Виникнення і розвиток інституту адміністративної юстиції тісно пов'язані з практичною реалізацією теорії правової держави і теорії поділу влади.

У вітчизняній юридичній літературі інтерес до проблеми  адміністративної юстиції став виявлятися ще на початку минулого століття. Він пов'язувався з різними засобами забезпечення законності в межах  механізму захисту публічного права. Так, А.І. Єлістратов визнавав важливим самий устрій проявів влади (відокремлення законодавчих і адміністративних установ, колегіальність, чітке визначення повноважень, сприяння самоврядуванню, адміністративний нагляд і ревізія), принцип "закономірної  покори" вимогам влади, скарги на чиновників. При цьому особлива увага приділялась саме адміністративній юстиції, яку А.І. Єлістратов визначав, як "судове оскарження актів управління, інститут, що служить для громадян публічно-правовою гарантією та означає підпорядкування влади судовому контролю"[1]. 

Як і більшість російських адміністративістів початку ХХ ст.,                 А.І. Єлістратов описував адміністративну юстицію в країнах Заходу, звернення до суті якої було поширеним  в  Російській Федерації в перші післяреволюційні роки. Стосовно ж становлення вітчизняної адміністративної юстиції, то зокрема, наприклад, М.Д. Загряцьков, робив акцент скоріше на "скарзі як легальній формі опротестування порушених прав і засобах їх переважно "інстанційного" розгляду"[2].

Найбільш повно проблематику адміністративної юстиції за радянських часів досліджував Д.М. Чечот, який визначав її як порядок розгляду і вирішення в судовій процесуальній формі спорів у сфері адміністративного управління, що виникають між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, і адміністративними органами - з іншого[3].

При розгляді обсягу адміністративного процесу французький юрист Г. Бребан відмічав, що "загальногромадянські суди застосовують приватне право, а адміністративна юстиція спирається на адміністративне право як підгалузь публічного права"[4]. Його послідовники серед радянських адміністративістів визнавали спірні адміністративні правовідносини своєрідними, оскільки в них діє  владний суб'єкт. Так, на думку В.В. Сажиної, "адміністративна юстиція бере до своєї орбіти лише ту сторону адміністративної діяльності, яка виражена у формі дії чи бездіяльності. Її об'єкт - неналежна управлінська діяльність"[5]. Причому відмежування скарги від позову полягає не в тому, що другий розглядається в цивільному процесі. Скаргу може вирішувати і звичайний суд. Але з нею часто пов'язують скасування або зміну адміністративного акту, що оскаржується. Різноманітність адміністративних актів, за допомогою яких вирішуються податкові, земельні й інші питання, породжує квазісудові органи.

Російський науковець Д.М. Бахрах визначає адміністративну юстицію чи правосуддя  з  адміністративних справах як розгляд судами скарг громадян на акти посадових осіб і органів виконавчої влади[6]. На його думку,  адміністративна юстиція у Російській Федерації характеризується наступними особливостями:

1)  вирішення спору між громадянином і суб'єктом влади про законність дій останнього;

2) спори  вирішуються  загальними   судами;

3) порядок розгляду справ регламентується нормами Цивільного процесуального кодексу РРФСР і Арбітражного процесуального кодексу РФ.

Деякі адміністративісти, наприклад, В.В. Бойцова і В.Я. Бойцов, характеризують адміністративну юстицію як окрему галузь правосуддя. Наявність у цій галузі трьох адміністративних елементів (кадри, акти, процедури) додає органам адміністративної юстиції характер квазісудових органів на відміну від класичного судового процесу і загальних судів[7].

Як вбачається, термін "адміністративна юстиція" внутрішньо суперечливий, тому що поєднує різні за своєю суттю поняття "адміністрація" і "юстиція".

    Д.М. Чечот   визначав  ці  поняття:

1. Адміністрація (administratio) - це управління, керівництво (з огляду на характер діяльності), а щодо відповідних органів та осіб - це виконавчо-розпорядчі  органи державного  управління  та  їх  посадові  особи.

2. Юстиція (justitio)  -  це  законність,  справедливість,  правосуддя, а стосовно органів, що її здійснюють -  система судових установ, судове відомство. Між управлінням і правосуддям існують розходження як у змісті діяльності, так і в зовнішніх формах їх прояву[8]. Управління засноване на передбаченій законом компетенції кожного органу, в межах якої цей орган діє відповідно до прямої вказівки закону, якщо вона існує, або за своїм розсудом. Законність повинна бути визначальним принципом діяльності адміністрації. Разом з тим, у межах законності і  встановленої законом компетенції адміністрація діє, керуючись і принципом доцільності, який характерний для  прогресивних економічних формацій.

Органи управління здійснюють широкий комплекс повноважень, серед яких  вирішення  правових питань (юрисдикційна діяльність) складає лише певну частину. Не всі дії адміністративних органів можуть і повинні здійснюватись у процесуальній  формі, чи оформлятися  як правовий акт.

