Забезпечення судового захисту прав і свобод громадян, їх об'єднань і порядок його здійснення тісно пов'язані з розвитком суспільних відносин, що складаються в державі. В особливостях функціонування інституту адміністративної юстиції відбиваються доцільні способи забезпечення законності  в країні у даний період її розвитку. Реформування в Україні всіх сторін громадського життя на шляху утвердження правової держави визначає необхідність створення нового, ефективного інституту - адміністративної юстиції, який являє собою специфічну форму захисту суб'єктивних прав громадян та юридичних осіб, виконує функції судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових  осіб.

Уявляється, що для розуміння сутності адміністративної юстиції як правового інституту необхідно розглядати її, з одного боку, як специфічне  в межах адміністративного процесу провадження щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності органів, посадових осіб у сфері управлінської діяльності, що порушують права громадян та юридичних осіб. Таке провадження передбачає детальну регламентацію порядку розгляду і вирішення скарг громадян та юридичних осіб у судовій процесуальній формі, тобто являє собою специфічну форму захисту суб'єктивних прав і свобод зацікавлених осіб. З іншого боку, адміністративну юстицію належить розглядати як специфічний вид судового контролю у сфері державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, який проявляється  в деяких випадках у втручанні суду, як  органу  правосуддя,  у діяльність виконавчих, управлінських органів.

Охорона прав і свобод громадян, інтересів суспільства й інші гуманні цілі адміністративного процесу можуть бути досягнуті лише на основі принципу соціальної справедливості, при наявності у громадян гарантованого права на судовий захист, а також за умови здійснення правосуддя з таких питань лише судом, дотримання принципу презумпції невинуватості та інших морально-правових принципів.

Уявляється, що адміністративне судочинство є різновидом адміністративної процесуальної діяльності, яка полягає в розгляді судовими органами адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення  у  встановленій  законом  процесуальній  формі. 

Держава гарантує власникам суб'єкивних прав і свобод можливість їх реального здійснення. Такими гарантіями є як обставини економічного, політичного й ідеологічного характеру, так і юридичні заходи охорони і захисту суб'єктивних прав і свобод. Оскільки небезпека порушення права зацікавленої особи не може бути виключена, держава, з одного боку, охороняє суб'єктивні права і свободи, а, з іншого, надає зацікавленим особам визначені засоби захисту своїх прав і свобод, а також уповноважує відповідні юрисдикційні органи на здійснення самого правового захисту.

Охорона суб'єктивних прав і свобод забезпечується шляхом встановлення юридичної відповідальності кожного суб'єкта права за свої дії та їх результати (наслідки), а також шляхом встановлення можливості державного примусу у відношенні осіб, що порушують суб'єктивне право1. Завдання охорони суб'єктивних прав - запобігти правопорушенню, забезпечити стійкий правопорядок.

Захист суб'єктивних прав і свобод громадян та юридичних осіб - це приведення в дію системи заходів (способів) охорони права. Захист суб'єктивного права може вважатися здійсненим лише в тому випадку, коли порушення суб'єктивного права дійсно усунуто: права, що заперечуються, визнані, відновлене положення, що існувало до порушення права, припинені дії (бездіяльність), що порушують право, припинені чи змінені правовідносини і т.д.

         Варто прийти до висновку, що безпосереднє здійснення захисту суб'єктивних прав і свобод відбувається за допомогою відповідного рішення (судового або рішення вищого адміністративного органу), що підтверджує певні права чи юридичні обставини, припиняє неправомірну дію (або бездіяльність) адміністративного органу.

Деякі науковці вважають, що сутність захисту суб'єктивних прав і свобод полягає в їх примусовому здійсненні2. Це характеризує як юрисдикційні акти про визнання прав чи зміну правовідносин, так і акти про присудження, що вимагають примусового виконання. Навіть у тих випадках, коли рішення виконується добровільно, чи не має потреби в примусовому виконанні, юрисдикційний акт не втрачає свого визначального примусового характеру. Уявляється, що примусом не слід вважати тільки безпосередньо примусові дії, які виражаються, наприклад, у позбавленні громадянина спеціального права. В усіх випадках, коли особі чи особам, незалежно від їх бажання і волі, відповідним компетентним державним органом (посадовою особою) владно нав'язується визначений стереотип поведінки, з яким вони зобов'язані рахуватися, ми  маємо  справу  з примусом. Інший підхід до виявлення сутності правового захисту і, зокрема, твердження, що саме по собі винесення юрисдикційного акту завжди вже забезпечує захист права, слід вважати помилковим3. У деяких випадках захист прав і свобод дійсно забезпечується  самим фактом прийняття правового акта, але в інших випадках для захисту права необхідне приведення акта у виконання.

Особи, які звертаються за захистом своїх прав, розраховують не тільки на підтвердження цих прав відповідним актом, але й  на реальне їх здійснення.

Таким чином, оскільки сутність захисту суб'єктивних прав і свобод полягає в їх примусовому здійсненні, то саме по собі це здійснення можливе лише у визначеній формі. Форма захисту прав і свобод носить процесуальний характер і характеризує діяльність будь-якого органу, уповноваженого захищати суб'єктивні права і свободи зацікавлених осіб.

