українських юристів у жовтні 1992 р. Було також отримано числені коментарі до проекту від міжнародних експертів з конституційного права. Більшість з тих, хто запропонував свої коментарі та зауваження до проекту Конституції, в цілому досить позитивно оцінили роботу комісії, а також процес обговорення. Наприкінці 1992 р. Конституційна комісія одержала понад 46 тисяч пропозицій і зауважень щодо бажаних змін. Проектні модифікації нової Конституції виникали одна за іншою (останній варіант - 26 жовтня 1993 р.). Члени комісії в результаті зіткнулися з найбільш руйнівною рисою політичної реальності: відсутністю політичної згоди. Окрім того жорстока боротьба за владу в країні супроводжувала всі етапи перебігу конституційного процесу в цей час. Тож сам конституційний процес було загальмовано, внаслідок чого будь- які намагання прийняти нову Конституцію не мали жодного сенсу. Лише після обрання нової Верховної Ради та Президента України в 1994 р. конституційний процес поновився.

10 листопада Верховна Рада затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма та голова Верховної Ради України О. Мороз. Одночасно з розробкою проекту Конституції необхідно було вирішити питання про встановлення в Україні тимчасового конституційного порядку, який би усунув численні неузгодженості і розбіжності, що існували між різними гілками влади в процесі організації їх діяльності і взаємодії. 5 червня 1995 р. цей процес завершився укладенням Конституційного договору між Президентом і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

24 листопада 1995 р. Конституційною комісією створюється нова Робоча група з підготовки нової Конституції України. 11 березня 1996 р. реорганізована Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради України. 24 квітня Верховна Рада прийняла поданий проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з доопрацювання проекту Конституції, до складу якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. Лише на початку червня комісія завершила свою роботу - адже до проекту було подано понад 5 тисяч змін і доповнень - і передала для першого читання у Верховну Раду України доопрацьований варіант. Розпочалися палкі дискусії щодо проекту найважливішого нормативноправового акту держави. Протягом місяця - до 26 червня - Верховна Рада не ухвалила жодного розділу Конституції, окремі статті залишалися непогодженими.

Вважаючи неприпустимим наступне гальмування конституційного процесу, 26 червня Президент України підписав Указ, яким на вересень 1996 р. призначив всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада України відновила свою роботу з розгляду Конституції. Увечері було відновлено і пленарне засідання, що тривало всю ніч.

Завершальну крапку в конституційному процесі було поставлено 28 червня 1996 р. Після майже дводобової, практично безперервної роботи Верховна Рада України на своїй п'ятій сесії прийняла нову Конституцію України. За її прийняття проголосувало 315 народних депутатів України.

День прийняття Конституції України було проголошено державним святом українського народу, оскільки вона є Основним Законом держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, основи організації та принципи діяльності механізму державної влади України.

Конституція України є основою правової системи української держави. її прийняття було важливим кроком для розбудови нашої країни, сприяло підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені, визнанню України світовою спільнотою демократичною, правовою і соціальною державою.

Новітній етап сучасного конституційного процесу в Україні розпочався одразу після прийняття Конституції України і триває досі. Він пов'язаний з необхідністю внесення змін до Конституції України 1996 р., спрямованих на трансформацію форми правління в Україні і перетворення її з президентсько-парламентської на парламентсько- президентську. Протягом 2002-2003 рр. до Верховної Ради було внесено дванадцять законопроектів, що передбачали внесення змін до Конституції України. Ці зміни, зокрема, стосувалися:

•  скорочення кількості народних депутатів у парламенті до 300 осіб;
•  права Президента України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість;
•  створення у Верховній Раді України другої (верхньої) палати.

24 серпня 2002 р. Президент України обґрунтував необхідність переходу до поширеної в Європі парламентсько-президентської моделі організації влади. Сутність цієї моделі полягала у такому:

•  виборці обирають до Верховної Ради депутатів на основі пропорційної виборчої системи - за списками політичних партій і блоків;
•  партії, які дістали на виборах найбільшу підтримку виборців, створюють у парламенті дієву парламентську більшість, що формує Кабінет Міністрів;
•  парламент поділяється на дві палати: палату регіонів (верхню) та палату народних представників, або палату депутатів (нижню).

Окрім цього пропонувалося вважати, що результати Всеукраїнського референдуму з приводу змін до Конституції, які планувалося внести у майбутньому, мають пряму дію і не потребують затвердження їх будь-яким органом влади. 26 грудня 2002 р. Верховна Рада України утворила Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради з опрацювання проектів законів України про внесення змін до Конституції України, якій було доручено доопрацювати законопроекти про внесення змін до Конституції з урахуванням відповідних висновків Конституційного Суду, а також вимог юридичної техніки та внести доопрацьовані законопроекти на розгляд Верховної Ради до 23 грудня 2003 р.

Після підготовки відповідних матеріалів Президент України 6 березня 2003 р. видав Указ "Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України". Однак після проведення такого обговорення жодних змін на практиці не відбулося.

4 вересня 2003 р. на розгляд Верховної Ради було внесено проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України" (№ 4105), який передбачав удосконалення механізму функціонування державної влади, розподілу повноважень між Президентом та органами державної влади, забезпечення балансу між гілками влади, ефективної співпраці парламенту з урядом, їх взаємної відповідальності за здійснення державної політики. 24 грудня 2003 р. Верховна Рада приймає рішення попередньо схвалити цей законопроект та направити його до Конституційного Суду, а питання про прийняття Закону "Про внесення змін до Конституції України" внести до порядку денного наступної чергової сесії Верховної Ради, як це і передбачено Конституцією України. 8 квітня 2004 р. зазначений проект Закону не набрав необхідної кількості голосів під час голосування у Верховній Раді України.

Тоді 24 червня 2004 р. альтернативний законопроект (внесений до Верховної Ради 19 вересня 2003 р.) за номером 4180 був попередньо схвалений Верховною Радою України, яка прийняла Закон України "Про внесення змін до Конституції України" 8 грудня 2004 р. Тим самим було змінено конституційний статус Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів України. Ці зміни передбачали розширення установчих і контрольних повноважень парламенту стосовно уряду, що забезпечило перетворення України з президентсько- парламентської на парламентсько-президентську республіку.

Внесені зміни полягали у наступному:

•  зберігалася однопалатна структура парламенту чисельністю 450 народних депутатів, які обираються на основі пропорційної виборчої системи в єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків політичних партій строком на п'ять років;

?      встановлювалися засади щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності;