На нашу думку, при розмежуванні форм захисту суб'єктивних прав і свобод варто враховувати як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. Під об'єктивними факторами ми розуміємо такі обставини, що обумовлюють прийняття законодавцем однозначного рішення. Вони зв'язують його волю і перешкоджають можливості вибору. Ухвалення рішення у протиріччі з об'єктивними факторами, а такі випадки бували в історії законодавства, призводить до його неефективності і, рано чи пізно, до скасування. Об'єктивні фактори розмежування форм захисту варто шукати як в особливості предметів захисту суб'єктивних прав, так і в природі відповідного юрисдикційного органу. Такі фактори носять більш стійкий характер, вони обумовлені змістом об'єктивно існуючої в державі системи права, закономірностями економічного, соціального і політичного розвитку країни. Суб'єктивні фактори надають законодавцю можливість вибору між декількома рішеннями одного, за своїм розсудом,  вони більш рухливі, кореняться в особливостях повсякденних політичних, економічних, ідеологічних завдання, в закономірностях юридичної техніки.

Необхідно відзначити, що правосуддя є специфічним видом державної діяльності, що здійснюється судом. Захист суб'єктивних прав у сфері державного управління - один із напрямків діяльності суду. Судова форма  захисту прав у сфері державного управління не є єдиним видом такої діяльності, вона може здійснюватись і іншими, управлінськими в тому числі, юрисдикційними органами  в межах своєї компетенції.

Автор вважає, що судова форма захисту прав і свобод зацікавленої особи  посідає головне місце серед інших форм.

1. Правосуддя складає зміст діяльності суду. Виконання судовими органами інших, зокрема, управлінських функцій, суперечить природі суду. Судова система в цілому створена для вирішення лише одного завдання - здійснення правосуддя.

2. Судовий захист суб'єктивних прав і свобод особи здійснюється в особливій, детально регламентованій процесуальній формі. Будь-яка форма захисту прав може діяти лише в межах визначеної процедури. Варто погодитися з А.А. Добровольським, який говорив про судовий (цивільний), арбітражний й адміністративний процеси і відповідні їм процесуальні форми: "...як немає "процесу взагалі", так і немає єдиної процесуальної форми, а є різні форми, що складаються в судах загальної юрисдикції, арбітражах, товариських судах і т.д."[4].

 У зв'язку з викладеним необхідно відзначити, що особливістю судової процесуальної форми є те, що вона більш за всі інші форми пристосована до встановлення фактичних обставин справи, найбільш регламентована, а внаслідок цього гарантує встановлення істини й захист прав зацікавлених осіб. Так, однією з гарантій судової форми є, наприклад, і право апеляційного та касаційного оскарження рішення місцевого суду. Судова форма захисту права має найбільш універсальну процедуру.

3. Судова форма захисту суб'єктивних прав і свобод  використовується для контролю за правильним здійсненням інших форм захисту, тоді як жодна з несудових форм правового захисту не може використовуватися для контролю за судовою формою. Встановлення судового контролю за здійсненням інших форм правового захисту є важливим атрибутом правової держави. Право на правосуддя, у тому числі відносно незаконних рішень, дії або бездіяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб, належить кожній зацікавленій особі, що володіє необхідним обсягом правосуб'єктності.

Розглядаючи адміністративну юстицію як специфічний вид судового контролю в сфері державного управління, слід зазначити, що цей контроль здійснюється не систематично, не повсякденно, як контроль з боку спеціалізованих контролюючих органів або прокурорський нагляд за законністю у державному управлінні при забезпеченні прав та свобод громадян, а періодично, лише при розгляді загальними судами адміністративних справ. Такий контроль, на наш погляд, характеризується як пряма форма втручання судді (суду) у діяльність органу державного управління в ході розгляду справ про спори, що випливають з управлінських правовідносин[5]. Суд (суддя) по цих справах оцінює правовий акт певного управлінського органу (рішення, дії або бездіяльність) з точки зору відповідності їх чинному законодавству, приймає рішення по справі, яким може змінити або скасувати рішення (акт управління), чим фактично  втручається  у  сферу діяльності  такого органу.

Порядок розгляду вищевказаної категорії справ регламентується відповідними процесуальними нормами. У чинному законодавстві України порядок розгляду і вирішення спорів, що виникають у сфері державного управління, регламентований Цивільним процесуальним кодексом України, який регулює судочинство у сфері захисту прав громадян, а також Господарським процесуальним кодексом України, який регламентує порядок вирішення спорів про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві. Судові рішення за цією категорією справ скасовують, або змінюють незаконні акти відповідних органів з кінцевою метою  відновлення  порушених  суб'єктивних  прав  і  свобод.

Тенденція розширення сфери судового захисту прав і свобод громадян та юридичних осіб носить нині в Україні закономірний характер. Можливість судового оскарження не тільки відкриває громадянам шлях отримання  захисту своїх прав, але й дисциплінує посадових осіб. Необхідно підкреслити, що важливою умовою механізму реалізації суб'єктивного права громадянина або юридичної особи є обов'язок кожного органу державного управління, органу місцевого самоврядування, інших організацій та їх посадових осіб діяти в межах закону та нести відповідальність за свої протиправні дії по відношенню до будь-якого  громадянина  перед  судом.