Процесуальна форма захисту прав і свобод пов'язана з природою того юрисдикційного органу, що здійснює захист. Отже, форма захисту права - це передбачений законом і визначений характером юрисдикційного органу порядок примусового здійснення суб'ктивних прав і свобод.

У самому загальному вигляді форми захисту права можуть бути поділені на два види: державні і громадські. Такий поділ, однак, недостатньо ефективний, тому що не існує єдиної державної чи громадської форми захисту права. Нічого не дає поділ форм захисту і на три види: судовий, адміністративний, громадський.

На погляд автора, самостійність форми захисту права визначається, по-перше, місцем і значенням юрисдикційного органу в системі організації суспільства, по-друге, ступенем розробленості, регламентованості  процесуального порядку діяльності цього органу.

Д.М. Чечот наводив наступну класифікацію поділу форм захисту прав. Серед державних форм захисту прав він розрізняє такі самостійні форми: а) судову; б) арбітражну; в) нотаріальну; г) адміністративну. Серед громадських форм - а) третейську; б) пов'язану з діяльністю товариських судів; в) діяльність комісій по трудових спорах; г) діяльність кооперативних і громадських організацій4. Множинність форм захисту неминуче породжує в юриспруденції цілу низку питань: Чим викликане різноманіття форм захисту суб'єктивних прав? Чому не можна обійтися тільки однією формою? Чи є об'єктивні причини такого різноманіття? Чи все залежить від суб'єктивного розсуду законодавця? Чи є об'єктивні критерії, керуючись якими можна було б вирішити, яку з форм захисту надати зацікавленим особам?

Захист суб'єктивних прав і свобод у тій чи іншій формі є необхідною умовою їх реалізації. Регламентуючи нормою права суб'єктивні права і свободи, держава зобов'язана передбачити і відповідну форму їх захисту.

Історичний досвід свідчить, що первісними формами захисту суб'єктивних прав були своєрідні "суспільні" форми - самодопомога і третейські суди, на зміну яким поступово прийшли державно-правові форми захисту - судова та адміністративна5 . Таким чином, сама по собі множинність форм правового захисту є об'єктивною необхідністю, але у практиці використання окремих форм велику роль відіграють і фактори, що визначаються, як уже було сказано вище, економічними, політичними чи ідеологічними обставинами.   

У державному механізмі відбувається неминуче відділення функції захисту прав від функції управління. Виникають органи, єдиним завданням яких є юрисдикційна діяльність (органи правосуддя). Автор вважає, що процес зосередження юрисдикційних функцій в суді не може викликати повної передачі їх з ведення адміністративних органів до ведення суду.  Судова форма захисту прав є головною, але не єдиною формою правового захисту.

Суб'єктивні права і свободи належать різним суб'єктам - громадянам та їх об'єднанням, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності. Особливості відносин, що виникають у визначених сферах суспільного життя, у тому числі й у сфері державного управління, створюють об'єктивну передумову для запровадження особливих форм захисту прав, що виникають з цих відносин. Уявляється, що створення і використання деяких форм правового захисту пов'язано також з появою особливих завдань при здійсненні юрисдикційної діяльності.

Наявність декількох форм правового захисту ставить перед законодавцем проблему розмежування їх використання. Ця проблема завжди вважалася найбільш складною, а розмежування між судовою й адміністративною формами захисту використовувалося деякими представниками російської юридичної науки для обґрунтування поділу права на публічне і приватне6.

Спроби представників російської юридичної науки початку минулого століття знайти чітку й абсолютну межу між юстицією та адміністрацією не увінчалися успіхом. Як у свій час помітив Н.Н. Полянський, "таке завдання можна уподібнити завданню провести межу між двома державними територіями по лінії меридіана, тоді як природна межа між ними проходить зиґзаґом  по  лінії  рік  і  гірських  хребтів"[1].

В юридичній науці радянського періоду у зв'язку з вирішенням питання про підвідомчість, тобто про розмежування різних форм захисту прав, було висловлено думку, що "віднесення справ до підвідомчості судових чи інших органів залежить від особливості політики держави на даному етапі її розвитку, а до деякої міри диктується практичним розумінням"[2]. При такому підході проблема розмежування форм захисту неминуче зміщається у площину суб'єктивного розсуду законодавця. Уявляється що є відповідні об'єктивні обставини, які перешкоджають законодавцю використовувати будь-яку одну форму для захисту суб'єктивних прав і свобод. 

Як уявляється, помилковою є спроба знайти вичерпний об'єктивний критерій форм захисту суб'єктивних прав і свобод, ігноруючи політичні й інші суб'єктивні умови.

Н.І. Авдеєнко, намагаючись вирішити цю ж проблему, правильно звертав увагу на те, що "не можна відмовлятися взагалі від об'єктивного критерію і що підставою для використання судової чи іншої форми правового захисту є  властивість самої справи, що підлягає вирішенню"[3]. На жаль, він не роз'ясняє, які "властивості самої справи" обумовлюють застосування тієї чи іншої форми захисту суб'єктивних прав. Крім того, автор, по суті справи, скидає з рахунків суб'єктивні критерії, якими може керуватися законодавець.