Громадяни України є основним суб’єктом житлового права. Громадяни на свій розсуд і в своїх інтересах здійснюють належні їм права, в тому числі розпоряджаються ними. Вони вільні у встановленні та реалізації своїх житлових прав у силу договору або інших передбачених або непередбачених законом підстав. Вони мають право вільного вибору жилих приміщень для проживання в них як власників, наймачів тощо.

Для підтримання нормальної життєдіяльності житло потрібне кожній особі. Тільки громадянам України державою надаються жилі приміщення державного та комунального житлового фонду у користування на умовах договору найму, що передбачає ЖК УPCP 1983 р. Саме на задоволення потреб громадян України на житло, реалізацію їх конституційних прав і спрямований проект ЖК 2005 р. та Закон України «Про житловий фонд соціального призначення», Виходячи з цього, серед фізичних осіб як учасників житлових відносин слід окремо виділити, перш за все, громадян України. Крім громадян України, носіями житлових прав і обов’язків можуть визнаватися й інші особи. Так суб’єктами права власності на житло можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»[52] (ст. 12) визначено, що іноземці та особн без громадянства, які постійно проживають в Україні, також мають право на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення. Стаття 132 ЖК УРСР передбачає випадки надання житла біженцям. Тобто право на житло можуть мати фізичні особи, незалежно від їх громадянства і постійного місця проживання, за умови, що вони не мають житла, потребують поліпшення житлових умов, їх доход недостатній для придбання житла.

Однією із суттєвих особливостей житлового права є суб’єктний склад. Оскільки носієм житлових прав виступає виключно людина, то й суб’єктом права на користування житлом може бути лише фізична особа. Відповідно до ст. 24 Цивільного кодексу України фізичною особою визнається людина. Юридична особа не може використовувати житло для проживання, хоча вона згідно зі ст. 813 ЦК України може виступати стороною у житлових правовідиосинах. Але охорона юридичної особи реалізується в праві поза межами житлового права.

Визначальним критерієм права на житло є момент, а не підстава його виникнення. Людина набуває особисті немайнові права, в т.ч. і право на житло, від дня народження, навіть у випадку якщо вона народилася у батьків, які мають житло. Тобто право на житло є природним, а не позитивним. Сучасне розуміння права на житло ґрунтується на визнанні цього права як невід’ємної частини прав людини. Незважаючи на це, воно вимагає не тільки проголошення, а й відповідного нормативного закріплення. Природний характер права на житло вказує на те, що це право належить як дієздатній особі, так і особі з неповною дієздатністю внаслідок віку чи стану здоров’я та повністю недієздатній особі.

Цивільна правоздатність – це визнана можливість фізичної особи мати цивільні права та обов’язки. У своїй основі правоздатність має юридичний факт – момент народження.

Виникає правоздатність із моменту народження, припиняється на момент смерті людини і визнається в рівній мірі за всіма фізичними особами. Правоздатність полягає у можливості набуття прав, виконання обов’язків, а не їх наявності. Так, людина згідно зі ст. 26 ЦК України може мати цивільні права і обов’язки, мати усі особисті немайнові права, передбачені Конституцією, ЦК України, законами, що зокрема конкретизуются у можливості мати житло у власності, право користуватися жилими приміщеннями, успадковувати та заповідати житло, а також мати інші майнові й особисті немайнові права, які не суперечать закону і моральним засадам суспільства. Але реалізація визначених законодавством прав можлива тільки за наявності певних об’єктивних умов. Реалізація правоздатності можлива за наявності відповідної нормативної бази на підставі юридичних фактів відповідно до вимог об’єктивного права. Так, громадянин має право на приватизацію державного житлового фонду, але він може отримати його у приватну власність, якщо він є наймачем державного, комунального житла; наявне законодавство, що регулює механізм приватизації житлового фонду; належна йому квартира (будинок) знаходиться у державному житловому фоиді; волевиявлення проявляється у формі заяви та надання інших необхідних документів (про склад сім’ї, пільги, паспорт тощо).

Щоб самостійно реалізувати правоздатність на житло, фізичні особи мають бути дієздатними, тобто усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, бути спроможними набувати для себе права та створювати для себе обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК України). Громадянин має правоs при дотриманні встановлених законодавством вимог, розпоряджатися своїми суб’єктивними правами (користуватися та розпоряджатися житлом, укладати договір найму житла, здійснювати інші юридичні дії). Стаття 31 ЖК УPCP прямо закріплює право громадян на одержання жилого приміщення як елемент правоздатності. Категорії право- і дієздатності за наявності спільних рис є різними правовими категоріями, хоча зміст їх тісно пов’язаний між собою. Так, мати дієздатність не означає можливість особисто реалізувати право на житло, тому що це право не обумовлене.

