1 Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запретьі в советском пра­ве. — М.: Юрид. лит., 1989. — С. 209.

2 Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Під­ручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 31.

Виокремлюючи відносно самостійну царину права, необ­хідно віднайти складові елементи, частини, за допомогою яких установлюється, реалізується і припиняється юридичне регу­лювання відносин, що відбуваються у суспільстві. Відомий російський вчений С. С. Алексєєв, розкриваючи соціальну при­роду загальних дозволів і загальних заборон, зазначає, що пра­во за своєю природою є безпосереднім вираженням, найближ­чим утіленням і провідником економічних та інших глибинних процесів соціального життя1. Це об´єктивізує право, надає йому значення реального фактора у житті суспільства, забезпечує зв´язок держави і людини. Саме через зв´язок держави і людини професор В. К. Колпаков розкриває соціальне призначення ад­міністративного права, вказуючи на наявність публічного інте­ресу соціальної спільності, що визнаний і задоволений держа­вою шляхом його правового (юридичного) забезпечення (фік­сації в нормах і встановленні механізму реалізації)2.

Для України як демократичної держави, яка прагне до за­провадження європейських правових цінностей особливої ак­туальності набувають питання щодо реалізації конституційних прав і свобод людини та створення новітньої правової ідеології. Кардинальна зміна ідеології правової системи, соціального призначення права потребує сучасного оновлення і перегляду єдності та структурного взаємозв´язку норм та інститутів, що утворюють будь-яку систему галузі. Тим більш це стосується публічних галузей права, зокрема адміністративного. Адже ад­міністративне право у сучасному вигляді включає в свою сис­тему інститути адміністративної відповідальності та адміністра­тивного процесу, які на концептуальному та доктринальному рівні недостатньо визначені, наукове обґрунтування їх в юри­дичній літературі не досить переконливе, не беззаперечне та не має чіткої визначеності кола і меж правового регулювання су­спільних відносин.

Відсутність чітко визначеного поняття юридичних кате­горій, принципів, заходів забезпечення прав та інтересів грома­дян на науковому, концептуальному, доктринальному рівні тягне таку саму невизначеність й на законодавчому рівні. Відо­мо, що метод адміністративного права характеризується відно­синами субординації за ознаками «влада—підпорядкування», а відтак конструкція правових норм адміністративного права ви­будована так, що надає державі необмежене право регламенту­вати поведінку громадян, установлює значне коло заборон та притягнення громадян органами державної влади до відпові­дальності. Вбачається, що існування до цього часу в системі адміністративного права інститутів адміністративної відпові­дальності і адміністративного процесу не тільки не забезпечує захисту прав і свобод людини, а навпаки, створює передумови правового, політичного, соціального, ідеологічного обґрунту­вання права держави на самостійне розв´язання питання захис­ту людини в «кращих» традиціях радянських часів органами державного управління. Це саме те, на що розраховує чинов­ник. Він приймає нормативні акти, він встановлює права і обов´язки осіб, він їх розглядає, і у разі порушення — притягає до відповідальності. Такий підхід забезпечує адміністративну систему управління та використання адміністративного ресурсу в суспільному житті.

Конституційні положення, що людина, її життя і здоров´я честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов´язком держави (ст. 3), а також закріплення універсального права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55) потребують:

а)   створення організаційно-правових механізмів реформу- 
вання судової системи, правоохоронних та контрольно-наглядо- 
вих органів, удосконалення норм матеріального права, створення 
економіко-соціальних умов, які б забезпечили вільне та ефектив- 
не користування належними людині правами і свободами;

б)  встановлення юридичних режимів щодо дотримання 
(виконання) принципів адміністративно-процесуальної діяль- 
ності, чіткого встановлення адміністративно-процесуального 
статусу суб´єктів адміністративного процесу, повноти правової 
урегульованості процесуальної діяльності, вдосконалення норм 
процесуального права, які б представляли собою чітку, нала- 
годжену систему розгляду індивідуальних адміністративних 
справ, забезпечення проведення в життя принципу відпові- 
дальності держави перед людиною за свою діяльність;

в)  здійснення концептуальних, методологічних досліджень 
засад захисту прав і законних інтересів учасників правовідно- 
син, створення ґрунтовних наукових праць, теоретичних і при- 
кладних розробок у галузі адміністративного процесу, втілення 
нових підходів і поглядів на роль адміністративного процесу- 
ального права у суспільстві.

