Найголовнішою ознакою демократичного суспільства  і правової держави є вільне й ефективне здійснення людиною належних їй прав і свобод. Сьогодні це твердження є аксіомою сучасного цивілізаційного прогресу. Відтак у системному реформуванні українського суспільства права людини мають стати не якимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних перетворень, а їх найголовнішою метою, яка покликана принципово змінити історичну парадигму стосунків між державою і людиною. Вирішальна роль у правовому забезпеченні такої зміни покладається на адміністративне право [1, с. 5].

На даний момент адміністративне право перебуває у трансформаційному процесі, метою якого є законодавче врегулювання процедурного аспекту взаємовідносин органів управлінської системи, тобто виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування з громадянами. Розвиток адміністративного права у цьому руслі буде виступати забезпечувальним фактором прав і свобод людини та громадянина у правовій, демократичній державі з одного боку, а з іншого, сприяти більш ефективній управлінській діяльності державних службовців.

Світова практика знає різні підходи щодо законодавчого врегулювання адміністративних процедур, тобто існує ряд країн, які пішли шляхом кодифікації правових актів з цього питання, зокрема: Австрія, США, Нідерланди, Іспанія, Угорщина, Італія, Німеччина, Японія, Данія, Польща, Чехословаччина тощо. Поряд з цим, у деяких державах не існує єдиного, систематизованого правового акта, хоча їх законодавство є досить розвинутим у цьому аспекті. Наприклад у Франції, де існують часткові кодифікації, зокрема від кінця 1970-х років; за рекомендаціями посередника чи самої Державної ради було прийнято закон про доступ до адміністративних документів (липень 1978 р.), який значною мірою змінив у Франції принципи, які належали до адміністративної таємниці, про мотивацію адміністративних актів (липень 1979 р.), про захист громадських свобод при використанні інформаційних картотек (січень 1978 р.). Натомість складно розглядати декрет від 28 листопада 1983 р. "Про відносини між адміністративними органами і громадянами, як щось більше, ніж зародок систематизації загальної адміністративної процедури. Самого лише нормативного статусу цього декрету недос­татньо для того, щоб надати йому ваги, необхідної для справжньої кодифікації такого порядку, адже він не міг би протистояти загальним принципам права, яким він суперечитиме, зокрема принципові вільного управління територіальних громад. Крім того, він містить лише відокремлені норми: юридичне значення для адміністрації опублікованих циркулярів, обов´язкова вказівка на способи оскарження адміністративних рішень та елементи процедури рішення для колегіальних органів. У Франції існують процедури заслуховування підстав для подачі позову, однак у рамках часткового законодавства (відносно позбавлення права власності на майно і досліджень впливу на навколишнє середовище), а не загалом. Безперечно, саме це розпорошення норм у Франції ускладнює порівняння з країнами, де адміністративна процедура кодифікована на загальному рівні, тоді як з багатьох пунктів французька регламентація варта, можливо, багатьох інших регламентацій, які вважаються повнішими [2, с. 245]. Крім Франції, існує ряд інших країн, які також не мають загального кодифікованого акта з адміністративних процедур, зокрема: Велика Британія, Ірландія, Португалія, Греція, Бельгія, Голландія. Пояснюється це двома моментами: 1) непридатною є юридична техніка, яка значну увагу приділяє фіксації дрібниць на папері, на відміну від континентальної, що дозволяє задовольнитися в певних ситуаціях лише принципами, котрі в подальшому  переростають у конкретні правила застосування; 2) адміністрації цих країн залишаються маловідкритими. Для прикладу, у Великій Британії та Ірландії діє закон про секрет у адміністративній сфері.

 На думку автора, процес кодифікації чи систематизації є прогресивно-позитивним з таких міркувань:

по-перше, це сприяє формуванню адміністративно-процедурного права;

по-друге, полегшує управлінську діяльність, робить її більш оперативною та ефективною.

Україна пішла схожим шляхом таких країн, як Чехословаччина, Польща, США, Німеччина тощо, а саме обрала шлях розробки узагальнюючого законодавчого акта про адміністративні процедури за участю громадян [3, с.5]. Для цього робочою групою при Міністерстві юстиції України, а також за участю наукових співробітників Інституту держави та права ім. В.М. Корецького НАН України було підготовлено проект Адміністративно-процедурного кодексу.

Нормами цього Кодексу передбачається здійснення регулювання таких процедур, як прийняття, підготовка, оскарження індивідуальних адміністративних актів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів з приводу реалізації прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб.

