Відповідно до першого методу, тобто етимологічного, ми маємо можливість дослідити початковий зміст цих термінів. Слово "процедура" походить своїм корінням з (франц. рrocedure, лат. рrocedo - проходжу, або просуваю), "(лат. рrocessus "процес" - проходження, просування вперед) [9, с.234]. Враховуючи те, що переважна частина території України свого часу перебувала у складі Російської імперії,  надалі - СРСР, відповідно й сформувалась юриспруденція, тобто первинно у російському законодавстві застосовувалось поняття "процес", а не "процедура", та розглядалося у співвідношенні з поняттям "судового провадження", підтвердженням чого є різноманітні правові акти, у яких "процес" асоціюється з порядком розгляду або розв`язання судових справ [10, с.10]. Надалі під впливом закордонних країн, зокрема Франції та Німеччини, адміністративне право починає виділятися в окрему галузь правової науки, відповідно до сучасного розуміння, а з ним більш змістовно окреслюється предмет адміністративного процесу. Наприклад, у Словнику юридичних та державних наук 1902 року видання під "адміністративним процесом" розуміють "вирішення спорів щодо законності розпоряджень органів управління та самоврядування, що починаються особливим адміністративним позовом та здійснюється особливими установами, що називаються судами адміністративними. Мета адміністративного позову - досягнути скасування незаконного розпорядження" [11, с.12]. У радянський період юридичний зміст поняття "процес" асоціювався з порядком розгляду справ у суді, а "адміністративний процес" - "сукупність процесуальних правил, на основі яких здійснюється виконавчо-розпорядча діяльність" (Г.І.Петров, С.С.Студеникін); "порядок застосування заходів адміністративного примусу" (Н.Г.Саліщева); "діяльність органів державного управління, яка регламентується адміністративно-процесуальним законодавством" (Д.Н.Бахрах).  Отже, у цих визначеннях ми відзначаємо суперечність загального і конкретного, тобто загальне поняття "процес" йде у розріз з конкретним поняттям "адміністративний процес". Така ж ситуація щодо тлумачення цього поняття існує в українській правовій практиці. Для прикладу, "Великий тлумачний словник сучасної української мови" інтерпретує "процес" як  "розгляд судової справи; сама судова справа. Визначений законом порядок діяльності слідчих і судових органів при розгляді судових справ певного роду" [12, с.997]. У Словнику іншомовних слів - "визначений законом порядок діяльності слідчих і судових органів при розслідуванні й розгляді кримінальних, а також інших справ; сам розгляд справи судом"[13, с. 470]. Українсько - російський тлумачний словник розшифровує поняття "процес" як "порядок розгляду кримінальних та адміністративних справ, а також судове провадження"[14, с.183], а наукова інтерпретація адміністративного процесу трактує його як врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, спрямовану на реалізацію матеріальних норм адміністративного, а також інших галузей права в ході здійснення проваджень щодо розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.

Подібна невизначеність і неузгодженість у формулюванні загальноправових та спеціальноправових термінів (правовий процес і адміністративний процес) не сприяє практиці правозастосування, а також порушує засадні принципи побудови  системи права, адже неоднозначність розуміння та інтерпретації загального і конкретного порушує внутрішньосистемні  зв'язки.

Етимологія будь-якого поняття нерозривно пов'язана з історичним генезисом науки, якої він стосується, не є винятком із зазначеного правила й поняття адміністративного процесу.

Еволюціонування термінів "процес" та "процедура" відбувалося в контексті розвитку науки адміністративного права, яка має давню історію її застосування, але процес формування предмета регулювання, в сучасному розумінні, який охоплює досліджувані поняття, відбувався в рамках камералістики (науки про фінанси, господарську діяльність), в подальшому - поліцейського права.

Особливо цікавим для історичного дослідження є 19 століття, адже зростання інтенсивності торгівельно-економічної діяльності, встановлення конституційних форм правління, детальніше окреслення специфіки діяльності виконавчої гілки влади зумовили розширення адміністративно-правової сфери регулювання, а з ним виникнення якісно нових відносин - відносин у галузі державного управління. Щодо поліцейського права, то воно не змогло адаптуватися відповідно до змін  у сфері суспільних відносин зі своїм специфічним предметом регулювання і поступилося місцем іншій, більш відомій для нас галузі - адміністративного права.

Розширення рамок адміністративно-правової регламентації, ускладнення процесу її здійснення, поєднання державних і приватноправових інтересів у результаті такої діяльності зумовило виникнення конфліктних ситуацій, які потребували правового вирішення і, як наслідок, створення у низці європейських країн адміністративних судів, на які покладався обов`язок щодо розгляду адміністративно-правових спорів. Не відставала від нових віянь і Україна, у якій з`явилася адміністративна юстиція. Так, 17 грудня 1917 року відповідно до закону Центральної Ради було створено Генеральний суд, який складався з цивільного, карного й адмі­ністративного департаментів.  Діяли Адміністративні Суди також під час правління гетьмана Скоропадського та Директорії [15, с. 57-59, 75-76]. Зі створенням цих судів фактично і  пов`язують виникнення адміністративного процесу. Хоча деякі науковці, зокрема В.П.Тимощук, вважають, що "підставою для виділення адміністративного процесу як форми правосуддя є не так створення спеціалізованих адміністративних судів чи спеціального порядку вирішення цих справ, як наявність окремого предмета судового розгляду - адміністративно-правових спорів"[16, с.13].