За законодавством громадянин України може бути особою, яка потребує житла, або особою, що потребує поліпшення житлових умов. Але щоб отримати самостійне право на отримання житла, він повинен досягти дієздатного віку.

Крім наймача, носієм суб’єктивних житлових прав може бути власник житла, якщо проживає у власному житлі. Цивільна дієздатність фізичних осіб виникає у повному обсязі з настанням повноліття, після досягнення особою 18-річного віку.

Громадяни самостійно здійснюють право на одержання жилого приміщення в будинках державного і комунального житлового фонду з настанням повноліття (18-річчя), за місцем проживання громадян, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу в передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, – відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників.

Право на жиле приміщення державного і комунального житлового фонду фізичної особи виникає з договору найму житла, згідно з яким у всіх членів сім’ї наймача рівні права і обов’язки (ст. 61 ЖК УРСР). Разом із тим, аналіз чинного законодавства свідчить про відсутність достатньої правової регламентації поняття члена сім’ї. Тому, на наш погляд, необхідно визначити юридичну природу права члена сім’ї наймача на жиле приміщення, в якому він проживає, оскільки це значною мірою впливає на власний обсяг його житлових прав. З цього приводу в юридичній літературі висловлювалися різні точки зору. Так, деякі вчені зазначають, що у випадках, коли йдеться про житлові права членів сім’ї, в основі їх права на жилу площу лежать сімейно-правові відносини і тому норми цивільного права на них не поширюються. Цивільно-правові відносини виникають лише при розірванні шлюбу і мають умовою угоду про безплатне користування жилою площею[53]. Стаття 816 ЦК України визначає, що у договорі найму житла мають бути вказані особи, які постійно проживають з ним. Проте право користування житлом може виникнути в силу договору або в силу сімейного зв’язку для осіб, не включених до договору найму.

Стаття 31 Житлового кодексу Російської Федерації[54] до членів сім’ї власника жилого приміщення відносить дружину, яка проживає разом з власником, а також дітей і батьків власника. Крім того, членами сім’ї у виключних випадках можуть бутн визнані інші родичі, непрацездатні утриманці, за умови, що вони були вселені власником як члени сім’ї.

В юридичній літературі зазначається, що права членів сім’ї, які вселилися до будинку (квартири) власника, на користування жилим приміщенням виникають у силу сімейних відносин між ними і власником. Члени сім’ї наймача задовольняють потребу в житлі власними діями, самостійно користуючись житлом без втручання інших сторонніх осіб. Крім того, будь-який член сім’ї практично довічно має право користуватися відповідним жилим приміщенням, що відповідає існуючим моральним засадам українського суспільства. Проте така специфіка правового становища члена сім’ї не закріплена у ч. 1 ст. 816 Цивільного кодексу України, згідно з якою особи, що проживають разом із наймачем жилого приміщення, мають сімейні стосунки і набувають рівних з наймачем прав і обов’язків щодо користування житлом. Тобто стороною договору є наймач і члени його сім’ї.

При вирішенні питання надання жилої площі у будинках державного та комунального житлового фонду в поданих документах обов’язково вказуються всі члени сім’ї, які не досяглн 18-річного віку, і включаються в ордер. За договором комерційного найму таких вимог законодавство не висуває.

Визначення поняття члена сім’ї наймача жилого приміщення має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення. Традиційно сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Відповідно до статей 2-4 Сімейного кодексу України сімейні особисті немайиові та майнові відносини виникають між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачамн та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини; між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім’ї.

У силу закону і моралі не можуть виникати сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.

Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік не проживають спільно. Дитина, яка досягла 18-ти років, належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ннми проживає. Права члена сім’ї в силу закону мас одинока особа. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 291 ЦК України кожна фізична особа незалежно від віку та стану здоров’я має право на сім’ю, на прожинання в сім’ї і не може бути проти її волі розлучена з сім’єю.

За ст. 64 ЖК УРСР до членів сім’ї наймача належить дружина наймача, їхні діти та батьки, а членами сім’ї може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо ці особи перестали бути у правовому плані членами сім’ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі самі житлові права і обов’язки, як наймач і члени його сім’ї. Проте в науці залишається питання щодо того, хто належить до членів сім’ї наймача. Деякі автори вважають, що житлове законодавство містить вичерпний перелік осіб, які можуть набути право на житло. Інші вважають, що в ЖК УРСР не міститься поняття члена сім’ї наймача, а норми зазначеної статті чітко не визначають коло осіб, а лише згадують про членів сім’ї.