На сьогодні чинним є Закон України "Про звернення громадян", який  деякою мірою регламентує процес розгляду заяв та скарг громадян, а саме ст. 1 цього Закону зазначає, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення [4]. Проте цей закон не є досконалим хоча б тому, що він побудований на ідеології минулого ідентичного правового акта радянського зразка, разом з тим у документі існує ряд недоліків технічного характеру.

  Заповнити вакуум необхідності регулювання провадження в адміністративній справі за скаргою на індивідуальний адміністративний акт покликаний Адміністративно-процедурний кодекс, який, на думку В.Б. Авер`янова, має логічну структуру і прийнятне змістовне наповнення. Разом з тим науковець визнає, що робота над цим законопроектом є не проста, аргументуючи це малодослідженістю проблем адміністративної процедури вітчизняною правовою наукою та нерозробленістю багатьох питань на доктринальному рівні[5, с.207].

  Першочерговим завданням, яке слід розв`язати до прийняття Адміністративно-процедурного кодексу, - це  змістове наповнення та однозначне розуміння поняття "адміністративна процедура" та його співвідношенням із поняттям "адміністративний процес".

 Для того, щоб краще зрозуміти це поняття, його варто розглянути з різних позицій або точок зору.

 В лексичному плані "процедура" взагалі визначається як "всяка тривала, послідовна справа, порядок, обряд"[6, с.526], "встановлена, прийнята послідовність дій для здійснення або оформлення якої-небудь справи" [7, c.543], "офіційний порядок дій, виконання, обговорення чого-небудь" [8, c.577]. Незважаючи на термінологічну тавтологію, всі ці визначення мають ряд спільних сутнісних рис:

по-перше, це ряд послідовних дій;

по-друге, всі вони спрямовані на досягнення певного результату (оформлення, виконання, здійснення, обговорення і т. д. будь-якої справи). Якщо ж мова йде про специфічну процедуру у сфері адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, тобто про процедуру в її правовому значенні, то, на переконання автора, послідовні дії, які складають процедуру, повинні бути, по-перше, врегульовані нормами права, а по-друге, направлені на досягнення певного правового результату. Такий підхід до поняття "правова процедура", заснований на значенні терміна "процедура", дозволяє сформулювати наукове визначення цього поняття.

У загальному аспекті процедура визначається як певна сукупність дій чи операцій, за допомогою яких реалізується той чи інший процес або етап, стадія, що виражає зміст відповідної технології.

З правової точки зору, процедура - це регламентований юридичною нормою порядок дій або регулювання відповідних суспільних відносин у сфері правозастосування.

Правова процедура характеризується такими ознаками:

• попередньо визначена модель її застосування у реальному житті, через яку досягається необхідний результат;
• юридична сила, тобто норми, що  визначають процедурну діяльність, закріплені у законі, як і  основні;
• межі регулятивного "впливу" процедурних норм. Процедурні норми не торкаються змістової (внутрішньої) сторони реалізації основних норм, лише передбачають зовнішній процес їх впровадження;
• синхронність, тобто з виникненням основної норми відразу приймається процедурна. Це забезпечує нерозривність правотворчості  та правореалізації, теорії та практики;
• законність - відповідність процедури нормативній моделі, закріпленій у нормативно - правовому акті;
• ознака демократизму правової процедури стосується тільки тих, які є шляхом до реалізації владних відносин.

Ця характеристика розкриває ознаки процедури, які прийнятні та можуть бути застосовані до всіх галузей права, включно і до адміністративної, в такому аспекті постає необхідність визначення самого поняття "адміністративна процедура", щодо якого не має однозначної думки, як це не парадоксально, адже вже досить довгий період науковці оперують цим поняттям, використовуючи його у підручниках, монографіях, статтях, але уніфікованого підходу ще не вироблено.

 Деякі вчені розглядають процес як різновид процедури, інші навпа­ки — вбачають у процедурі вид процесу. Треті вкладають у ці терміни синонімічне значення і розглядають їх як тотожні об´єкти правової дійс­ності.

Таким чином, для того щоб зрозуміти, яка позиція є найбільш об'єктивно-правильною і відповідає сучасним тенденціям розвитку адміністративної науки, а також для змістовного і глибокого дослідження цього питання,  на переконання автора, його слід проводити з використанням етимологічного та історичного методів, які допоможуть розглянути дискусійне поняття під різними кутами зору.