Система національного права України складається з окремих галузей права, що становлять сукупності відповідних правових норм, об´єднаних за певними принципами. Традиційно ще з часів римського права відбувся поділ галузей права на публічне та приватне. У основу такого поділу первісно було покладено вид інтересів, які були покли­кані врегульовувати ці галузі права: публічні або приватні.

Публічними визнавалися інтереси держави, а приватними — інте­реси окремих осіб. Це класична галузева диференціація, яка є дієвою й досі. У науковій літературі тривалий час ведуться спори щодо доціль­ності зазначеного галузевого поділу, проте прийнятніших критеріїв до­сі не запропоновано. Вже звичним стало віднесення до публічних га­лузей конституційного, адміністративного, кримінального права, а до приватних — цивільного, господарського (комерційного) права тощо. Ці галузі є класичними, які існували протягом століть і які є безпереч­ними здобутками правової культури людства.

Проте еволюційний розвиток суспільних відносин, який набуває де­далі стрімкіших темпів, висуває необхідність появи нових правових норм для врегулювання нововиниклих суспільних відносин, які не охоплю­ються існуючими нормами права. Поява значної кількості однорідних су­спільних відносин і відповідних норм, що їх врегульовують, зумовлюють їх об´єднання за галузевим принципом. Так виникають нові галузі права. Однією з таких галузей є аграрне право, яке пройшло у своєму розвитку Цілий ряд послідовних реструктуризаційних перетворень від селянського[2], колгоспного, сільськогосподарського до аграрного права у сучасному розумінні.

Відмітною рисою нововиниклих галузей права часто є супереч­ність їх віднесення до публічного чи приватного права. Вони уособлю­ють риси як одних, так і інших галузей, набуваючи узагальнюючого, інтегрованого характеру. Таким є й аграрне право. Якщо колгоспне й сільськогосподарське право чітко виражало інтереси держави у веден­ні ефективного сільськогосподарського виробництва, то безпосередньо аграрне право поєднало державні, суспільні та індивідуальні інтереси окремих аграрних товаровиробників у одержанні відповідної сільсько­господарської продукції. При цьому інтереси останніх виступають пре­валюючими щодо державних. Це означає, що аграрне право є приват­но-публічною галуззю права, на що першим звернув увагу і обґрунту­вав В. Ю. Уркевич´.

Мабуть, жодна з галузей права у історії юридичної науки не ви­кликала стількох суперечок, як аграрне право. Дискусії спрямовували­ся переважно на визначення місця аграрного права у системі права, його атрибутивних ознак як галузі права, складу предмета та структу­ри системи аграрного права. Загальновідомим є поділ галузей права на основні (традиційні) та похідні, що утворилися пізніше. Такі галузі за комплексом атрибутивних ознак у юридичній доктрині поділяються на самостійні та комплексні. Дослідження рівня і меж самостійності аграрного права дещо ускладнюється через його історичне своєрідне «правонаступництво» галузей колгоспного права і сільськогосподар­ського права та спричиненої такою зміною періодизації дослідження цього питання.

Навіть серед вчених юристів-аграрників не спостерігається єднос­ті у підходах щодо визначення характеру аграрного права як галузі права. Загалом сформувалися полярні підходи до встановлення атри­бутивних галузевих ознак аграрного права. Самостійною галуззю вва­жають аграрне право А. М. Статівка, А. І. Бобилєв, В. М. Єрмоленко •2

та інші .

За комплексність аграрного права нині виступають відомі вчені М. І. Козир, Б. О. Вороній[3]. Поряд з цим, М. І. Козир раніше обґрун­товував ідею самостійної комплексної та інтегрованої галузі сільсько­господарського права[4]. Позицію самостійності, комплексності й інте­грованості щодо аграрного права посідали В. 3. Янчук і В. В. Янчук[5]. Комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю вважає аграрне право О. О. Погрібний[6].

Як бачимо, у навчальній і науковій літературі склалася переважа­юча думка про комплексний та інтегрований галузевий характер аграр­ного права. Таке твердження випливає з теоретичного розподілу галу­зей права на основні та комплексні (допоміжні). Не вдаючись до кри­тичного аналізу такого розподілу слід зазначити, що комплексність аграрного права формується двояко. По-перше, критерієм комплексно­сті виступає комплекс існуючих суспільних аграрних відносин, які опо­середковують ведення сільськогосподарського виробництва, спрямо­ваного на одержання сільськогосподарської продукції. Це сукупність таких аграрних відносин: земельних, майнових, членських, трудових, організаційно-управлінських та соціального розвитку села.

По-друге, комплексність формує сукупність аграрно-правових норм, покликаних врегульовувати зазначені аграрні відносини. Ці нор­ми належать до різних галузей права. Наприклад, немає жодної потре­би в дублюванні норм, що врегульовують процедуру створення, функ­ціонування та припинення сільськогосподарських підприємств, адже це прерогатива інших галузей права, зокрема цивільного та господар­ського. Аграрно-правові норми, спираючись на загальні засади цивіль­но-правового, господарсько-правового регулювання тощо, відбивають аграрну специфіку сільськогосподарських товаровиробників: особли­вості сільськогосподарської діяльності; виробництво, зберігання та реа­лізацію сільськогосподарської продукції; формування внесків до ста­тутних фондів сільськогосподарських підприємств за рахунок земель­них ділянок, специфічних засобів виробництва та ін.

