З прийняттям 14 лютого 1992 р. Закону України «Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство» усі колгоспи, яких налічу­валося 10,5 тис., поступово протягом декількох років було перетворе­но на нову організаційно-правову форму — колективні сільськогоспо­дарські підприємства (КСП). Загалом прийняття зазначеного Закону знаменувало принципово новий етап у розвитку аграрних відносин. По-перше, існування й діяльність цієї колективної форми господарю­вання на селі було вперше закріплено на законодавчому рівні. Право­вим підґрунтям функціонування колгоспу був Примірний статут кол­госпу, прийнятий Четвертим Всесоюзним з´їздом колгоспників 25 бе­резня 1988 р. Статут кожного конкретного колгоспу розроблявся на основі й відповідно до Примірного статуту. По-суті це означало, гцо виробничо-господарська діяльність колгоспів врегульовувалась локаль­ним правовим актом, яким є статут. По-друге, відбулося значне набли­ження селян—членів КСП до засобів виробництва.

Колгоспники, будучи фактично найманими працівниками, не ма­ли жодних майнових прав на майно колгоспу. При виході колгоспника з членів колгоспу, за аналогією до державного підприємства він одер­жував лише несплачену заборгованість по оплаті праці, жодним чином не претендуючи на майно господарства. Попри задекларовану «колгосп­но-кооперативну» форму власності майно колгоспів було одержавле- не. Зовсім інші майнові відносини встановлювалися в КСП. Вже ст. 4 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» передбачала принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, а ст. 7 встановлювала спільну часткову власність на майно підприємства та можливість одержання частини його майна при виході з КСП.
 

 
Поряд із цим, процес реформування відносин колгоспно-коопера­тивної власності, здійснений Законом України «Про колективне сіль­ськогосподарське підприємство», не слід змішувати з приватизацією. Попри зовнішню змістовну схожість, що полягає у закріпленні майно­вих прав членів КСП як фізичних осіб на майно підприємства, зазна­чені процеси мають суттєві відмінності. Так, згідно із Законом Украї­ни «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р. приватизація стосувалась лише майна держаних і комунальних підприємств, тоді як у КСП відбулася трансформація «одержавленої» колгоспно-кооперативної власності у спільну часткову власність чле­нів колективних сільськогосподарських підприємств. Приватизація майна державних підприємств здійснювалася за плату, а в КСП майно за його членами закріплювалося на безоплатній основі. Для проведен­ня приватизації потребувалося рішення відповідних територіальних органів Фонду державного майна України, для реформування в КСП достатньо було рішення загальних зборів колгоспу. Таким чином, за­стосування поняття приватизації до КСП є некоректним. До процесів реформування відносин колгоспної власності, здійснене в КСП внаслі­док реорганізації (реструктуризації) колгоспів, доречно застосовувати поняття «паювання майна».

Правовою основою процесу паювання майна стало створення пайо­вого фонду майна членів КСП, визначене ст. 9 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», який складався з вар­тості основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінних паперів, акцій, грошей та відповідної частки від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Такою участю на момент розпаювання були частки майна, які перебували як пайові внески до статутних фондів міжгосподарських підприємств, створених реформованими колгоспами. Міжгосподарські підприємства створювалися за участю декількох колгоспів для переробки сільсько­господарської продукції, сільського будівництва, догляду за колгоспни­ми лісами тощо.

У зазначеному Законі не було визначено долю об´єктів соціально- побутового призначення колективних сільськогосподарських підпри­ємств. Тому важливе значення мала постанова Верховної Ради Украї­ни «Про порядок введення в дію Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. № 2115-ХІІ, п. 5 якої було встановлено, що об´єкти соціально-побутового призна­чення поділу (паюванню) між членами колективного сільськогоспо­дарського підприємства не підлягають.

Пайовий фонд майна членів КСП складався з суми індивідуаль­них паїв кожного окремого члена підприємства. При цьому на кожен пай розповсюджувалося право власності члена підприємства. Проте право розпорядження своїм паєм член підприємства набував лише піс­ля припинення членства в підприємстві і виділення його в натурі. Від­мітним є те, що в основу формування індивідуальних паїв було покла­дено трудовий критерій. Право членів підприємства на пайовий фонд майна було поставлено у залежність від їх трудового внеску. Величина паю залежача від кількості та якості (кваліфікації) праці, які колишні колгоспники вклали у створення майна колгоспу, на базі якого ство­рювалося колективне сільськогосподарське підприємство.