Правосуддя полягає в застосуванні права до встановленого в судовому  процесі юридичного факту. Діяльність органів правосуддя виділена в особливу сферу державної діяльності. Органи правосуддя формуються в особливому порядку і займають стосовно всіх інших державніх органів особливе положення. При розгляді конкретних справ, як вже зазначалось, судді незалежні і підкоряються тільки закону. Уся діяльність щодо здійснення правосуддя відбувається тільки в детально регламентованій  законом  процесуальній  формі.

Якщо з урахуванням наведених особливостей правосуддя і управління спробувати  розкрити  зміст терміну "адміністративна юстиція",  можна  прийти до такого його визначення. Адміністративна  юстиція - це  розгляд і вирішення питань та спорів стосовно  управління (адміністрації) органами, які здійснюють правосуддя (юстиція). Така дефініція лише якоюсь мірою розкриває зміст терміну, але не дає відповіді на питання про сутність самого поняття, самого інституту адміністративної  юстиції.

Як вбачається, визначення терміну "адміністративна юстиція" як здійснення функції правосуддя (юстиції) адміністративними органами (адміністрація) є спірним, з огляду на те, що в усіх системах адміністративної юстиції органи з вирішення адміністративних спорів відокремлені (хоча б формально) від так званої активної управлінської діяльності.

Отже, сьогодні ще не існує єдиного підходу до визначення поняття адміністративної юстиції. В юридичній  літературі існують три основні тенденції, відповідно до яких вона розуміється  як:

1) особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами. Таку позицію у визначенні поняття "адміністративної юстиції" розділяють, наприклад,  Ю.С. Шемшученко 9,  В.С. Стефанюк10.

2) самостійна галузь правосуддя, ціллю якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління (адміністрацією) або між самими органами управління (тобто адміністративне судочинство). Такий погляд на адміністративну юстицію пропонує, наприклад,  Г. Брєбан11.

3) не тільки особливий вид судочинства, а й система спеціалізованих судів або спеціалізованих судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство. Таку точку зору розділяють, наприклад, А.Б. Зеленцов, Н.Ю. Хаманева, В.В. Бойцова, В.Я. Бойцов12.

Спільними для цих визначень є те, що адміністративна юстиція скрізь розглядається як особливий порядок вирішення адміністративних спорів. Різниця  полягає  в  суб'єктах, які уповноважені вирішувати ці спори.

Але розкрити зміст адміністративної юстиції, покладаючись на наведені визначення, навряд чи вдасться. У більшості випадків вони  орієнтуються на певну національну систему, в результаті чого інші системи цим визначенням не охоплюються. Більш ефективним уявляється інший шлях - не "від літератури", а "від законодавства", маючи на увазі, що за останнє століття склалося кілька  типових систем адміністративної юстиції.

Д.М. Чечот одним з перших запропонував класифікацію систем адміністративної юстиції, в основу якої був покладений критерій органу, спеціально наділеного конституційними нормами компетенцією по розгляду адміністративних  спорів13. Відповідно до цього критерію можна  виділити  наступні  способи  побудови  систем  адміністративної  юстиції:

1. Для розгляду всіх адміністративних спорів створюються адміністративні суди, що складають спеціальну систему від судів нижчої інстанції до судів середньої і вищої інстанцій. Така система існує паралельно системі "загальних" судів, що розглядають кримінальні і цивільні справи. Адміністративні суди можуть бути формально незалежними від адміністративних органів (Австрія, ФРН, Фінляндія та ін.), або знаходитися в них у певному підпорядкуванні (Франція, Греція, Італія та ін.).

2. Для розгляду деяких адміністративних спорів утворюються в межах  окремих відомств адміністративні суди, що не складають єдиної системи. Одночасно зацікавлені особи зберігають право на звернення до загального суду за будь-якою адміністративною справою (Англія, США, Канада, Австралія  та  ін.).

3. Частина адміністративних спорів вирішується загальними судами за правилами цивільного судочинства, а інші розглядаються в адміністративному порядку відповідними органами з дотриманням правил адміністративного процесу (деякі країни Східної Європи, країни СНД).

4. Усі адміністративні спори вирішуються загальними судами, а правосуддя в адміністративних справах - специфічний вид цивільного судочинства (Японія, Китай).

Незалежно від способу побудови системи адміністративної юстиції цьому інституту, як  уявляється,  притаманні  такі  загальні  ознаки:

1. Характерною рисою адміністративної юстиції є те, що вона являє собою правосуддя, судову, а не виконавчу владу. У той же час слід враховувати точку зору В.В. Бойцової і В.Я. Бойцова, які вважають, що адміністративна юстиція - це особлива, окрема адміністративна галузь правосуддя. Ознака "адміністративна" вказує, на думку цих авторів, по-перше, на наявність адміністративного елемента і в організації адміністративної юстиції (з погляду кадрового складу), і в порядку її функціонування (елементи адміністративного процесу), по-друге, на характер справ, що вирішуються органами адміністративної юстиції (адміністративно-правові чи управлінські спори)14.