У сучасному землеробстві України використовується 41,6 мли та сільськогосподарських угідь, з яких 32,5 мли га ріллі (78%). За даними Держкомстату України, на цих землях у 2008 р. було досягнуто такої урожайності сільськогосподарських культур: зернових і зернобобових —

1. ц/га, з них пшениці - 36,7 ц/га, жита - 22,9 ц/га; цукрових буря­ків— 356,2 ц/га; олійних— 16,4 ц/га; льоноволокна— 5,1 ц/га; ово­чів — 173,9 ц/га; плодів і ягід— 64,4 ц/га.

Приступаючи до викладення матеріалу про правове регулювання галузі рослинництва слід зауважити, що загальні засади такого реіулю- вання встановлюють відповідні спеціальні закони та Державні цільові програми. Зазначені нормативно-правові акти закріплюють передусім найзагальніші концептуальні положення щодо регламентації певних аграрних відносин. Визначення та види державних цільових програм надається у ст. 1 Закону України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 р Державна цільова програма — це комплекс взаємо­пов´язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв´язання найважли­віших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адмі­ністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками вико­нання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Порядок розро­блення та виконання державних цільових програм затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 106.

Безсумнівно, розвиток рослинництва належить до найважливіших напрямів розв´язання соціально-економічних проблем держави у збіль­шенні виробництва продукції як рослинного походження, так і сіль­ського господарства в цілому. Ініціаторами розроблення програм у аграрній сфері можуть бути Міністерство аграрної політики України
 

 
як спеціальний центральний орган виконавчої влади та Українська ака­демія аграрних наук.

Такі ініціативи започатковано, зокрема, наказом Міністерства аграр­ної політики України та Української академії аграрних наук «Про роз­робку проекту Державної програми створення сприятливих умов для стабілізації та розвитку рослинництва на 2005—2010 роки» від 15 груд­ня 2004 р. № 462/107, а також наказом Міністерства аграрної політики України «Про розробку Комплексної державної програми реструкту­ризації і розвитку бурякоцукрової галузі на період до 2010 року» від 20 лютого 2006 р. № 69. На жаль, слід констатувати, що далі деклару­вання ініціатив або розробки концептуальних засад окремих програм (Концепція державної програми створення сприятливих умов для ста­білізації та розвитку рослинництва на 2005—2010 роки, схвалена роз­порядженням Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 861-р.) справа не пішла і, незважаючи на нагальну потребу в держав­них програмах розвитку рослинництва в цілому та окремих видів рос­линницької продукції, зазначені накази не одержали втілення у кон­кретних нормативно-правових актах, на відміну від продукції тварин­ництва.

У аграрному законодавстві досі не закріплене нормативне визна­чення поняття рослинництва. Визначення сільськогосподарських рос­лин міститься у ст. 1 Закону України «Про насіння і садивний мате­ріал» від 26 грудня 2002 р. і розкривається як зернові, кормові, олійні, ефіроолійні, технічні, прядивні, овочеві, лікарські, квіткові, плодові, ягідні рослини, виноград, картопля, які використовуються в сільсько­господарському виробництві. Наведене визначення не є досконалим, бо зводиться лише до переліку рослин, використовуваних у сільському господарстві. В узагальнюючому плані сільськогосподарські рослини можна визначити як рослини культурного походження (виведені штуч­но в результаті селекції), які потребують для свого розмноження засто­сування спеціальної праці і засобів виробництва. Таким чином,рослин­ництво — це галузь сільськогосподарського виробництва, яка грун­тується на вирощуванні культурних сільськогосподарських рослин з метою одержання продуктів харчування і сировини для перероб­ної промисловості. Рослинництво поділяється на підгалузі, основними з яких є: зернове господарство, цукробуряківництво, картоплярство, льонарство, овочівництво, плодівництво, кормовиробництво та ін.

Виробництво окремих видів продукції рослинництва врегульова­не на законодавчому рівні. Наприклад, прийнято закони України «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 р., «Про виноград та виноградне вино» від 16 червня 2005 р. Це нагадує стан законодавчого регулювання виробництва продукції тваринництва, коли на фоні від­сутності окремого закону про м´ясо і м´ясні продукти існує Закон Украї­ни «Про бджільництво». Так само відсутнє законодавче регулювання цукробуряківництва, картоплярства, льонарства, овочівництва тощо.

Закони України попри свою значимість у механізмі правового ре­гулювання все ж закладають лише найзагальніші засади правового ре­гулювання. Конкретизація законодавчих положень повинна здійсню­ватися на підзаконному рівні, зокрема за рахунок державних цільових програм розвитку рослинництва за окремими видами рослин. Важли­вого значення у цьому сенсі набуває Концепція державної програми створення сприятливих умов для стабілізації та розвитку рослинниц­тва на 2005—2010 роки, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 861-р. Проте будь-яка концепція містить лише найзагальніші положення, які, до того ж, не мають юри­дичної сили, а є тільки підґрунтям, основними напрямами розробки власне програмного документа.