Щодо виконавчо-розпорядчих відносин між державною адміністрацією та громадянами, то вони на законодавчому рівні не регулювались до середини XX ст. Це, на думку автора, пояснює початкову тенденційність визначення загального поняття "процес" як порядку розгляду судових справ, а причиною цього є асоціація адміністративного процесу виключно із судовим провадженням.

Таким чином, відповідно до  проведеного дослідження можемо стверджувати, що спочатку з`явилося право на оскарження рішень органів виконавчої влади у судовому порядку, а вже  на основі розроблених у процесі судових проваджень принципів -  виникло право адміністративної процедури, з чим погоджується В.Б. Авер`янов, визнаючи, що "спочатку виникло право на судове оскарження рішень адміністрації, а вже на основі розроблених судами принципів почало розвиватись законодавство про адміністративну процедуру", тому асоціація цих термінів, тобто  адміністративної процедури та адміністративного процесу, їх поєднання, не відповідають історичному генезису та етимологічному контексту.

Наступний аспект дослідження стосується розгляду адміністративного процесу у широкому або вузькому значенні та визначення місця адміністративної процедури в адміністративно-процесуальній діяльності.

 Розвиток адміністративного права, а також всієї правової науки в Україні має свої особливості, зумовлені історичним досвідом перебування нашої держави у складі СРСР.

Адміністративний процес визначався як виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління, які під час її здійснення керувалися критеріями політичної доцільності, а не правовою регламентацією. Найбільша роль в реалізації управлінської волі держави належить виконавчо-розпорядчим органам державної влади (органам державного управління) [17, с. 15]. Відповідно закон, як правовий акт вищої юридичної сили, ставився в один ранг із підзаконними нормативно-правовими актами. Потреби як такої щодо законодавчого визначення адміністративної процедури не було, адже держава акумулювала "у своїх руках " всі сфери суспільного життя і рішення, зрозуміло, приймались нею самостійно.

З огляду на викладене,  доцільно звернутися до теорії "публічної адміністрації", згідно з якою, на думку професора В.Б. Авер`янова, управління з боку держави, яке було домінуючим у всіх сферах за радянських часів, тепер не є настільки визначальним. Відповідно до цього він пропонує виділення нового суб`єкта - "публічної адміністрації" у вигляді органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування [18, с.117]. Тобто фактично відбувається ротація методів управління на методи регулювання, що характерні для правової держави.

Крім того, суттєвим недоліком правової системи радянської доби була відсутність права на судове оскарження рішень органів виконавчої влади.

Дискусія навколо визначення поняття адміністративної процесу продовжується й досі, наука не знає єдиного, уніфікованого підходу до вирішення цього питання. Як зазначає Н.Г Саліщева, "одни из них признают процессуальный порядок как средство реализации норм материально-административного права, другие ограничивают рамки административного процесса порядком осуществления административной юрисдикции по индивидуальным делам, третьи допускают сосуществование обоих видов" [19, с.7-23; 10, с.12-17; 20, с. 110-120 ; 21, с.153-156]. Зокрема, такі науковці - адміністративісти, як Г.І. Петров, А.П. Корнєв, О.М Якуба , Д.Н. Бахрах, В.Д. Сорокін та ін. трактують адміністративний процес у широкому розумінні, тоді як В.Б. Авер'янов, М.І. Пискотін, А.В. Cамійленко та ін.- у вузькому розумінні.

Фактично можна говорити про три основні сфери застосування цього поняття: 1) порядок розгляду справ в адміністративних судах (тобто адміністративне судочинство); 2) порядок реалізації повноважень органів виконавчої влади з підготовки та прийняття нормативних і індивідуальних адміністративних актів; 3) нарешті, порядок застосування до відповідальних суб'єктів заходів адміністративного примусу [22, с.8].

Таким чином, у вузькому тлумаченні адміністративний процес - це діяльність уповноважених органів влади щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення та застосування заходів адміністративного примусу, так званий юрисдикційний процес.

У широкому розумінні - це вид юридичного процесу, який регламентує порядок розгляду і розв`язання конкретних адміністративних справ, як діяльність, що ґрунтується на нормах адміністративно-процесуального права, виконавчих органів влади та їх посадових осіб, а також інших уповноважених на те суб`єктів щодо реалізації норм матеріального адміністративного права, а в низці випадків - і матеріальних норм інших галузей права [23, с.12; 24, с. 49]. 

З огляду на вищевикладене постає питання: яке визначення слід використовувати для розкриття поняття адміністративного процесу, які пояснення найбільш раціонально, логічно обґрунтовують позицію вузького чи широкого розуміння?

На нашу думку, відповідь на це питання полягає насамперед в необхідності розмежування поняття адміністративний процес та адміністративна процедура (провадження). Аргументами цієї точки зору є неможливість поєднання юрисдикційного та позитивного процесу в одному понятті. Пояснюється це з таких позицій:

1) відповідно до теорії Ш.Л.Монтеск`є та конституційного принципу, зазначеного у ст.6 Основного Закону, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Широке визначення адміністративного процесу, фактично, поєднує дві окремі, незалежні гілки виконавчої та судової влади, чим порушує засадні принципи побудови правової держави.