Серед заперечень проти розширення судового контролю за діями адміністративних органів в спеціальній  юридичній  літературі радянського періоду зустрічались побоювання, що таке розширення призведе до  відриву  органів  управління від народу, оскільки громадяни не  будуть  звертатися  до  них  із  скаргами. Як відзначали Д.Н. Бахрах і А.Т. Боннер, ці побоювання позбавлені підстав, "оскільки обидва шляхи будуть розвиватися паралельно, не виключаючи один одного"[6]. Розширення  компетенції  суду  не повинно супроводжуватися обмеженням можливості оскарження по лінії адміністративної підпорядкованості[7].

Однак судовий шлях має переваги перед будь-яким іншим, оскільки, по-перше, судовий порядок розгляду справ досить детально регламентований у законодавстві. Крім того, реально діють такі принципи, як гласність, безпосередність, змагальність, справа розглядається кваліфікованими суддями, які підкоряються лише закону, керуються при вирішенні справ тільки законом. По-друге, при розгляді справи в суді заявник - рівноправна сторона у процесі, тоді як при розгляді його справи іншим органом  він  виступає в ролі "скаржника", який не має всіх тих прав, що йому  надані  в  суді. І, нарешті, суд ніяк не зацікавлений ні в припиненні справи, ні в захисті "честі мундиру", тоді як вищий адміністративний орган, розглядаючи скаргу зацікавленої особи, не може про це не думати. Судовий контроль, таким чином, надає більше гарантій дотримання  законності, ніж будь-який іншій.

Необхідно відзначити, що справи за скаргами на адміністративні дії мають іншу природу, ніж справи, що виникають з цивільно-правових відносин. Суд, як орган спірної юрисдикції, зі своєю цивільно-процесуальною процедурою вирішення справи найбільшою мірою "пристосований" до  вирішення  спорів між суб'єктами, що не знаходяться між собою у відносинах влади і підпорядкування. Природа справ, що виникають з адміністративно-правових відносин взагалі і за скаргами на адміністративні дії зокрема, обумовлює ту обставину, що, за загальним правилом, справи зазначеної категорії підвідомчі загальним судам лише у випадках, прямо вказаних у законі. Тобто, не можуть бути оскаржені в суд дії деяких державних органів і посадових осіб, якщо законодавством передбачений інший порядок їх оскарження.

Наприклад, відповідно до ст. 248-3 Цивільного процесуального кодексу України, судам  не підвідомчі скарги на акти органів законодавчої і виконавчої влади, що підлягають розгляду на предмет  їх конституційності.  Таким чином, з одного боку, справи за скаргами на адміністративні дії підвідомчі судам лише у випадках, спеціально оговорених у законі. У чинному законодавстві України не наводиться чітких критеріїв, за якими суд визначає підвідомчість справ, воно лише перелічує види справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і в тому числі справи за скаргами на адміністративні  дії,  підвідомчі  судам. На думку автора, встановлення критеріїв при визначенні підвідомчості справ, що виникають із адміністративно-правових відносин, є важливим і необхідним.

Адміністративно-процесуальна природа справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, їх посадових осіб у сфері управлінської діяльності, що виникають із відносин влади і підпорядкування,  визначається  відсутністю спору про цивільне право в цих справах. Аналіз норм права, що встановлюють підвідомчість даної категорії справ, дозволяє погодитися із сформованим у науці і застосовуваним у законотворчій практиці загальним правилом підвідомчості, відповідно до якого, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, підвідомчі  адміністративним органам, і лише як виняток, у випадках, передбачених  законом, - суду[8].

Погоджуючись  у  принципі, з таким положенням, варто зауважити, що це правило стосується порядку оскарження адміністративних дій. Іншими словами, правило про підвідомчість справ за спорами, що виникають з цивільно-правових відносин, поширюється на ще ніким не вирішене правове питання, яке лише підлягає розгляду у судовому засіданні, а правило про підвідомчість адміністративної справи поширюється на вже вирішене владним адміністративним органом питання. До суду направляється скарга на незаконний або необґрунтований (на думку громадянина) адміністративний акт. Тому в таких випадках вірніше було б вести мову про підвідомчість таких справ суду як органу, що виконує роль другої інстанції стосовно адміністративного органу (посадової особи), оскільки адміністративна скарга вже вирішувалася відповідним уповноваженим  державним  органом.

Правова природа справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, обумовлює ту обставину, що первинно всі адміністративні справи підвідомчі адміністративному органу або посадовій особі. Лише адміністративні органи, в силу покладених на них повноважень, вправі почати  справу,  розглянути  її,  винести  рішення по конкретному питанню у сфері державного управління. У тому випадку, якщо громадянин не згоден з таким рішенням за мотивами незаконності або необґрунтованості, він має право подати  на  нього скаргу.

На наш погляд, і в цьому випадку в чинному законодавстві існує правило підвідомчості, згідно з яким скарги на незаконний або необґрунтований адміністративний акт також підвідомчі вищому владно уповноваженому суб'єкту управління. Як зазначалось, деякими авторами популяризувалася думка про виключну підвідомчість суду скарг на адміністративні дії, тобто про підвідомчість скарг суду у випадках, спеціально передбачених законом. Таким чином, судова підвідомчість скарг по адміністративних справах вважалася виключенням з адміністративної  підвідомчості  таких  скарг  вищому  суб'єкту управління.