Таким чином, слід зазначити відсутність державних цільових про­грам розвитку рослинництва на фоні існування лише трьох галузевих програм: «Зерно України — 2005—2010», затвердженої наказом Мін- агрополітики України від 28 липня 2004 р. № 271; «Програма розвитку хмелярства на 2007—2010 роки», затвердженої Мінагрополітики Украї­ни від 10 жовтня 2007 р. № 729; «Соя України— 2008—2015», затвер­дженої наказом Мінагрополітики України та УААН від 28 травня 2008 р. № 336/53. Звісно, що трьох зазначених галузевих програм не достат­ньо для ефективної регламентації процесів виробництва рослинниць­кої продукції. Таких програм потребується значно більше для охоплен­ня хоча б основних культур рослин, адже метою кожної програми є збільшення ефективності виробництва рослинної продукції певного виду з вирішенням ряду відповідних стратегічних завдань. Наприклад, існували програми «Картопля України — 2003», «Овочі України — 2003», «Льон і коноплі — 2003» тощо, які, на жаль, не одержали свого логічного продовження у часі.

Галузева програма «Зерно України — 2005—2010» передбачає по­ступове збільшення виробництва зерна з 38 млн тонн у 2005 р. до 42 млн тонну 2010 р. Наукові розрахунки, підтверджені світовою прак­тикою, встановлюють, що достатній рівень виробництва зернових, яко­го вистачає для продовольчих, кормових, технічних цілей та експорту, починається з розрахунку 1 тонна на 1 жителя країни. Виходячи із на­явності 46-мільйонного населення Україна повинна виробляти щоріч­но не менше 46 млн тонн зернових. Це означає, що запрограмоване ви­робництво зерна у 2010 р. має досягти свого оптимального рівня.

У результаті виконання програми посівні площі зернових культур мають становити близько 15 млн та, у тому числі озимої пшениці — не менше ніж 40 відсотків зернового клину, площі кукурудзи — 1,5—

2 млн та, ярого ячменю — 3,2 млн та. Площі посіву проса і гречки — близько 0,7—0,8 млн та, а гороху, як основної зернобобової культури, до 1,3—1,4 млн та.

Галузева «Програма розвитку хмелярства на 2007—2010 роки» має також важливе значення. Хмелярство — важлива галузь сільського гос­подарства України. Хміль використовується в пивоварінні, медицині, парфумерії, харчовій та інших галузях промисловості. Вітчизняне хме­лярство досягло найбільшого розвитку в 70—80-х роках минулого сто­ліття. У середині 80-х років Україна за площею насаджень та валовим збором хмелю вийшла на п´яте місце у світі після Німеччини, США, Китаю та Чехословаччини. Це давало можливість повністю забезпечи­ти внутрішні потреби України та частину хмелю відправляти за кор­дон і в сусідні республіки. Український ринок хмелепродукції характе­ризується поступовим виходом зі стану стагнації, хоча обсяги вирощу­вання хмелю важко порівняти з кінцем 80-х років минулого століття при досягненні Україною третього місця в Європі за валовим збором — 8,4 тис. тонн та площею насаджень — 8 тис. та. Зараз хміль вирощуєть­ся у 8 областях України, 23 районах і 63 хмелярських господарствах на площі 1140 та.

Реалізація передбачених галузевою «Програмою розвитку хмеляр­ства на 2007—2010 роки» заходів переведення галузі на інноваційну основу, прискорення впровадження науково-технічних розробок, осво­єння досвіду роботи вітчизняних і зарубіжних товаровиробників хме­лю в нових ринкових умовах, зміни сортової політики, запровадження енергозберігаючих технологій виробництва продукції хмелярства, по­кращення законодавчого і фінансового забезпечення розвитку галузі хмелярства та інших засобів дасть змогу довести загальну площу хміль­ників до 1600 та, а валовий збір — до 1837 тонн, що забезпечить рента­бельне виробництво хмелю.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про збір на розвиток виноградар­ства, садівництва і хмелярства» від 9 квітня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив своєю постановою «Порядок справляння збору та використання коштів на розвиток виноградарства, садівництва і хме­лярства» від 15 липня 2005 р. № 587. На розвиток галузі хмелярства у вигляді 1% відрахувань від реалізації алкогольних напоїв та пива над­ходять кошти у сумі 15—16 млн грн. на рік.

Нарешті, галузева програма «Соя України — 2008—2015», затвер­джена наказом Мінагрополітики України та УААН від 28 травня 2008 р.

№ 336/53, спрямована на розвиток виробництва цієї культури. Фено­мен сої пояснюється її рідкісним хімічним складом — високою концен­трацією в бобах білка — 38—42%, жиру — 18—22%, вуглеводів — 25— 30%, а також вітамінів, мінеральних речовин, ферментів. Завдяки цьо­му соя стала однією з головних культур світового землеробства в XX ст. Соя належить до стратегічних культур, задовольняє найзагальніші по­треби людини. Вона є основою піраміди рослинного білка та олії в сві­ті. Якщо в 1960 р. в світі вироблялося 31 млн тонн сої, в 2003 р. цей по­казник досяг 189,2 млн тонн, то в 2006—2007 роках — 221,6 млн тонн, у тому числі по країнах: СІЛА — 71,5 млн тонн; Бразилія — 61,0 млн тонн; Аргентина — 47,0 млн тонн; Китай — 15,2 млн тонн; Індія — 7,9 млн тонн; Україна — 0,89 млн тонн; Росія — 0,78 млн тонн.

За рахунок впровадження організаційних, фінансово-економіч­них, технологічних та юридичних складових програми «Соя України — 2008—2015» планується доведення посівних площ під сою за період 2008—2015 років до 1,1— 1,3 млн гектарів та виробництва сої на рівні 3,0 млн т.