Саме через норми адміністративного процесуального права можна забезпечити захист прав, законних інтересів громадян у сфері державного управління. Адже адміністративні процесу­альні норми регулюють питання адміністративного судочин­ства, за якими суду надано право: а) визнання протиправними рішення суб´єкта владних повноважень чи окремих його поло­жень, дій чи бездіяльності; б) скасування або визнання нечин­ними рішення чи окремих його положень; в) поворот виконан­ня цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення та ін. Адміністративними процесуаль­ними нормами регламентуються також питання, пов´язані з притягненням до адміністративної відповідальності, оскаржен­ням постанов про накладення адміністративних стягнень, вирі­шенням заяв та скарг, застосуванням заходів адміністративного примусу та ін.

Нормами адміністративного процесуального права регулю­ються суспільні відносини:

1) щодо встановлення юридичних фактів, які мають зна- 
чення при вирішенні питання про право;

2)  які виникають при поновленні порушеного права;

1. пов´язані з реалізацією суб´єктивних прав і обов´язків фізичними чи юридичними особами;
2. щодо придбання передбаченого законодавством суб´єк­тивного права;
3. щодо оскарження дій чи бездіяльності органів владних повноважень;
4. пов´язані із застосуванням заходів адміністративного при­мусу.

Отже, норми адміністративного процесуального права ви­ступають регулятором суспільних відносин у сфері державного впливу на вирішення конкретних адміністративних справ з ре­алізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, а органи владних повноважень, здійснюючи відповідні провадження, мають слугувати інтересам громадян. Процес є те, що спрямо­вано на реалізацію і захист прав людини. Навіть застосування заходів адміністративного примусу певним чином забезпечує захист публічного інтересу.

Таким чином, соціальне призначення адміністративного процесуального права виражається в конструкції правових норм, спрямованих на забезпечення реальної можливості ре­алізації та захисту в адміністративному (інстанційному), а в не­обхідних вивпадках й в судовому порядку, прав і законних ін­тересів приватної (фізичної чи юридичної) особи.

Адміністративне процесуальне право відіграє значну роль у реалізації економічних, соціальних, політичних прав та інтере­сів людини. Це обмовлено наступним.

1 Колодій А. М. Принципи права України: Монографія. — К.: Юрінком Гнтер, 1998. — С. 81.

1. Адміністративні процесуальні норми опосередковують функ­ціонування публічної влади в державі, оскільки предмет процесу­альних галузей права є похідним від предмета правового регу­лювання матеріальних галузей права. Саме цим пояснюється, що матеріальне і процесуальне право пов´язані між собою і діалектично, і функціонально1. Адміністративні процесуальні норми тісно і різноманітно пов´язані з матеріальними ад­міністративно-правовими нормами та матеріальними нормами інших галузей права.

Однак слід звернути увагу на те, що майже усі матеріальні галузі права (адміністративне, трудове, митне, податкове, зе­мельне, лісове, повітряне, транспортне і навіть цивільне та кримінальне) мають у своєму складі певні процесуальні (про­цедурні) норми для обслуговування внутрішніх потреб ма­теріальної галузі, її самоорганізації, які не належать до структу­ри і системи галузевих процесів. Такі нормативні акти як поло­ження, статути, інструкції, умови, порядок, правила містять норми, що належать до процесуальних (процедурних), які, на­приклад, регулюють умови і порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад, умови преміювання, нагороджен­ня державними нагородами, атестації працівників тощо. Ці норми, хоча і процесуальні за своїм змістом і природою, все ж спрямовані на забезпечення потреб системи, її самоорганіза­цію та потреб лише своєї матеріальної галузі. Вони реалізують­ся відповідно до встановлених процедур, регламентуються пра­вовими нормами, проте відношення до галузевих процесів не мають. Тому ми не відносимо їх до адміністративного процесу. На нашу думку, вони не входять ні до юрисдикційних прова­джень, ні до проваджень неюрисдикційного характеру, ні до конфліктних чи неконфліктних проваджень1. Ця діяльність ор­ганів управління не становить змісту проваджень і не може сто­суватися адміністративного процесу, проте норми, що регулю­ють її, можна умовно віднести до норм адміністративного про­цесуального права.

1 Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закладів. — Рос. мовою. — К.: Літера ЛТД, 2001. — С. 16; Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2005.— С. 214; Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Мо­нографія. — К.: Атіка, 2005. — С. 209.

Принциповою відмінністю адміністративного процесу від адміністративного права є те, що адміністративний процес — це урегульована нормами адміністративного процесуального права система відносин щодо забезпечення, реалізації та за­хисту прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридич­них осіб, в деяких випадках і держави або суспільства в цілому, а адміністративне право — це система юридичних норм, за допомогою яких регулюються державно-владні, організуючі суспільні відносини, що виникають у зв´язку з діяльністю пуб-
 

лічної адміністрації в сфері реалізації виконавчо-розпорядчих функцій.