Одержаний підприємством у кінці року прибуток підлягав розподі­лу і нарахуванню кожному члену КСП залежно від величини його паю. При цьому одержувані дивіденди за бажанням власника можна було спрямувати на збільшення номінального розміру індивідуального паю. У разі виходу з підприємства його членам надавалося право одержати пай натурою, грішми, цінними паперами або в іншій, за згодою сторін, формі.

Суттєвим недоліком цього етапу паювання майна можна назвати відсутність нормативно закріпленої методики розпаювання. Процес паювання здійснювався на основі Методичних рекомендацій по прива­тизації майна колективних сільськогосподарських підприємств, розроб­лених Інститутом аграрної економіки УААН і схвалених спільно сек­цією економіки Науково-технічної ради Міністерства сільського госпо­дарства і продовольства України та Українською академією аграрних наук 2 жовтня 1992 р. Серед недоліків цієї методики можна назвати: 1) розробку науково-дослідним інститутом, тобто організацією, яка не має нормотворчих повноважень, без наступного затвердження держав­ним органом, наділеним відповідною компетенцією (Кабінет Міністрів України або Мінсільгосппрод); 2) застосування у назві Методичних рекомендацій поняття «приватизація», що у контексті вищезазначених відмінностей між приватизацією і паюванням майна є некоректним;

1. індикативний (рекомендаційний) характер документа, який не мав обов´язковості щодо застосування, що, у свою чергу, надавало керів­ництву КСП невиправдану можливість суб´єктивно використовувати цю методику на власний розсуд або розробляти і впроваджувати власні моделі розпаювання, не виключаючи можливості зловживань; 4) від­сутність нормативно закріпленої форми документа, що засвідчував пра­во не майновий пай.

Проте за відсутності відповідного підзаконного регулювання прак­тика розпаювання сприйняла механізм, що пропонували зазначені Ме­тодичні рекомендації. Загальна схема об´єднувала такі послідовні опе­рації. Визначення контингенту осіб, які мали право на майновий пай. Таким правом наділялися усі члени колективу КСП: працюючі; пенсіо­нери за віком; інваліди, що одержали ушкодження здоров´я у колгоспі, правонаступником якого стало КСП. Права на майновий пай могли набути також колишні члени колгоспу, зокрема призвані на строкову військову службу, обрані на виборні державні посади, направлені на навчання та на роботу до інших підприємств і організацій за умови їх повернення і поновлення у членстві (для пенсіонерів — при поверненні їх на постійне проживання у даному селі). За згодою членів трудового колективу майнові паї могли бути визначені також працівникам об´єк­тів соціальної і комунально-побутової сфери села.

Після визначення кола осіб, які претендували на одержання майно­вого паю, наступним кроком було обирання загального календарного періоду, за який здійснювалися розрахунки, і варіанту обчислення тру­дового внеску кожного з претендентів. Варіантів обчислення індивіду­ального трудового внеску пропонувалося два: 1) на основі фактичних затрат робочого часу, тобто за кількістю відпрацьованих людино-днів або нарахованих трудоднів (протягом 1946—1965 рр. оплата праці здій­снювалася натурою, розмір якої залежав від кількості фактично відпра­цьованих трудоднів); 2) на основі суми одержаної оплати праці кожно­го з членів колгоспу і КСП. Зауважимо, що останній варіант є прогре­сивнішим, оскільки оплата праці враховує не лише кількість, а й якість (кваліфікацію) праці. Щодо загального календарного періоду обраху­вання трудових внесків, то на розсуд загальних зборів пайовиків про­понувався період 25—40 років.

Далі уточнювалася загальна вартість пайового фонду колектив­ного сільськогосподарського підприємства. При цьому передбачалася можливість резервування його частки для наділення майновими пая­ми осіб, які не були включені до складу пайовиків. Нарешті, останнім кроком був поділ вартості пайового фонду на загальний фонд оплати праці чи трудових затрат, залежно від обраного варіанту, розрахунок розміру майнового паю кожного з членів КСП і затвердження резуль­татів паювання на загальних зборах.

Слід відзначити формальність процесів паювання в цей період у значній кількості колективних сільськогосподарських підприємств, які відбулися переважно на папері. Цьому сприяли недостатня роз´яс­нювальна робота з боку відповідних державних органів, нерозуміння й інертність селян, які звикли «жити колгоспом», двоїстість державної аграрної політики, яка поряд з розвитком приватних засад у сільсько­му господарстві бажала зберегти крупні господарства, тощо. Проте первісний процес паювання майна як передумови виникнення приват­ного власника на селі все таки було здійснено, причому в подальшому він одержав цілком логічне продовження й удосконалення, які вирази­лися у перепаюванні майна колективних сільськогосподарських під­приємств.