Аграрне право, вбираючи загально-правові і галузеві принципи й методи, доповнює їх через урахування специфіки аграрних відносин, створюючи таким чином особливий комплексний механізм правового регулювання. Інтегрованість означає, що між різними видами аграрних відносин як складовими комплексності існує стійкий взаємозв´язок. Тому комплексність та інтегрованість є нічим іншим, як атрибутивни­ми ознаками, що виокремлюють особливості аграрного права як галузі права.

Поряд із цим, аграрне право як сукупність аграрно-правових норм є самодостатнім у можливостях врегулювання відповідних аграрних відносин, що становлять його предмет. За своєю природою аграрно- правові норми не є копіюванням змісту правових норм інших галузей права, покликаних врегульовувати подібні аграрним відносини (майно­ві, трудові, земельні, управлінські та інші), вони спрямовані на охоп­лення своїм впливом саме специфіки аграрних відносин. При цьому аграрно-правові норми виходять за межі дії подібних норм інших галу­зей права за рахунок особливостей аграрних відносин. Все це свідчить про самостійність галузі аграрного права. Таким чином, аграрне пра­во — це самостійна галузь системи права України, яка об´єднує пра­вові норми, що врегульовують аграрні відносини.

Аграрне право виступає ще й у іншій іпостасі: науковій. Аграрне право як наука — це наявність системи знань про однойменну галузь права, що дають об´єктивне відображення закономірностей її виник­нення, функціонування і розвитку, а також способів правового впливу на аграрні відносини. Аграрно-правова наука проявляє себе як сукуп­ність концепцій, керівних ідей, наукових позицій і підходів до вирішен­ня проблем, які виникають у сфері правового регулювання аграрних відносин. Свої погляди науковці юристи-аграрники викладають у ди­сертаціях на здобуття наукових ступенів кандидата і доктора юридич­них наук, монографіях, статтях і виступах на конференціях, круглих столах, науково-методичних семінарах, засіданнях кафедр, відділів тощо.

Сьогодні аграрно-правові дослідження зосереджені у наукових установах і вищих навчальних закладах. Провідним науковим осеред­ком є відділ проблем аграрного, земельного та екологічного права Інсти­туту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. У вищих на­вчальних закладах комплексні дослідження проблем аграрного права здійснюють: кафедра аграрного права Національної юридичної акаде­мії України імені Ярослава Мудрого; кафедра аграрного, земельного та екологічного права імені академіка В. 3. Яичука Національного універ­ситету біоресурсів і природокористування України; кафедра трудово­го, земельного і екологічного права Київського національного універ­ситету імені Тараса Шевченка; кафедра аграрного, земельного та еко­логічного права Одеської національної юридичної академії; кафедра трудового, аграрного та екологічного права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Ще одним проявом аграрного права є його уособлення як навчаль­ної дисципліни, яка належить до обов´язкових дисциплін, що вивчають­ся на юридичних факультетах та в юридичних закладах. У цьому сенсі аграрне право є викладенням систематизованого матеріалу про аграр­не право як галузь права. Юридичні заклади готують, насамперед, фа­хівців правозастосовної сфери діяльності, які працюватимуть у судах, правоохоронних органах, адвокатурі та юридичних консультаціях, ор­ганах державної влади і безпосередньо в юридичних службах сільсько­господарських підприємств. Основним завданням усіх зазначених ка­тегорій працівників щодо сільського господарства є охорона і захист прав виробників сільськогосподарської продукції. Для цього необхід­но мати щонайменше достатній теоретичний багаж знань у сфері пра­вового регулювання аграрних відносин, що забезпечується вивченням навчальної дисципліни «Аграрне право України».

Аграрне право як навчальна дисципліна складається із Загальної, Особливої і Спеціальної частин. Загальна частина об´єднує навчальні розділи, у яких визначаються загальні засади правового регулювання аграрних відносин. Теми містять навчальний матеріал щодо: історичних витоків формування аграрного права; розгляду аграрного права як само­стійної галузі; джерел аграрного права; узагальнюючих особливостей системи суб´єктів аграрного права; приватизації та паювання майна і земель сільськогосподарського призначення; державного регулювання сільською господарства та системи органів державного контролю в АПК; юридичної відповідальності за порушення аграрного законодавства.

До Особливої частини належать розділи про правове регулюван­ня: виробничої і господарської діяльності сільськогосподарських това­ровиробників; виробництва окремих видів сільськогосподарської про­дукції та її якості й безпечності; аграрних ринкових відносин; особли­востей аграрно-правового регулювання договірних відносин; трудових відносин; соціального розвитку села тощо.

Нарешті, у Спеціальній частині викладено сучасне аграрне законо­давство країн—членів ЄС, що має значний рівень актуальності у кон­тексті політичного курсу держави на євроінтеграцію.